Номер провадження: 22-ц/813/3567/21
Номер справи місцевого суду: 522/5362/16-ц
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Погорєлова С. О.
29.10.2021 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Домусчі Л.В. 30 березня 2020 року у м. Одеса,-
встановила:
У березні 2016 року ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 16 031.60 грн. за кредитним договором No б/н від 28 лютого 2007 року.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 28 лютого 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №б/н від 28 лютого 2007 року, згідно з яким ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 2200.00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідачка підтвердила свою згоду на дані умови, що підтверджується тим, що підписана заява разом з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та тарифами банку, складає між нею та Банком Договір, підтверджується підписом у заяві. Банк свої зобов'язання виконав та надав відповідачці кредитні кошти. Відповідачка порушила зобов'язання за кредитним договором, у зв'язку з чим у неї станом на 29 лютого 2016 року виникла прострочена заборгованість по поверненню кредиту, загальна сума якої становить 16 031,60 грн. Заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 03 червня 2016 року позов Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості було задоволено (т.1, а.с.29-30).
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 23 листопада 2017 року встановлено тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон громадянці України ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа - до виконання зобов'язань за виконавчим документом №522/5362/16-ц, виданим 28 листопада 2016 року Приморським районним судом м.Одеси (т.1, а.с.71-74).
ОСОБА_1 12 листопада 2018 року звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення, ухваленого судом 03 червня 2016 року по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 01 лютого 2019 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду було задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м.Одеси від 03 червня 2016 року. Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 03 червня 2016 року, ухвалене по справі №522/5362/16-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - скасовано і справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін (т.1, а.с.130-131).
Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 30 березня 2020 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» було відмовлено.
В апеляційній скарзі представник Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись необґрунтованість рішення суду, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши розгляд апеляційної скарги в письмовому провадженні, дослідивши наведені в ній доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в частині стягнення тіла кредиту у розмірі 250 гривень, суд першої інстанції виходив з того, що строк позовної давності щодо вимоги про стягнення тіла кредиту сплив у вересні 2015 року.
Однак, колегія суддів не може у повному обсязі погодитись зі вказаним висновком суду, з наступних підстав.
Колегія суддів зауважує, що відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зроблено правовий висновок про те, що перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу» (п. 59 Постанови).
За таких обставин, колегія суддів доходить до висновку, що моментом перебігу позовної давності за вказаним кредитним договором є момент, коли банк міг та повинен був дізнатись про порушення свого права на повернення кредиту. У даному випадку, перебіг позовної давності почався з моменту останнього платежу ОСОБА_1 по кредиту, тобто з 10 жовтня 2015 року (т.1 а.с. 4).
Встановивши, що останній платіж на погашення кредитної заборгованості у сумі 28, 81 грн. ОСОБА_1 внесла 10 жовтня 2015 року, а з позовом до суду банк звернувся 29 березня 2016 року, тобто, у межах трирічного строку, колегія суддів доходить до висновку про дотримання позивачем строку позовної давності.
Висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах викладений Верховним Судом постановах від 05 вересня 2019 року у справі № 697/1307/17-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 314/5082/17.
Таким чином, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також, враховуючи вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, колегія суддів доходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника ОСОБА_1 суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 250 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено заяву №б/н від 28 лютого 2007 року, згідно якої остання отримала кредит у розмірі 250.00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку № НОМЕР_1 зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36.00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Строк дії картки - до останнього дня вересня 2012 року.
Банк також зазначав, що відповідачка підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з Пам'яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, про що свідчить підпис відповідача у заяві-анкеті (т.1, а.с.5).
Згідно письмових пояснень представника позивача, у подальшому кредитній ліміт по картці 16 вересня 2010 було збільшено до 2200 грн., 14 січня 2014 року кредитний ліміт по картці було зменшено до 1600 грн., на підтвердження чого надають довідку про зміну умов кредитування та виписку по рахунку (т.2, а.с.28-32).
Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості за договором № б/н від 28 лютого 2007 року, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним договором станом на 29 лютого 2016 року становила 16 031, 60 грн. та складалась з наступного:
- заборгованість за кредитом - 1651.37 грн.;
- заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 10369 грн. 44 коп.;
- заборгованість за комісію та пенею за користування кредитом - 2771.19 грн.;
- штраф - 500 грн.(фіксована частина);
- штраф - 739 грн. 60 коп. ( процентна складова) (т.1, а.с.3-4).
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України, публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Згідно ст. 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Між тим, у цій заяві, підписаній сторонами 28 лютого 2007 року, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, заборгованість за простроченим тілом кредиту, пеню за прострочене зобов'язання, пеню за несвоєчасність сплати боргу, штраф (фіксована частина) та штраф ( процентна складова).
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, в тому числі розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 28 лютого 2007 року, посилався на «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку», які розміщені на сайті: https://privatbank.ua як невід'ємні частини спірного договору.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку» розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи 28.02.2007 року заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Суд першої інстанції, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (28.02.2007 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом 29.03.2016 року), тобто, кредитор міг додати до позовної заяви «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку» у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку» не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Також суд першої інстанції дійшов вірного висновку що, надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Суд обґрунтовано вважав, що «Умови та правила надання банківських послуг» та «Тарифи Банку» ПриватБанку розміщені на сайті: https://privatbank.ua, не містять підпису відповідачки, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 28 лютого 2007 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України, держава захищає права споживачів.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто, дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні 28 лютого 2007 року договору з ОСОБА_1 , АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимоги, передбачені частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Банк, обґрунтовуючи право вимоги частині стягнення процентів та пені, посилається на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, як невід'ємні частини договору укладеного між АТ «ПриватБанк» та відповідачем.
Разом з тим, матеріали справи не містять підтверджень, що саме з цими Витягом з Тарифів та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку відповідач був ознайомлений та погодився з ними, підписуючи анкету-заяву від 28 лютого 2007 року.
Також, немає підтвердження того, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та неустойки (пені, штрафів) та умови щодо конкретних розмірів та порядку їх нарахування.
Роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді зазначеної справи.
За таких обставин, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та правил не можуть розцінюватись як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з відповідачем кредитного договору, оскільки не підтверджують зазначених обставин.
Надані банком копії наказів «Про внесення змін в договірну базу по платіжним карткам, договірну базу по споживчому кредитуванні та в депозитні договори» від 23 серпня 2006 р., «Про разовий масовий випуск кредиток для одержувачів зарплатних карт и початку централізованого випуску для власників пенсійних карт» від 20 лютого 2007 р., «Про затвердження Умов та Правил надання банківських послуг для ПриватБанка та всіх дочірніх банків» від 06.03.2010 не відповідають вимогам належності і допустимості доказів, оскільки не містять підписів відповідальних осіб (Наказ шаблон № 907 від 20.02.2007 № PR-2007-249), інформації про посади цих осіб (Наказ шаблон № 906 С-169 від 23.08.2008; Наказ шаблон № 906 СП-2010-256 від 06.03.2010), і є звичайним текстом без необхідних реквізитів документа.
Тому, вони не підтверджують обставин затвердження будь-яких Умов та Правил надання банківських послуг, внесення змін до них, і обставини обізнаності та згоди ОСОБА_1 на саме ті Умови та Правила надання банківських послуг, які долучені банком до позову в обґрунтування своїх вимог.
Законом визначено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Таким чином, з огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем не доведені обставини надання відповідачу кредиту згідно Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, долучених до позову.
Також колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що збільшення у 2010 року кредитного ліміту за укладеним договором від 28 лютого 2007 року до 2200 грн. не знайшло свого підтвердження, оскільки із боку позивача на підтвердження викладених ними обставин жодної заяви про збільшення кредитного ліміту ОСОБА_1 , підписаної позичальником, надано до суду не було.
Твердження банку про отримання ОСОБА_1 картки № НОМЕР_2 не підтверджує отримання кредиту нею за договором від 28 лютого .2007 року у розмірі 2200 грн..
Банк, стверджуючи про отримання вказаної картки НОМЕР_2 боржником, посилається на Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг (далі - «Анкета-заява від 03.11.2011»), підписану ОСОБА_1 03.11.2011, а також Довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна» (далі - «Довідка про умови кредитування»).
Водночас, Анкета-заява від 03 листопада 2011 містить інформацію лише про ідентифікацію ОСОБА_1 (відмітка «пташка» у графі Анкети-заяви «ідентифікація з паспортом»).
Жодних відміток про згоду ОСОБА_1 оформити на своє ім'я будь-які картки (платіжну, зарплатну, карту GOLD тощо) в Анкеті-заяві від 03 листопада 2011 немає, як і відомостей про видачу таких карток, відкриття рахунків або інші послуги.
Що стосується Довідки про умови кредитування, то вона не містить ідентифікуючих ознак картки (її номера, строку дії), номера рахунку, який би був пов'язаний з карткою; відомостей про факт отримання ОСОБА_1 такої картки.
До того ж у поясненні представника банку від 25.10.2019 зазначається, що 16.09.2010 кредитний ліміт було збільшено до 2 200,00 грн. за заявою позичальника. А згідно з Анкетою-заявою позивача від 03.11.2011 про ідентифікацію Клієнта, та Довідкою про умови кредитування Відповідач повинна була отримати картку № НОМЕР_2 з кредитним лімітом 2200,00 грн. у листопаді 2011року. Натомість згідно довідки Позивача та пояснення від 25.10.2019 року картка № 5457082308170336 з кредитним лімітом 2200,00 грн. отримана Позивачем 12.07.2011року з терміном дії 08/15.
Окрім того, представником банку не надано жодних доказів того, що вказана картка № НОМЕР_2 з кредитним лімітом 2200,00 грн. отримана Позивачем 12.07.2011року з терміном дії 08/15, згідно заяви-анкети від 03.11.2011 року має будь-яке відношення до укладеного між сторонами договору від 28.02.2007 року. При цьому таких обставин, позивачем у самому позові від 29.03.2016 року (в його обґрунтування) викладено не було.
Отже, суд дійшов вірного висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження розміру наданого відповідачу кредиту у розмірі 2200 грн., тому, відповідно, перевірити розмір нарахованих суми боргу, процентів та штрафних санкцій відповідачу не є можливим, отже суд приходить до висновку, що доводи позивача щодо тіла кредиту, розміру нарахованих сум не підтверджені належними доказами.
Окрім того, розрахунок заборгованості, наданий позивачем в обґрунтування позову, починається з 13.01.2007року, хоча згідно копії анкети-заяви, відповідач отримала кредитну картку 28.02.2007року.
Таким чином, з огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог банку у вказаній частині.
Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Згідно п.п. 1-3 ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи .
При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, що, відповідно, призвело до частково неправильного вирішення справи, у зв'язку із чим рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30 березня 2020 року підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення тіла кредиту.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У зв'язку із наведеним, колегія суддів доходить до висновку, що з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» належить стягнути 43, 93 грн. судового збору.
Керуючись ст.ст. ч.1 ст. 369, 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» - задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30 березня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення тіла кредиту - скасувати.
Ухвалити у цій частині нове судове рішення.
Позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) на користь ПАТ КБ «Приватбанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість за тілом кредиту №б/н від 28 лютого 2007 року у розмірі 250 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» судовий збір у розмірі 43,93 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими п.2«а» - 2 «г» ч.3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 29.10.2021 року.
Судді Одеського апеляційного суду С.О. Погорєлова
А.П. Заїкін
О.М. Таварткіладзе