П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
27 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/10462/20
Головуючий в 1 інстанції: Аракелян М.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В.,
за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,
позивача ОСОБА_1 та його представника Данилюка А.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засідання в місті Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року (суддя Аракелян М.М., м. Одеса, повний текст рішення складений 26.07.2021) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання протиправними дій, стягнення середнього заробітку,-
12 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, в якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо проведення несвоєчасного та не в повному обсязі розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ;
- стягнути з відповідача на користь позивача 125 503,24 грн., з яких: 13 359,60 грн. - компенсація за 18 календарних днів невикористаної щорічної та додаткової відпустки, 90 619,84 грн. - одноразова грошова допомога при звільненні у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, 21 523,80 грн. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 вересня 2020 року до 9 жовтня 2020 року.
У заяві про збільшення позовних вимог від 25.01.2021 року позивач просив суд стягнути на його користь 193 043,44 грн., з яких 90 619,84 грн. - одноразова грошова допомога при звільненні у зв'язку із скороченням штату або проведенням організаційних заходів, 102 423,60 грн. - середній заробіток за затримки розрахунку при звільненні за період з 10 вересня 2020 року до 27 січня 2021 року (а.с. 96).
У заяві від 12.04.2021 року позивач вказав, що його матеріальні вимоги складаються з суми одноразової грошової допомоги при звільненні у зв'язку з скороченням штатів або проведенням організаційних заходів (90 619,84 грн.) та компенсації за час затримки розрахунку при звільненні, яка має бути розрахована судом за період з 10 вересня 2020 року по день винесення рішення у справі, помножене на розмір середньоденної заробітної плати позивача, який складає 742,20 грн. (а.с. 139).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений частково.
Визнано протиправними дії Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні та зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 90 619,84 грн.
В задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням сторони подали апеляційні скарги.
Так, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі висловлює свою незгоду з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Апелянт/позивач стверджує, що судом першої інстанції не було враховано його права на отримання середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні (10.09.2020-29.10.2020), та, посилаючись на частину першу статті 117 КЗпП України, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 вересня 2020 року до 27 січня 2021 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити вказану позовну вимогу.
Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в частині оскарження позивачем, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог - без змін.
В апеляційній скарзі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що під час розрахунку одноразової грошової допомоги позивачу протиправних дій не допускав та діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зокрема відповідач зазначив, що до позивача на момент звільнення не могли застосовуватись положення частини другої статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", оскільки грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності відповідної календарної вислуги років, оскільки така конкретизація міститься у пункті 2 Розділу XXXII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.
ОСОБА_1 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача не скористався, що, відповідно до статті 304 КАС України, не перешкоджає апеляційному перегляду справи.
Судом першої інстанції справа була розглянута за правилами загального позовного провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційних скарг, відзиву на апеляційну скаргу позивача, пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника Данилюка А.Б., вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах поданих скарг, колегія суддів дійшла таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , старший лейтенант юстиції, проходив військову службу в органах прокуратури з 19 листопада 2014 року.
10 вересня 2020 року наказом виконуючого обов'язки військового прокурора Південного регіону України за №880к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу нагляду з організації процесуального керівництва, підтримання обвинувачення в суді, додержання законів при виконанні судових рішень та координації правоохоронної діяльності управління нагляду за додержанням законів, виконанням судових рішень у кримінальному провадженні та при проведенні оперативно-розшукової діяльності Військової прокуратури Південного регіону України та з органів прокуратури, виключено зі списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення.
З наказу вбачається, що вислуга років ОСОБА_1 у Забойних Силах України становить 8 років 2 місяці 4 дні (календарна) та 2 роки 2 місяця (пільгова).
Даним наказом зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку Військової прокуратури Південного регіону України провести з ОСОБА_1 повний розрахунок відповідно до чинного законодавства України.
1 жовтня 2020 року ОСОБА_1 подав до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону звернення, в якому просив здійснити перерахунок невикористаної щорічної відпустки у період з 2017 по 2018 роки.
З розрахункового листа, який був наданий позивачу відділом фінансування та бухгалтерського обліку відповідача на його вимогу 1 жовтня 2020 року, вбачається, що ОСОБА_1 в якості розрахунку при звільненні отримав 54 226,85 грн., у т.ч.: 808,50 грн. - надбавка за вислугу років; 1 910,00 грн. - основна заробітна плата за фактично відпрацьований час; 2 182,95 грн. - ОВР; 2 120,58 грн. - премія; 400,00 грн. - надбавка за звання; 129,62 грн. - індексація; 47 500,99 грн. - компенсація за невикористані дні відпустки.
У жовтні позивачу донараховано компенсацію за невикористані дні відпустки у сумі 24 492,70 грн.
Вважаючи, що прокуратурою було несвоєчасне проведено остаточний розрахунку та протиправно не виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні, ОСОБА_1 звернутися до суду з адміністративним позовом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції визнав протиправними дії Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні.
Мотивуючи свої рішення суд першої інстанції виходив з того, що загальна вислуга років позивача становить більше 10 років, при цьому суд вважав безпідставними посилання відповідача на календарну вислуга років позивача, оскільки приписи частини другої статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та пункту 10 постанови КМУ "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей" від 17 липня 1992 року №393 взагалі не містять конкретизації виду вислуги років.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 вересня 2020 року по 27 січня 2021 року суд першої інстанції, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", а також на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15, вважав, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статей 116, 117 КЗпП України.
Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів зазначає наступне.
В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України, пункту 1 частини другої статті 2 та частини першої статті 7 КАС України, суд при вирішенні справи застосовує принцип законності, відповідно до якого має перевіряти, чи діяли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи лише на підставі закону в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України від 20.12.1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Статтею 1 цього Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
За приписами частини другої цієї ж статті до складу грошового забезпечення входять:
посадовий оклад, оклад за військовим званням;
щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);
одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Абзацом першим частини другої статті 15 Закону №2011-XII визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Як встановлено судом першої інстанції та не оспорюється сторонами, вислуга років позивача у ЗС України: календарна - 08 років 01 місяць, пільгова - 02 роки 02 місяці.
Враховуючи, що загальна вислуга років позивача становить більше 10 років, суд першої інстанції обґрунтовано визнав за ним право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Не погоджуючись з такими висновками, відповідач в своїй апеляційній скарги посилається на пункт 2 розділу XXXII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197), згідно якої одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби виплачується в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги десять календарних років і більше.
Колегія суддів вважає помилковою таку аргументацією відповідача, оскільки при вирішенні питання права слід виходити із пріоритетності закону над підзаконними нормативно-правовими актами.
Колегія суддів також враховує, що це питання вирішувалося Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №380/2427/20, де Судом наголошено, що застосовуючи інструкції як спеціальні нормативно-правові акти, що визначають структуру та склад грошового забезпечення при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги при звільненні, слід враховувати пріоритетність законів над підзаконними актами та дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій особам, які проходять військову службу. Верховний Суд зауважив, що частиною четвертою статті 9 Закону №2011-XII Міністру оборони України надано повноваження визначати лише порядок виплати грошового забезпечення. Водночас, питання права військовослужбовців на отримання грошового забезпечення чи різного виду допомоги можуть бути визначені лише законодавцем.
Правова позиція щодо застосування приписів частини другої статті 15 Закону №2011-XII неодноразово викладалася у постановах Верховного Суду, зокрема, від 11 квітня 2018 року у справі №806/2104/17, від 24 листопада 2020 року у справі №822/3008/17, від 21 квітня 2021 року №380/2427/20 та інш.
Відповідно до усталеної позиції Верховного Суду, викладених у наведених постановах, умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до частини другої статті 15 "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" є наявність "вислуги 10 років і більше".
Таким чином колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги відповідача про відсутність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, адже висновок суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог є правильним, а відтак, апеляційна скарга Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону задоволенню не підлягає.
Також колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги позивача з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У відповідності до частини другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З аналізу зазначених законодавчих норм встановлено, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто, підставою для виплати передбаченого частини другою статтею 117 КЗпП України відшкодування є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
При цьому стаття. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 КАС України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати одноразової допомоги при звільнені, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 27 червня 2018 року у справі №810/1543/17, від 18 листопада 2019 року у справі №0940/1532/18, від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15.
Решта доводів і міркувань ОСОБА_1 , викладених в апеляційній скарзі також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційні скарги сторін задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя І.П.Косцова
Суддя Ю.В.Осіпов
Повне судове рішення складено 28 жовтня 2021 року.