Справа № 758/9406/19 Головуючий у І інстанції Петров Д.В.
Провадження №22-ц/824/12221/2021 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
27 жовтня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Ігнатченко Н.В.,
за участі секретаря Тимошевської С.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства заводу «Генератор» про визнання права на приватизацію квартири та зобов'язання вчинити певні дії.
18.07.2019 ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 звернувся до Подільського районного суду м. Києва із вищезазначеним позовом.
В обґрунтування заявлених вимог зазначав, що з 01.02.2001 позивач працював у ДП завод «Генератор» на підставі контракту.
Пунктом 3.5 зазначеного контракту було передбачено обов'язок ДП «Завод «Генератор» забезпечити позивача житлом із правом наступної приватизації.
20.02.2001 строк дії контракту продовжено на 5 років.
01.02.2006 термін контракту продовжено до 31.12.2008 з уточненням умов.
16.05.2002 позивач був тимчасово зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
12.06.2002 розпорядженням Подільської РДА № 680 спірна квартира була включена до числа службових.
03.10.2016 розпорядженням Подільської РДА спірну квартиру виключено із числа службових.
10.01.2017 позивач звернувся до Оболонської РДА з приводу видачі ордеру на спірну квартиру, на що листом від 23.01.2017 йому роз'яснено необхідність звернення за місцем реєстрації працівників ДП «Завод «Генератор».
22.06.2017 Подільська РДА повідомила позивача, що згідно ст. 58 ЖК УРСР єдиною підставою для вселення у надане житлове приміщення є ордер, а тому, зважаючи, що позивач на квартирному обліку не перебуває, підстави для видачі ордеру відсутні.
19.10.2018 позивач звернувся до ДП «Завод «Генератор» з проханням здійснити дії з приватизації спірної квартири, проте у відповідь останнього було повідомлено про те, що ДП «Завод «Генератор» не може зареєструвати за позивачем право власності на квартиру, оскільки він не перебуває на квартирному обліку і не має ордера на вселення.
На підставі наведеного позивач просив визнати за собою право на приватизацію спірної квартири, визнати відмову ДП «Завод «Генератор» щодо передачі квартири у приватну власність неправомірною, зобов'язати ДП «Завод «Генератор» передати спірну квартиру у приватну власність позивачу та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року в задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповноту встановлення судом обставин, що мають значення по справі, невідповідність висновків суду встановленим обставинам, порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Зокрема, в доводах апеляційної скарги представник позивача не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не звертався до органу приватизації із заявами щодо приватизації спірної квартири. Зазначає, що позивач неодноразово ставив питання перед адміністрацією ДП «Завод «Генератор» щодо передачі йому квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується його заявою від 14.08.2002 року до Генерального директора Заводу «Генератор», заявою ОСОБА_1 до Комісії по трудовим спорам від 30.07.2008 року, протоколом засідання комісії по трудових спорах від 22.08.2008 року №5, заявою від 19.10.2018 року, заявою від 26.04.2019 року.
Суд першої інстанції проігнорував наявність доказів на підтвердження доводів позивача з приводу предмету спору, на підставі чого зробив висновок, який не відповідає обставинам справи.
Крім того, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки поданим позивачем доказам, зокрема відмові у приватизації квартири, оформленої листом від 19.06.2019 року №8/909.
Апелянт також звертає увагу суду апеляційної інстанції на допущені районним судом порушення норм процесуального права, зокрема положень ст. 268 ЦПК України. Так, в судовому засіданні, яке відбулось 31.05.2021 року сторонам не було оголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено позивачу, що отримати короткий текст можливо 01.06.2021 року. 14.06.2021 року позивач отримав копію судового рішення, в якому відсутнє посилання на дату складання повного тексту.
У відзиві на апеляційну скаргу директор ДП завод «Генератор» - Ольшанський В. висловлює свою незгоду із доводами апелянта, посилаючись на їх необґрунтованість, просить залишити рішення суду першої інстанції без змін. Зокрема, зазначив, що позивач вселився у спірне житлове приміщення без дотримання встановленого законодавством порядку, за відсутністю ордера. Вказує, що на позивача, як пенсіонера, поширюється заборона щодо виселення із службового житлового приміщення. Однак, це не дає йому права на приватизацію державного майна підприємства, яке знаходиться у процедурі банкрутства - стадії розпорядження майном.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали, просили її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
ДП завод «Генератор» свого представника для участі у судовому засіданні не направив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Керуючись положеннями частини 2 статті 372 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представника відповідача, який належним чином повідомлений.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та його представника, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 01.02.2001року працював у ДП завод «Генератор» на підставі контракту, строк дії якого неодноразово було продовжено.
Відповідно до п. 3.5. Контракту від 01.02.2001 року, адміністрація заводу «Генератор» зобов'язалася забезпечити ОСОБА_1 постійним житлом з правом наступної приватизації. (а.с. 20)
Згідно п. 3.6 Контракту, укладеного між ДП завод «Генератор» в особі генерального директора Захрабова М.Н. та ОСОБА_1 20.02.2001 року, адміністрація заводу зобов'язується надати ОСОБА_1 для проживання окреме житло у відомчому приміщенні підприємства за адресою: АДРЕСА_1 і на протязі трьох років з дня підписання контракту забезпечити закріплення цієї квартири за ним. (а.с. 23)
Згідно п. 3.6 Контракту, укладеного між ДП завод «Генератор» в особі генерального директора Захрабова М.Н. та ОСОБА_1 01.02.2006 року, адміністрація заводу зобов'язується на протязі до 6 місяців з дня підписання дійсного контракту подати необхідні документи в органи місцевого самоврядування для забезпечення видачі ОСОБА_1 , ордера на квратиру, виділену йому підприємством 01.02.2001 року за адресою: АДРЕСА_1 для його проживання в м. Києві на постійній основі.(а.с. 25)
16 травня 2002 року ОСОБА_1 був тимчасово зареєстрований за вищевказаною адресою.
Відповідно до виписки з Протоколу №27 засідання житлово-побутової комісії ДП завод «Генератор» від 29.10.2003 року, затвердженого на засіданні профспілкового комітету заводу «Генератор», постановлено клопотати перед адміністрацією і профкомом заводу про закріплення однокімнатної службової квартири АДРЕСА_2 , згідно укладеного контракту між ОСОБА_1 та адміністрацією. (а.с. 28)
Крім того, спільним рішенням № 3 адміністрації та президії профкому заводу «Генератор» від 25.01.2006 року, в зв'язку з продовженням Контракту з заступником головного конструктора заводу ОСОБА_1. для виконання особливо важливих робіт та дотриманням умов Контракту зі сторони адміністрації, вирішено продовжити термін надання службової квартири, яка є власністю заводу, по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 (а.с. 31)
З матеріалів справи також вбачається, що генеральний директора ДП завод «Генератор» Захрабов М.Н. особисто листом від 07.02.2006 року звертався до начальника ВП та РФО Подільського району м. Києва з проханням здійснити реєстрацію ОСОБА_1 за місцем фактичного проживання в будинку, який знаходиться у власності заводу, за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 35)
За клопотанням адміністрації заводу строк реєстрації позивача за вищевказаною адресою було продовжено до 32 грудня 2008 року.
Встановлено також, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2011 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ДП завод «Генератор» виконати умови п. 3.6 трудового контракту, який був укладений 01.02.2006 року між заводом та ОСОБА_1 , подати всі необхідні документи до Подільської районної у м. Києві державної адміністрації для вирішення питання про переведення квартири АДРЕСА_2 з службової в неслужбову.
Зазначеним судовим рішенням встановлено, зокрема, що завод, будучи стороною вищезгаданого трудового контракту, маючи в своєму розпорядженні відомчий будинок, поселивши та зареєструвавши в ньому позивача, без поважних на те причин не виконав п. 3.6 цього контракту, оскільки безпідставно не звернувся до відповідного державного органу з необхідними документами для вирішення питання про переведення спірної квартири з числа службових у неслужбову, не забезпечив видачу йому ордера на неї та проживання в ній на постійній основі. (а.с. 43-63)
Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Встановлено, що розпорядженням Подільської районної у м. Києві державної адміністрації №642 від 03.10.2016 року, виключено із числа службових жилих приміщень Державного підприємства завод «Генератор» однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . (а.с. 67)
З матеріалів справи також вбачається, що позивач та ДП завод «Генератор» неодноразово звертались до місцевих адміністрацій із заявами щодо видачі ОСОБА_1 ордеру на зазначене житлове приміщення, на що їм було відмовлено. (а.с. 68-76)
Крім того, позивачем ОСОБА_1 , було ініційовано питання щодо приватизації вказаної квартири шляхом подання відповідних заяв до адміністрації заводу, зокрема в заявах від 19.10.2018 року, 26.04.2019 року. (а.с. 82, 101-115)
Листом директора ДП заводу «Генератор» Ольшанського В.О. від 19.06.2019 року заяву ОСОБА_1 про приватизацію житла повернуто без задоволення вимог. (а.с. 116)
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено у встановленому законом порядку факту протиправної поведінки відповідача, тих обставин, на які позивач посилається в своєму позові. Оскільки позивач не звертався до органу приватизації із будь-якими заявами щодо приватизації спірної квартирине встановлено, чим саме відповідач порушив його права.
Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, оскільки вони не відповідають встановленим по справі обставинам та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Належним способом захисту в разі порушення права при приватизації майна є визнання безпідставної відмови органу приватизації передати у приватну власність таке майно з державного житлового фонду з покладенням обов'язку на останнього оформити приватизацію житлового приміщення.
З огляду на вказане, колегія суддів апеляційного суду вважає, що звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 обрав вірний спосіб захисту свого порушеного права на приватизацію житла, в якому він проживає, зареєстрований та яким користується з дозволу відповідача з 2001 року.
Згідно з частиною третьою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закону) до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. (частина 2 статті 2 Закону)
Частиною четвертою статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" визначено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
З матеріалів справи вбачається, що будинок, в якому знаходиться спірна квартира, яку займає позивач, перебуває в господарському віданні заводу «Генератор» та із державної власності в комунальну не передавалась. Таким чином, вирішення питання щодо приватизації квартири належить до компетенції ДП завод «Генератор», оскільки спільних органів приватизації із відповідною місцевою державною адміністрацією не створювалось.
Квартира № 14 по АДРЕСА_4 виключена із числа службових, належить до об'єктів приватизації, перелік яких визначений частиною першою статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", і не входить до переліку об'єктів, що не підлягають приватизації, передбаченого частиною другою статті 2 вказаного Закону.
Відмовляючи ОСОБА_1 в приватизації житла листом від 19.06.2019 року, відповідач виходив із того, що ОСОБА_1 не перебуває в трудових відносинах із підприємством та не стоїть в черзі на отримання житлової площі. Однак, вказана відмова не ґрунтується на вимогах 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" .
Суд першої інстанції, розглядаючи даний спір, не дав належної оцінки доводам позивача, підтвердженим наявними в матеріалах справи доказами, про те, що останній звертався до ДП завод «Генератор» із відповідними заявами щодо реалізації права на приватизацію квартири, в якій проживає, а також не надано належної оцінки доводам щодо безпідставності відмови відповідача у реалізації такого права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року в справі № 296/4642/19 (провадження № 61-2708св20) вказано, що "у частині десятій статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків"), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", частина друга статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"). Згідно з пунктом 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення № 396 затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18)".
Позивач на законних підставах з дозволу та за ініціативою відповідача зареєстрований та проживає у спірній однокімнатній квартирі з 2001 року, і у відповідності до вимог частини 4 статті 5 Закону має право на приватизацію вказаного житлового приміщення.
Щодо відсутності у позивача ордера на займане житлове приміщення, як підстави для відмови у реалізації його права на приватизацію житла, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
Аналіз вищевикладений статей свідчить про те, що встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла презюмується і підлягає захисту у разі його порушення.
Згідно із частиною одинадцятою статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Матеріалами справи підтверджується, що факт законності вселення ОСОБА_1 у спірне житло відповідачем не оспорювався.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У контракті, який укладався між сторонами, із подальшою пролонгацією, передбачено було обов'язок ДП завод «Генератор» забезпечити позивача житлом з правом подальшої приватизації.
Оскільки будинок, в якому знаходиться квартира, що займає ОСОБА_1 , знаходилась у власності ДП завод «Генератор», підставою для вселення позивача позивача до займаного житла було спільне рішення адміністрації підприємства та профспілкового комітету.
Статтею 58 ЖК УРСР встановлено, що на підставі рішення про надання житлового приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Ордер може бути виданий лише на вільне жиле приміщення.
Як встановлено у рішенні Апеляційного суду м. Києва від 06.04.2011 року, ордер не було видано позивачу у зв'язку із тим, що відповідач не забезпечив йому видачу ордера на квартиру та проживання в ній на постійній основі, не дивлячись на необхідність виконання умов контракту та неодноразові звернення позивача.
Таким чином, судом встановлено, що позивач позбавлений можливості отримати ордер на займану ним квартиру, оскільки такий може бути виданий лише на вільне житлове приміщення. В той же час вселення позивача в квартиру та реєстрація його місця проживання в ній була проведена зі згоди та за ініціативою відповідача, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Відсутність ордера на займане житлове приміщення перешкоджає здійсненню позивачем приватизації спірної квартири, у зв'язку із чим позивач позбавлений можливості реалізувати гарантоване йому Законом право, яке підлягає судовому захисту.
З огляду на вказане, відхилення відповідачем заяв ОСОБА_1 про приватизацію займаної ним квартири є безпідставним, а позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому, не заслуговують на увагу доводи відповідача, наведені ним у відзиві на апеляційну скаргу, щодо неможливості відчуження майна підприємства, у зв'язку із відкриттям процедури банкрутства ДП завод «Генератор». Так, процедура розпорядження майном, у якій перебуває на даний час відповідач, не перешкоджає реалізації позивачем його права на приватизацію житлового приміщення, яке він на законних підставах займає з 2001 року.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що позов під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції знайшов своє підтвердження, є обґрунтованим, позовні вимоги заявлені у спосіб, що передбачений законом, а тому підлягають до задоволення.
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про відмову в позові.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат, і оскільки задовольняє заявлені позивачем позовні вимоги, до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають понесені останнім витрати на оплату судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 8 836 гривень 60 коп.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 рокуу даній справі - скасувати. Ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства заводу «Генератор» про визнання права на приватизацію квартири та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право на приватизацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати неправомірною відмову Державного підприємства завод «Генератор» у задоволенні вимог ОСОБА_1 про передачу йому у приватну власність квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов'язати Державне підприємство завод «Генератор» передати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у приватну власність квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у відповідності до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» за відсутності у ОСОБА_1 ордера на вказану квартиру.
Стягнути з Державного підприємства завод «Генератор», місцезнаходження: 04080, м. Київ, вул. Новокостянтинівська, 18, код ЄДРПОУ 14312453 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , понесені останнім витрати на оплату судового збору в загальному розмірі 8 836 (вісім тисяч вісімсот тридцять шість) гривень 60 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 01 листопада 2021 року.
Суддя-доповідач Таргоній Д.О.
Судді: Голуб С.А.
Ігнатченко Н.В.