Справа № 755/9418/21 Суддя (судді) першої інстанції: Чех Н.А.
01 листопада 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Коротких А.Ю.,
суддів Сорочка Є.О.,
Федотова І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни,-
Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 вересня 2021 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права.
Сторони були належним чином повідомлені про дату апеляційного розгляду справи - 01 листопада 2021 року, проте у судове засідання не з'явилися. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач прибув до України за відкритою візою «С», терміном дії 17.10.2018 року-14.01.2019 року.
Як зазначено позивачем, метою прибуття до України є навчання та отримання посвідки на тимчасове проживання. Проте, договір з освітнім закладом не був укладений, а посвідка не отримана. Після закінчення терміну перебування не виїхав, оскільки опинився у фінансовій скруті, проживав за рахунок своїх заощаджень. Документи для отримання посвідки на тимчасове проживання або дозволу на імміграцію в Україну не подавав. Пояснив це тим, що захворів, у зв'язку з чим не міг звернутись до відповідних органів для продовження терміну перебування на території України. Коли одужав, 25.03.2019 року звернувся до відповідача, де був притягнутий до адміністративної відповідальності за порушення міграційного законодавства. Штраф в розмірі 5 100,00 грн. він сплатив добровільно.
31.03.2019 року він виїхав за межу України.
05.04.2021 року в аеропорту Стамбула він дізнався про заборону в'їзду на підставі рішення міграційної служби.
Так, 25.03.2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області було винесено рішення про примусове повернення громадянина Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до країни походження або третьої країни, яким вирішено примусово повернути позивача до країни походження, зобов'язано покинути територію України у термін до 09.04.2019 року, заборонено в'їзд на територію України на три роки терміном до 25.03.2022 року. У своєму рішенні відповідач послався на те, що позивач порушив законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства - проживав без документів на право проживання в Україні.
Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідача, звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини, регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VІ) та Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 року № 353/271/150 (далі - Інструкція № 353/271/150), які визначають правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Приписи ст. 3 Закону № 3773-VІ, які кореспондують з положеннями ст. 26 Конституції України, визначають, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Згідно ч. 1 ст. 26 Закону№ 3773-VІ іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 року №353/271/150 (далі - Інструкція №353/271/150).
Згідно п. 4 Інструкції №353/271/150 іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України (п. 5 Інструкції №353/271/150).
За правилами ч. 2 ст. 26 Закону рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.
Вичерпний перелік підстав заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства регламентовано положеннями ч. 1 ст. 13 Закону№ 3773-VІ, згідно якої в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа з порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в'їзд на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду.
При цьому, згідно ч. 3 ст. 13 Закону № 3773-VІ рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в'їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в'їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в'їзду в Україну.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов'язані одночасно приймати рішення й про заборону в'їзду цієї особи на територію України. Встановлена ч. 2 ст. 26 Закону можливість прийняття рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну свідчить про наявність в органу Державної міграційної служби дискреційних повноважень, тобто суб'єкту владних повноважень надається свобода, оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів можливих рішень. Виходячи з конструкції правової норми, закріпленої у ч. 2 ст. 26 Закону, рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну є не обов'язковою, а являється факультативною санкцією, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, за наявності передбачених Законом підстав.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що ст. 26 Закону не визначено підстави для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на три роки у випадку прийняття рішення про примусове повернення.
Тобто, при прийнятті рішення про заборону в'їзду на територію України іноземця або особи без громадянства, щодо яких приймається рішення про примусове повернення в країну походження, суб'єкт владних повноважень повинен керуватися передбаченими законом підставами для заборони в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, які, як вже зазначалось судом, визначені в ст. 13 Закону.
Аналогічний висновок щодо застосування наведених норм права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.06.2019 року у справі №264/4077/17 та від 10.04.2019 року у справі №802/294/17-а.
Матеріали справи свідчать, що підставою для прийняття рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 і заборони в'їзду останнього до України протягом трьох років стало те, що останнім порушено вимоги міграційного законодавства України, що підтверджується, зокрема, постановою ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про накладення на Позивача адміністративного стягнення, передбаченого ч. 1 ст. 203 КпАП України (а.с.14-15), доказів оскарження якої в установленому законом порядку гр Республіки Таджикистан ОСОБА_1 не надано.
Викладене, з урахуванням наведених вище положень ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 26 Закону, встановленого факт порушення особою міграційного законодавства, а також того, що, починаючи з 14.01.2019 року Позивач не вчиняв жодних дій з метою легалізації свого перебування на території України, свідчить, що у Відповідача станом на 25.03.2019 року були наявні правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення, що унеможливлює висновок про його протиправність.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Отже, на підставі вказаного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, що є підставою для його скасування, та прийняття нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст.ст. 134, 139, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області - задовольнити.
Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 20 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни - скасувати.
У задоволенні позовних вимог громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Федотов І.В.