Дата документу 20.10.2021 Справа № 333/312/21
Єдиний унікальний №333/312/21 Головуючий у 1 інстанції Холод Р.С.
Провадження № 22-ц/807/2775/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
20 жовтня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Крилової О.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Шоста Запорізька державна нотаріальна контора про визначення додаткового строку про прийняття спадщини,-
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Шоста Запорізька державна нотаріальна контора про визначення додаткового строку про прийняття спадщини.
В обґрунтування позову зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 . Після його смерті відкрилась спадщина у вигляді частини житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач та відповідачі є спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 .
У встановлений законом строк із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини вона не звернулась через те, що про смерть батька дізналась від матері лише на початку жовтня 2020 року. До цього ОСОБА_2 не бажала надавати позивачу інформацію про батька з невідомих їй причин. З самим батьком ОСОБА_1 втратила зв'язок у 2003 році. Крім того, позивач зазначила, що з 2000 року вона тяжко хворіє, має інвалідність ІІІ групи з психічного захворювання, що також ускладнило їй можливість встановити інформацію про батька.
Вважає, що пропустила шестимісячний строк на звернення із заявою до нотаріальної контори з поважних причин, тому просила суд встановити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 тривалістю два місяці.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В судовому засіданні ОСОБА_1 надала пояснення та зазначила, що про смерть батька вона дізналася у 2003 році, проте не подавала заяву про прийняття спадщини, оскільки мати сказала їй, що будинок належить їй, а не померлому.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини після смерті спадкодавця, оскільки зазначені нею обставини не пов'язані з об'єктивними, непереборними та істотними труднощами, які перешкоджали їй як спадкоємиці на вчинення зазначених дій.
Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 є донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 від 01.03.1977 року, актовий запис № 441, виданий Жовтневим відділом РАЦС м. Запоріжжя.
Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_2 виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Комунарського району м. Запоріжжя 29.12.1995 року ОСОБА_6 уклала шлюб з ОСОБА_7 про що складено актовий запис № 796. Під час державної реєстрації шлюбу позивач змінила прізвище з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 ».
ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивача - ОСОБА_4 помер, про що Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції 06.10.2020 року складено актовий запис № 8198 та видано свідоцтво про смерть НОМЕР_3 . Після його смерті відкрилась спадщина.
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 є: дружина - ОСОБА_10 та діти ОСОБА_11 і ОСОБА_1 .
14.03.2004 року ОСОБА_10 звернулась до Шостої Запорізької державної нотаріальної контори із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
07.10.2020 року ОСОБА_1 звернулась до Шостої Запорізької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ОСОБА_4
05.12.2020 року постановою державного нотаріуса Шостої Запорізької державної нотаріальної контори Дмитрієвої Н.П. було відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину після померлого ОСОБА_4 , оскільки на день відкриття спадщини ОСОБА_1 була зареєстрована окремо від спадкодавця та не подала заяву про прийняття спадщини в строк, встановлений ст. 1270 ЦК України.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність підстав для надання додаткового строку для прийняття спадщини, суд першої інстанції врахував наступне.
За правилами ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За загальними положеннями про спадкування, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1220, ч. 1 ст. 1270 ЦК України).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК України).
Статтею 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Тобто право на спадщину належить спадкоємцеві з моменту її відкриття й закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав із спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Враховуючи викладене, правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.
Свої висновки суд першої інстанції обґрунтував посиланням на судову практику. так, Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснив, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім'єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови (Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування").
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтувала поважність пропуску строку для прийняття спадщини тим, що була необізнана про смерть свого батька, оскільки з 2003 року з ним не спілкувалась, а мати відмовилась надати їй інформацію стосовно батька та не повідомила їй про його смерть. Крім того, позивачка послалась на те, що з 2000 року вона тяжко хворіє, має інвалідність ІІІ групи за загальним захворюванням (психічний розлад), що також ускладнило їй можливість встановити інформацію щодо батька.
Посилання позивача про те, що вона фактично дізналась про смерть батька у 2020 році спростовуються поясненнями відповідачів. Твердження ОСОБА_1 , що вона є психічно хворою особою та це перешкоджало їй дізнатись про смерть батька та своєчасно звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини суд не може визнати поважною причиною, оскільки ОСОБА_1 не надала суду жодних доказів того, що вона тривалий час перебуває на обліку у лікаря психіатра, приймає за його призначенням лікарські засоби, які здатні впливати на її свідомість та сприйняття нею інформації.
З довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, вбачається що ОСОБА_1 була первинно оглянута лікарями 14.01.2021 року, внаслідок огляду їй встановлено ІІІ групу інвалідності за загальним захворюванням.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 фактично страждає на психічне захворювання з 2015 року. До 2015 року позивачка займала посаду начальника відділення поштового зв'язку, що свідчить про те, що вона за станом свого психічного здоров'я була здатна з 2003 року по 2015 рік (впродовж 12 років) довідатися про смерть батька, оскільки вона є його близькою родичкою, проживала з ним в одному, місті та на думку суду мала об'єктивну можливість цікавитися його життям, станом здоров'я.
Судом першої інстанції обґрунтовано відхилено пояснення ОСОБА_7 , оскільки в ході розгляду справи в суді першої інстанції спостерігалися неприязні стосунки між свідком та відповідачами, а також зацікавленість останнього у тому, щоб ОСОБА_7 отримала у спадщину житло.
Крім того, в ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 надала пояснення відповідно до яких зазначила, що про смерть батька вона дізналася у 2003 році, проте не подавала заяву про прийняття спадщини, оскільки мати сказала їй, що будинок належить їй, а не померлому.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини після смерті спадкодавця, оскільки зазначені нею обставини не пов'язані з об'єктивними, непереборними та істотними труднощами, які перешкоджали їй як спадкоємиці на вчинення зазначених дій, а тому не вбачає підстав для задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Положення зазначених статей узгоджуються із сталою практикою Європейського Суду, так у рішенні в справі "Бочаров проти України" від 17.03.2011 року (остаточне 17.06.2011 року), зазначено, що "Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів.
Доводи викладені в позовній заяві та апеляційній скарзі не свідчать про наявність суттєвих обставин неможливості звернутись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини у шестимісячний строк, наведені позивачем причини не є об'єктивними, непереборними та істотними труднощами, які відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути визнані поважними для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Вказана позиція узгоджується із правовими висновками, викладеними зокрема у постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1215цс16 та у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 756/2764/15-ц (провадження № 61-29705св18).
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 28 жовтня 2021 року.
Головуючий
Судді: