Справа № 161/15499/20
Провадження № 2/161/14/21
22 жовтня 2021 року місто Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:
головуючого - судді Філюк Т.М.
за участю секретаря судового засідання Денисюка І.В.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5
відповідача ОСОБА_6
представника Третьої особи - Служби у справах дітей Луцької міської ради - Шульгана Ф.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Служба у справах дітей Луцької міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення,міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення,
Позивач ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення.
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона є громадянкою Литви та водночас має посвідку на постійне місце проживання в Україні. Місце її постійного проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . Вказує, що була зареєстрована за вказаною адресою за згодою свого батька - ОСОБА_2 . Однак влітку 2020 року відповідачем чиняться перешкоди для доступу та проживання у вказаному будинку. Вважає, оскільки вона є членом сім'ї відповідача ОСОБА_2 то має право на користування житловим будинком.
На підставі наведеного, посиланням на норми ст. 156 ЖК України,391, 398 ЦК України позивач просить вселити її - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до житлового будинку АДРЕСА_1 .
Ухвалою судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Щербяк Н.В. вказує, що відповідач позов не визнає, оскільки вважає заявлені позивачем вимоги надуманими та безпідставними. Вказує, що до його довірителя ОСОБА_2 з 27 квітня 2020 року було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та на підставі винесеної ухвали останній перебуває в Державній установі «Київський слідчий ізолятор», по даний час міра запобіжного заходу не змінювалась. Отже, відповідач не міг з літа 2020 року чинити перешкоди позивачу в користуванні спірним житловим будинком, також не змінював замки від вхідних дверей, оскільки перебував і перебуває під вартою, також не міг спілкуватись та ухилятись від зустрічей з позивачем. Також вказує, що в даний житловий будинок позивач не вселялась та не проживала у ньому.
Позивач ОСОБА_10 надіслала відповідь на відзив, у якому заперечує проти аргументів, викладених у відзиві на позовну заяву. Вказує, що проживала у вказаному будинку ще з 2016 року ( з 2017 року - разом із з сином ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ), де була офіційно зареєстрована зі згоди відповідача до 2019 року. З 2019 року в неї закінчилась посвідка на проживання в України та у вказаному році вона була змушена оформляти документи на імміграцію. З березня 2020 року їй було видано новий дозвіл на імміграцію в Україну на підставі нотаріальної заяви відповідача від 19.10.2019 року , за змістом якої ОСОБА_2 надав згоду на реєстрацію постійного місця проживання ОСОБА_12 - своєї дочки у будинку, що належить йому на праві особистої приватної власності, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . 30 червня 2020 року вона повторно зареєструвалась у вказаному житловому будинку, однак вселитись у спірний житловий будинок їй не вдалось, оскільки громадянка ОСОБА_6 - дружина відповідача, яка також є і його представником згідно довіреності від 11.09.2020 року, відмовила її у вселенні, вказуючи, що це воля відповідача і саме він не дає згоди на її вселення.
Ухвалою від 24 грудня 2020 року залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 .
Ухвалою від 02 лютого 2021 року залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_4 .
10 лютого 2021 року позивач подала заяву про збільшення позовних вимог, а саме, просить вселити її та малолітнього сина ОСОБА_13 у житловий будинок АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 не чинити ОСОБА_14 та її малолітньому сину ОСОБА_15 перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 01 березня 2021 року залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_6 та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача, Службу у справах дітей Луцької міської ради .
Представник позивача в судовому засіданні збільшені позовні вимоги підтримав просив задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Щербяк Н.В. в судовому засіданні позов заперечив в повному обсязі з підстав, які зазначені у відзиві на позовну заяву, просили в задоволенні позову відмовити за безпідставністю вимог. Вказував, що на даний час ОСОБА_2 не є власником житлового будинку що знаходиться по АДРЕСА_1 , а тому не може чинити жодних перешкод в користуванні ним.
Відповідач ОСОБА_6 в судовому засіданні позов заперечила в повному обсязі, вказувала, що позивач не має жодних правових підстав для проживання у спірному будинку, оскільки на даний час змінився власник.
Представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Давидок О.В. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позову, вказував, що відсутні правові підстави для проживання у спірному будинку позивача, оскільки ОСОБА_4 як новий власник це заперечує, крім того, ОСОБА_10 була знята з реєстрації в даному житлі за його заявою.
Представник третьої особи - Служби у справах дітей Луцької міської ради, в судовому засіданні при вирішенні справи покладався на розсуд суду.
Заслухавши пояснення учасників справи, показання свідків, дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст.4 ЦПК України).
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Звертаючись з позовом до суду, позивач ОСОБА_8 вказувала, що відповідач ОСОБА_2 , який є власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . , та надав добровільну згоду на її реєстрацію в даному помешканні, чинить їй перешкоди у доступі та проживанні в будинку.
В ході розгляду справи, а саме 17.12.2020 року, між ОСОБА_2 (продавець), від імені якого діє ОСОБА_6 , та ОСОБА_4 (покупець), було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .
Та обставина, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 перейшов у власність ОСОБА_4 також стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна
З довідки Департаменту «Центр надання адміністративних послуг у місті Луцьку» від 25.01.2021 року вбачається, що у спірному житловому будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 25.01.2021 року до складу зареєстрованих осіб входить ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 41 Конституції України закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають в приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами 5,6 вказаної норми Закону визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач просить усунути їй перешкоди в користуванні житлом , шляхом вселення її у спірний житловий будинок та її неповнолітнього сина, оскільки вона є членом сім'ї відповідача ОСОБА_2 .
Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші).
Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання, спільний побут і взаємні права і обов'язки.
Як встановлено в ході розгляду справи, спірний житловий будинок, до якого має намір вселитись позивач із малолітнім сином належить ОСОБА_4 .
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до ст. 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За ч.1 ст. 156 Житлового кодексу Української РСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач ОСОБА_10 , яка діє в своїх інтересах та інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_16 та ОСОБА_4 є членами сім'ї, проживають разом і ведуть спільне господарство.
Статтею 346 ЦК України, встановлені підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника; визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Як вказано у Постанові Верховного Суду України від 15.05.2017 року у справі №6-2931цс16, право користування чужим майном є по суті встановленням сервітуту, у зв'язку з чим його припинення повинно відбуватися з урахуванням вимог статей 405 та 406 ЦК України як правових норм, що регулюють спірні правовідносини щодо користування чужим житлом.
За приписами ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Після державної реєстрації права власності житлового будинку за ОСОБА_4 припинилася обставина, яка була підставою набуття позивачем права користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_14 було встановлено сервітут на право користування спірним житловим будинком її колишнім власником ОСОБА_2 . З огляду на викладене, враховуючи, що ОСОБА_10 користувалася спірним житлом приміщенням зі згоди колишнього власника під час дії сервітуту, та такі обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинилися. Отже, позивач втратила право на користування будинком, оскільки вона не зареєстрована у спірному житловому будинку та немає будь яких правових підстав для вселення до спірного житлового будинку.
Таким чином, вимога позивача про усунення перешкод в користуванні житловим будинком відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не підлягає до задоволення, так як не грунтується на вимогах закону.
Також, частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Як встановлено судом, ОСОБА_10 - мати ОСОБА_17 , не зареєстрована та не проживає за адресою спірного будинку. Відтак місцем проживання малолітньої дитини, в силу вимог частини четвертої статті 29 ЦК України, є місце проживання її матері чи батька. А тому, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про вселення ОСОБА_12 до спірного жилого приміщення, суд одночасно не вбачає підстав для вселення малолітнього сина позивача.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Наведені позивачем в позовній заяві та в заяві про збільшення позовних вимог обставини, а також надані в судовому засіданні пояснення позивача та її представника, показання допитаних в ході розгляду справи свідків, не спростовують висновків суду.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З врахуванням наведеного, суд не вбачає існування сукупності передбачених законодавством підстав, за яких можливо дійти висновку про існування правових підстав для усунення перешкод позивачу в користуванні житлом шляхом вселення, а тому у позові слід відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову судові витрати покладаються на відповідача, у разі відмови - на позивача.
Таким чином, судові витрати слід залишити за позивачем.
Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 77, 81, 141, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Служба у справах дітей Луцької міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складення повного тексту рішення 28 жовтня 2021 року.
Суддя
Луцького міськрайонного суду Т.М.Філюк