03.11.2021
Справа № 720/1929/21
Провадження № 2-п/720/10/21
01 листопада 2021 року Новоселицький районний суд Чернівецької області
в складі: головуючого судді Ляху Г.О.
з участю секретаря Лупу Д.В.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду міста Новоселиця цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
29 квітня 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, посилаючись на те, що він є власником домоволодіння, яке розташоване по АДРЕСА_1 . У домоволодінні зареєстрована невістка ОСОБА_3 , однак остання більше одного року не проживає у домоволодінні та з обліку реєстрації в добровільному порядку не бажає знятися. Вказана обставина створює йому перешкоду у вільному розпорядженні своєю власністю, тому просив суд визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В судовому засіданні позивач позов підтримав та пояснив, що його невістка ОСОБА_3 приблизно шість років назад почала їздити на заробітки до Італії. До дому вона приїжджала у відпустку на один місяць, під час якого проживала разом із сином у його домоволодінні. В жовтні 2020 року відповідач приїхала з Італії до дому, де проживала до березня 2021 року, після чого почалися конфлікти і вона переїхала до своїх батьків. Оскільки, подальша реєстрація відповідача у домоволодінні не дає йому змоги на отримання субсидій, просив задовольнити позовні вимоги.
Відповідач позов не визнала та пояснила, що після укладання шлюбу із сином позивача вона стала проживати у домоволодінні по АДРЕСА_1 . 26 вересня 2020 року вона приїхала з заробіток з Італії до дому, де прожила до 15 березня 2021 року, після чого між нею та чоловіком почалися конфлікти, а тому вона була змушена залишити сім'ю та перейти жити до своєї сестри. 13 квітня 2021 року вона знову поїхала на заробітки до Італії та повернулася, коли дізналася, що позивач бажає виписати її з домоволодіння. Оскільки, їй не має де жити, просила відмовити у позові за безпідставністю.
Суд, вислухавши пояснення сторін, доводи їх представників, дослідивши матеріали справи, вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 та разом із ним, дитиною ОСОБА_5 та батьками чоловіка ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстрована у домоволодінні по АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Строїнецького старостинського округу № 94 від 07 квітня 2021 року.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач послався на те, що він є власником домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 10 листопада 1991 року.
Однак, відповідно до вказаного свідоцтва колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_1 , належить право власності на домоволодіння по АДРЕСА_2 .
В матеріалах справи наявні правовстановлюючі документи про зміну назви АДРЕСА_2 на ОСОБА_7 та ОСОБА_7 на Грушевського.
В той же час, в матеріалах справи відсутні докази про зміну нумерації домоволодінь по АДРЕСА_1 , в тому числі з домоволодіння АДРЕСА_3 .
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Так як відповідно до свідоцтва про право власності колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_1 належить право власності на домоволодіння АДРЕСА_2 та в матеріалах справи відсутні докази про те, що позивач є власником саме домоволодіння АДРЕСА_1 , то суд вважає недоведеним вказану обставину належними та допустимими доказами, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ч.6 ЦПК України).
Крім цього, недоведеним є посилання позивача про те, що відповідно до вказаного свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 10 листопада 1991 року він є одноосібним власником домоволодіння АДРЕСА_1 .
Так, згідно вказаного свідоцтва домоволодіння належить колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_1 ..
За змістом статті 120 ЦК УРСР в редакції 1963 року, чинній на момент видачі вказаного свідоцтва, майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності, а згідно статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
Таким чином, майно колгоспного двору належало всім зареєстрованим членам двору на момент видачі вказаного свідоцтва.
Позивач пояснив, що станом на момент видачі свідоцтва, окрім нього, у домоволодінні були зареєстровані та проживали його дружина ОСОБА_6 та син ОСОБА_5 ..
Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Таким чином, для визначення особи такою, що втратила право користування житлом, потрібна згода всіх співвласників такого житла.
В той же час, суду не надано належних та допустимих доказів, хто станом на момент видачі свідоцтва про право власності 10 листопада 1991 року був членом колгоспного двору, а відтак співвласником домогосподарства, та відповідна його згода на визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом у вказаному домоволодінні.
Вказані особи не залучені позивачем до участі по справі та суд на даному етапі розгляду справи позбавлений такої можливості.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог до ОСОБА_3 та правових підстав, за яких ці вимоги пред'явлено позивачем, є відсутність або непроживання ОСОБА_3 без поважних причин понад один рік у домоволодінні АДРЕСА_1 .
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів.
Так, в ході судового розгляду з'ясовано, що з вказаним позовом до суду позивач звернувся 29 квітня 2021 року, в той же час відповідач не проживає у домоволодінні АДРЕСА_1 менше одного року до часу звернення позивача до суду, а саме з березня 2021 року, що сторонами не оспорюється.
Наявність в суді спору про розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не є підставою для визнання останньої такою, що втратила право користування спірним житлом, оскільки позивачем не доведено факт не проживання відповідача у спірному домоволодінні понад встановлені строки без поважних причин.
При цьому, з пояснень позивача виходячи з положень ст.ст. 120, 123 ЦК УРСР слідує, що він не є одноособовим власником спірного домоволодіння, а інші співвласники вимог до відповідача щодо визнання її такою, що втратила право користування житлом не заявляли, а отже остання не позбавлена права користуватись житлом.
Суд, оцінивши у сукупності зібрані у справі докази, дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, а отже, відсутні передбачені частиною другою статті 405 ЦК України підстави для визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, у зв'язку із чим у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю.
На підставі ст. 47 Конституції України, ст.ст. 15, 317, 319, 358, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 9, 64, 109, 150, 156, 157 ЖК УРСР, ст.ст. 120, 123 ЦК УРСР, суд керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням по АДРЕСА_1 , відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Чернівецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Ляху Г.О.