ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 жовтня 2021 року м. Київ № 640/7740/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністра соціальної політики України Реви Андрія Олександровича про визнання протиправними дій та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_2 з позовом до Міністра соціальної політики України Реви Андрія Олександровича, у якому просить суд:
- визнати дії Міністра соціальної політики України Реви Андрія Олексійовича щодо його публічної заяви про те, що «Всі хто був проукраїнський, ті виїхали. А той, хто хоче отримувати дві пенсії - там і тут, нехай потерпять. Мені їх не шкода абсолютно. Мені шкода тих солдат і офіцерів із сім'ями, які були вбиті, там за цих мразєй» протиправними та дискримінацією групи осіб за ознакою місця проживання, до якої належить ОСОБА_2 . 1952 року народження;
- зобов'язати Міністра соціальної політики України Реву Андрія Олексійовича утриматися від публічних образ та іншого приниження людської гідності групи осіб за ознакою місця проживання, до якої належить ОСОБА_2 , 1952 року народження.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначила, щодо неї було здійснено дискримінацію суб'єктом владних повноважень, а саме, Міністром соціальної політики України Ревою Андрієм Олексійовичем. Дії відповідача, як посадової особи - суб'єкта владних повноважень, щодо публічного висловлення образ на адресу мешканців Донбасу є дискримінацією позивача за ознакою місяця проживання та є протиправними. Позивач вважає, що дії відповідача щодо образи словом «мразі», а також щодо його публічної заяви, що саме через пенсіонерів Донбасу були «вбиті солдати та офіцери із сім'ями» є приниженням людської гідності групи осіб за ознакою місця проживання, до якої належить позивач, а також, створенням стосовно позивача та групи осіб (пенсіонерів Донбасу) напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.05.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відзив на позовну заяву від відповідача до суду не надходив.
Частиною 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням.
Позивач вказує на те, що наприкінці квітня 2019 року, у телепрограмі BBC World News, Міністр соціальної політики України Рева А.О. в інтерв'ю журналістці Ользі Малчевскій в контексті обговорення державної політики щодо пенсійного забезпечення мешканців Донбасу, публічно заявив: «Всі хто був проукраїнський, ті виїхали. А той, хто хоче отримувати дві пенсії - там і тут, нехай потерпять. Мені їх не шкода абсолютно. Мені шкода тих солдат і офіцерів із сім'ями, які були вбиті, там за цих мразєй».
Позивач вважає, що дії відповідача, як посадової особи - суб'єкта владних повноважень, щодо публічного висловлення образ на адресу мешканців Донбасу є дискримінацією позивача за ознакою місяця проживання та є протиправними, що і зумовило її звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з приписами статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.
Так, згідно норм ст. 1 цього Закону, дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними;
У свою чергу, непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Згідно приписів ч. 1 ст. 5 Закону, формами дискримінації є пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.
У силу норм ч. ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України, встановлено право на судовий захист та його способи і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови, що такі рішення, дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують його права та інтереси шляхом обмежень у реалізації суб'єктивних прав чи покладення на нього необґрунтованих обов'язків.
Тож, у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом розгляду по суті в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов'язки учасників спірних відносин.
Згідно з пунктами 1, 2, 7, 8 частини першої статті 4 КАС України, у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні, окрім іншого, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
З аналізу вказаних норм вбачається, що публічно-правовим спором за КАС України, є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій та предметом якого є рішення, дія чи бездіяльність, що на думку особи порушує його права, свободи або законні інтереси.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18- рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Гарантоване статтею 55 Конституції України, й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист, передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Необхідними умовами для набуття особою права на судовий захист є: безпосередня участь цієї особи (позивача у справі) в переданих на вирішення до адміністративного суду публічно-правових відносинах; володіння позивачем у цих відносинах певним обсягом прав; здійснення неправомірного зазіхання державою на ці права позивача у спірних правовідносинах, внаслідок чого належні позивачу права мають бути порушеними. Наявність цих ознак є обов'язковою умовою для одержання особою захисту порушення прав та здійснення державою примусової сили для захисту шляхом прийняття адміністративним судом відповідного рішення.
Таким чином, суд вважає, що особа може одержати захист своїх прав в судовому порядку лише в тому випадку, якщо ця особа є учасником відповідних відносин і в цих відносинах певним чином були порушені, не визнані або оспорені права цієї особи. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. В іншому випадку особа не є носієм порушеного права, а отже, не є суб'єктом права на судовий захист.
У будь-якому разі, обраний позивачем спосіб захисту, має бути спрямований на відновлення його порушених прав, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Позивачем оскаржуються дії Міністра, вчинені під час інтерв'ю журналісту у програмі, які позивач вважає проявом дискримінації та її особистого утиску, як особи, що віднесена до певної соціальної групи.
Слід зазначити, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або чи мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Судом, досліджуючи підстави позову, а також обставини, викладені позивачем, не встановлено наявності у позивача будь-якого порушеного права діями відповідача по справі, адже виступ/висловлювання не призвело до жодних конкретних дій, які мають наслідком прояв дискримінації чи іншого порушення прав позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Доводи позивача про порушення її прав, свобод чи інтересів, шляхом допущення висловлюваннями відповідача дискримінації/утиску, є абстрактним, не містять жодного обґрунтування негативного впливу спірними діями відповідача на її конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, а свідчать про незгоду позивача з такими висловлюваннями, що не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу.
При цьому, питання захисту гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації, знаходиться поза межами розгляду адміністративним судом.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Підстави для розподілу судових витрат, у даному випадку, відсутні.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністра соціальної політики України Реви Андрія Олександровича про визнання протиправними дій та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій відмовити.
За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 );
Відповідач: Міністр соціальної політики України Рева Андрій Олександрович (01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10).
Суддя В.І. Келеберда