1/1325
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 жовтня 2021 року м. Київ № 640/13443/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
про визнання незаконним наказу, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (надалі - позивач/ ОСОБА_1 ) подано до Окружного адміністративного суду м. Києва позовну заяву.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржуваним наказом Мін'юсту «Про звільнення» №1910/к від 03.06.2020 р. (надалі - Наказ №1910/к) ОСОБА_1 безпідставно звільнено із займаної посади головного спеціаліста відділу конституційного права та державного будівництва Управління конституційного та адміністративного законодавства Департаменту публічного права (надалі - головний спеціаліст відділу конституційного права) у зв'язку зі скороченням штату, оскільки фактично ніякого скорочення чисельності або штату не було.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2021 закрито провадження щодо частини позовних вимог.
Відтак, на вирішенні суду залишились наступні позовні вимоги, із врахуванням змісту ухвали про закриття провадження від 26.10.2021 в цій справі щодо частини позовних вимог:
1. визнати незаконним (протиправним) п.1 наказу Міністерства юстиції України (надалі - відповідач/Мін'юст/Міністерство) №1910/к від 03.06.2020 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу конституційного права та державного будівництва Управління конституційного та адміністративного законодавства Департаменту публічного права 11.06.2020 р. у зв'язку із скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п.4 ч.1 ст.83, п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу»;
2. поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу з конституційного права та державного будівництва Управління конституційного та адміністративного законодавства Департаменту публічного права Мін'юсту;
3. стягнути з Мін'юсту на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.06.2020 р. по час поновлення на роботі.
На виконання вимог ухвали суду Мін'юстом подано до Окружного адміністративного суду м. Києва відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи тим, що скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату держслужбовців є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Відхиляючи наведені відповідачем заперечення, ОСОБА_1 подала до Окружного адміністративного суду м. Києва відповідь на відзив, в якій викладені пояснення та аргументи про безпідставність посилання Мін'юсту на наказ «Про затвердження структури та штатної чисельності працівників апарату Міністерства юстиції України» №4540/к від 28.12.2019 р. (надалі - Наказ №4540/к), яким у відділі конституційного права скорочено посаду головного спеціаліста, оскільки цей Наказ підписано державним секретарем, тобто видано Мін'юстом з перевищенням повноважень, натомість скорочення із числа 5 головних спеціалістів відділу саме ОСОБА_1 є очевидним порушенням її конституційних прав.
Відхиляючи викладені позивачем у відповіді на відзив міркування, Мін'юстом подано до Окружного адміністративного суду м. Києва заперечення, в якому викладено пояснення та аргументи щодо правомірності прийняття Міністерством Наказу №1910/к в межах своїх повноважень, а Наказ №4540/к не є предметом розгляду у даній справі.
Розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2020 р. №784 адміністративна справа № 640/13443/20 передана на повторний автоматичний розподіл між суддями у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Васильченко І.П.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду адміністративної справи №640/13443/20 визначено суддю Клочкову Н.В.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва позовну заяву прийнято до провадження та вирішено її розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.
Крім того, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було задоволене клопотання Мін'юсту про закриття провадження у справі №640/13443/20 у частині п.4 та п.5 позовних вимог, оскільки оскаржувані порушення були самостійно виправлені Міністерством.
Водночас ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва у задоволенні клопотання позивача щодо надання судом правової оцінки Наказу №4540/к та додаткового витребовування відомостей було відмовлено, оскільки такі докази не стосуються предмета доказування у даній справі.
Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Відповідно до змісту позовної заяви, 23.11.2016 р. на підставі наказу Міністерства «Про призначення ОСОБА_1 » №5223/к від 16.11.2016 р. була призначена на посаду головного спеціаліста відділу систематизації законодавства та координації правової роботи Управління систематизації законодавства та координації правової роботи Департаменту реєстрації та систематизації правових актів Мін'юсту.
12.11.2019 р. в.о. державного секретаря Міністерства був затверджений штатний розпис на 2019 р. апарату Міністерства (надалі - Штатний розпис на 2019 р.), згідно із яким відділ систематизації законодавства та координації правової роботи Управління систематизації законодавства та координації правової роботи Департаменту реєстрації та систематизації правових актів Мін'юсту виключено зі штатного розпису, а 17.12.2019 р. ОСОБА_1 ознайомлено із попередженням від 06.12.2019 р. про наступне звільнення (надалі - Попередження від 06.12.2019 р.).
28.12.2019 р. на підставі наказу Міністерства «Про переведення» №4449/к від 27.12.2019 р. (надалі - Наказ №4449/к) ОСОБА_1 переведено на посаду головного спеціаліста відділу конституційного права.
27.01.2020 р. в.о. державного секретаря Міністерства був затверджений штатний розпис на 2020 р. апарату Міністерства (надалі - Штатний розпис на 2020 р.), згідно із яким скорочено посади, у т.ч. у відділі конституційного права.
27.02.2020 р. ОСОБА_1 було попереджено про звільнення у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису.
11.06.2020 р. на підставі Наказу №1910/к ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу конституційного права у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п.4 ч.1 ст.83 та п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 р. (надалі - Закон №889).
ОСОБА_1 , вважаючи, що Мін'юстом порушені її права та законні інтереси, звернулася до адміністративного суду з відповідною позовною заявою та просить про їх захист шляхом визнання Наказу №1910/к протиправним, поновленням на посаді та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При цьому, аргументуючи свою позицію щодо наявності підстав для задоволення позову, позивач зазначає, що у відповідності до Штатного розпису на 2020 р. у відділі конституційного права має бути 4 головних спеціаліста і на день повідомлення ОСОБА_1 про скорочення у цьому відділі працювало головних спеціалістів у такій же кількості, тобто фактично ніякого скорочення не було.
Також у позовній заяві та відповіді на відзив викладені пояснення про те, що у період з 27.02.2020 р. (дата ознайомлення ОСОБА_1 із Попередженням) по 11.06.2020 р. (дата звільнення) у Міністерстві були вакантні посади, на підтвердження чого до позову додані копії наказів Мін'юсту №916/к від 02.03.2020 р., №1021/к та №1022/к від 05.03.2020 р. про оголошення конкурсів на 23 вакантні посади головних спеціалістів. Проте жодної рівнозначної посади позивачу не запропоновано.
Крім того, позивач вказує на порушення відповідачем наданих Законом №889 прав державного службовця та визначених у Кодексі законів про працю України обов'язків власника або уповноваженого органу, оскільки з дня призначення (28.12.2019 р.) на посаду головного спеціаліста відділу конституційного права до дня звільнення з цієї посади ОСОБА_1 не було визначено чітких посадових обов'язків та не ознайомлено з посадовою інструкцією, правилами внутрішнього службового розпорядку, колективним договором, як і не було створено належних для роботи умов служби та їх матеріально-технічного забезпечення, зокрема, не визначено робочого місця, не забезпечено необхідними для роботи засобами та комп'ютерною технікою, не підключено до системи електронного документообігу «Megapolis.DocNet». У зв'язку із цим на ОСОБА_1 не розписувались документи, вона не залучалась до виконання доручень та/або іншої роботи, для неї не визначались завдання і ключові показники на поточний 2020 р. протягом 10 днів після її переведення, тобто вона була відсторонена від виконання обов'язків державного службовця ще до звільнення.
Іншим доводом позивача, викладеним у відповіді на відзив, є не обґрунтування відповідачем причин звільнення саме ОСОБА_1 , а не будь-якого іншого працівника відділу конституційного права.
У той же час аргументами відповідача є те, що правові підстави припинення державної служби регулюються виключно розділом «Припинення державної служби» Закону №889, а тому при скороченні чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Також відповідач заперечує проти доводів позивача щодо не ознайомлення ОСОБА_1 з посадовими обов'язками, внутрішнім службовим розпорядком, колективним договором та щодо не забезпечення належних умов праці, оскільки предметом позову є незаконне звільнення та видання Наказу №1910/к, натомість трудові умови та процедура переведення ОСОБА_1 29.12.2019 р. не є предметом доказування у даній справі.
Таким чином, за висновком відповідача, оскільки процедура звільнення державних службовців у зв'язку із припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення наразі врегульована Законом №889, тому положення Кодексу законів про працю України (у т.ч. ст.492 Кодексу) не застосовуються, у зв'язку із чим Міністерство діяло в межах своїх повноважень та правомірно під час прийняття Наказу №1910/к.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішенню спору по суті, і в залежності від встановленого суд приймає рішення про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» №3166-VI від 17.03.2011 р. (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин/надалі - Закон №3166) визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України, у ч.1 ст.3 якого вказано, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 Закону №3166 міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Міністерство очолює міністр України (далі - міністр), який є членом Кабінету Міністрів України.
Згідно із ч.1 та п.п.1, 6-9, 27-29 ч.2 ст.8 Закону №3166 міністр як член Кабінету Міністрів України здійснює повноваження, визначені Законом України «Про Кабінет Міністрів України», в тому числі щодо спрямування та координації діяльності центральних органів виконавчої влади. Міністр як керівник міністерства:
- очолює міністерство, здійснює керівництво його діяльністю;
- затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату міністерства;
- вносить Кабінету Міністрів України подання про утворення в межах граничної чисельності державних службовців та працівників апарату міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідацію, реорганізацію територіальних органів міністерства як юридичних осіб публічного права, затверджує положення про них;
- затверджує структуру апарату міністерства і його територіальних органів;
- утворює, ліквідовує, реорганізовує за погодженням з Кабінетом Міністрів України територіальні органи міністерства як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особи;
- підписує накази міністерства;
- дає обов'язкові для виконання державними службовцями та працівниками апарату міністерства доручення;
- здійснює інші повноваження відповідно до Конституції України, цього та інших законів.
Поряд із цим у ст.11 Закону №3166 викладені положення щодо апарату міністерства, згідно із якими апарат міністерства - організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань. Апарат міністерства очолює державний секретар міністерства. Апарат міністерства складається із секретаріату та самостійних структурних підрозділів. Структуру апарату міністерства затверджує міністр. Вимоги до формування структури апарату міністерства визначаються Кабінетом Міністрів України.
Державні службовці апарату міністерства призначаються на посаду та звільняються з посади державним секретарем міністерства в порядку, передбаченому законодавством про державну службу. Працівники апарату міністерства приймаються на роботу та звільняються з роботи державним секретарем міністерства в порядку, передбаченому законодавством про працю.
Поряд із цим постановою Кабінету Міністрів України №228 від 02.07.2014 р. затверджено Положення про Міністерство юстиції України (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин/надалі - Положення №228), відповідно до п.1 та п.2 якого Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін'юст у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Пунктом 121 Положення №228 встановлено, що повноваження керівника державної служби у Мін'юсті здійснює державний секретар Мін'юсту. Державний секретар Мін'юсту є вищою посадовою особою з числа державних службовців Мін'юсту. Державний секретар Мін'юсту підзвітний і підконтрольний Міністру.
За вимогами п.122 Положення №228 державний секретар Мін'юсту відповідно до покладених на нього завдань, у т.ч.:
- організовує роботу апарату Мін'юсту;
- забезпечує підготовку пропозицій щодо виконання завдань Мін'юсту та подає їх на розгляд Міністра;
- організовує та контролює виконання апаратом Мін'юсту Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Мін'юсту та доручень Міністра, його першого заступника та заступників, звітує про їх виконання;
- готує та подає Міністру для затвердження плани роботи Мін'юсту, звітує про їх виконання;
- призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату Мін'юсту, укладає та розриває з ними контракти про проходження державної служби в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України, присвоює їм ранги державних службовців, приймає рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності;
- приймає на роботу та звільняє з роботи у порядку, передбаченому законодавством про працю, працівників апарату Мін'юсту, приймає рішення щодо їх заохочення, притягнення до дисциплінарної відповідальності;
- призначає на посаду та звільняє з посади працівників патронатної служби Міністра за його поданням, а також у зв'язку із звільненням Міністра;
- призначає на посаду та звільняє з посади керівників територіальних органів Мін'юсту та їх заступників, заступників керівників територіальних органів державної виконавчої служби, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міста Києва або Севастополя, присвоює їм ранги державних службовців, застосовує заходи заохочення та притягує до дисциплінарної відповідальності;
- забезпечує в установленому порядку організацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та інших працівників Мін'юсту;
- у межах повноважень, передбачених законом, дає обов'язкові для виконання державними службовцями та іншими працівниками Мін'юсту доручення;
- з питань, що належать до його повноважень, видає накази організаційно-розпорядчого характеру та контролює їх виконання;
- вносить подання щодо представлення в установленому порядку до відзначення державними нагородами України державних службовців та інших працівників апарату Мін'юсту, керівників територіальних органів Мін'юсту та їх заступників, заступників керівників територіальних органів державної виконавчої служби, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, міста Києва або Севастополя.
Отже, за визначеною Законом №3166 та Положенням №228 організацію діяльності міністерств державні службовці апарату Міністерства призначаються на посаду та звільняються з посад державним секретарем Мін'юсту в порядку, передбаченому законодавством про державну службу, у той час як інші працівники приймаються на роботу та звільняються з неї у відповідності до встановленого законодавством про працю порядку. При цьому гранична чисельність державних службовців та працівників Мін'юсту затверджується Кабінетом Міністрів України. Структура апарату Мін'юсту затверджується Міністром. Штатний розпис і кошторис Мін'юсту затверджується державним секретарем Мін'юсту за погодженням з Мінфіном (п.14 Положення №228).
Поряд із цим принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон №889 (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Дія цього Закону поширюється на державних службовців: 1) Секретаріату Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевих державних адміністрацій; 4) органів прокуратури; 5) органів військового управління; 6) органів дипломатичної служби; 7) державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені ст.91 цього Закону; 8) інших державних органів (ст.3 Закону №889).
Натомість законодавство про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП) та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього, регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Таким чином, оскільки дія Закону №889 поширюється безпосередньо на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, тому правовий статус державного службовця та правове регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням і припиненням, визначається саме цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Тобто дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом, що узгоджується зі ст.5 Закону №889.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №889 державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:
1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;
2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;
3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;
4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;
5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;
6) управління персоналом державних органів;
7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ч.2 ст.1 Закону №889).
Основні права державного службовця визначаються у ст.7 Закону №889, згідно із якою державний службовець має право на:
1) повагу до своєї особистості, честі та гідності, справедливе і шанобливе ставлення з боку керівників, колег та інших осіб;
2) чітке визначення посадових обов'язків;
3) належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення;
4) оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення);
5) відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;
6) професійне навчання, зокрема за державні кошти, відповідно до потреб державного органу;
7) просування по службі з урахуванням професійної компетентності та сумлінного виконання своїх посадових обов'язків;
8) участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та інтересів;
9) участь у діяльності об'єднань громадян, крім політичних партій у випадках, передбачених цим Законом;
10) оскарження в установленому законом порядку рішень про накладення дисциплінарного стягнення, звільнення з посади державної служби, а також висновку, що містить негативну оцінку за результатами оцінювання його службової діяльності;
11) захист від незаконного переслідування з боку державних органів та їх посадових осіб у разі повідомлення про факти порушення вимог цього Закону;
12) отримання від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого самоврядування необхідної інформації з питань, що належать до його повноважень, у випадках, встановлених законом;
13) безперешкодне ознайомлення з документами про проходження ним державної служби, у тому числі висновками щодо результатів оцінювання його службової діяльності;
14) проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.
Державні службовці також реалізують інші права, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.
Поряд із цим керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов'язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі. Водночас суб'єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади (п.3 та п.7 ч.1 ст.2 Закону №889).
Відповідно до п.2 ч.1 та ч.2 ст.17 Закону №889 повноваження керівника державної служби здійснюють у міністерстві - державний секретар міністерства. Керівник державної служби:
1) організовує планування роботи з персоналом державного органу, в тому числі організовує проведення конкурсів на зайняття посад державної служби категорій «Б» і «В», забезпечує прозорість і об'єктивність таких конкурсів відповідно до вимог цього Закону;
2) забезпечує планування службової кар'єри, планове заміщення посад державної служби підготовленими фахівцями згідно з вимогами до професійної компетентності та стимулює просування по службі;
3) забезпечує своєчасне оприлюднення та передачу центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, інформації про вакантні посади державної служби з метою формування єдиного переліку вакантних посад державної служби, який оприлюднюється;
4) призначає громадян України, які пройшли конкурсний відбір, на посади державної служби категорій «Б» і «В», звільняє з таких посад відповідно до цього Закону;
41) укладає та розриває контракти про проходження державної служби відповідно до п.3 частини другої статті 34 цього Закону у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України;
5) присвоює ранги державним службовцям державного органу, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В»;
6) забезпечує підвищення кваліфікації державних службовців державного органу;
7) здійснює планування навчання персоналу державного органу з метою вдосконалення рівня володіння державними службовцями державною мовою, регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону, а також іноземною мовою, яка є однією з офіційних мов Ради Європи, у випадках, якщо володіння такою мовою є обов'язковим відповідно до цього Закону;
8) здійснює контроль за дотриманням виконавської та службової дисципліни в державному органі та умов контрактів про проходження державної служби (у разі укладення);
9) розглядає скарги на дії або бездіяльність державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В»;
10) приймає у межах наданих повноважень рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В»;
11) виконує функції роботодавця стосовно працівників державного органу, які не є державними службовцями;
12) створює належні для роботи умови та їх матеріально-технічне забезпечення;
13) здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.
Керівник державної служби має право делегувати окремі повноваження, визначені частиною другою цієї статті, керівникам самостійних структурних підрозділів апарату та територіальних органів чи відокремлених підрозділів центрального органу виконавчої влади в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, державний секретар Міністерства здійснює повноваження керівника державної служби у Міністерстві, якому відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
При цьому згідно із п.4 ч.1 ст.2 Закону №889 посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених ч.1 ст.1 цього Закону.
Порядок призначення на посаду державної служби визначено у ст.31 Закону №889, у відповідності до ч.ч.1 та 2 якої на посаду державної служби призначається переможець конкурсу. Рішення про призначення на посади державної служби категорій «Б» і «В» приймається керівником державної служби, якщо інше не передбачено законом.
Служба управління персоналом у день призначення особи на посаду державної служби організовує складення Присяги державного службовця особою, яка вперше призначена на посаду державної служби, а також ознайомлює державного службовця під підпис із правилами внутрішнього службового розпорядку та посадовою інструкцією (ч.6 ст.31 Закону №889).
За вимогами ч.1 ст.41 Закону №889 державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу:
1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення;
2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
При цьому рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів (п.6 ч.1 ст.2 Закону №889).
Відповідно до ч.2 та ч.4 ст.41 Закону №889 переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. У разі переведення державного службовця на іншу посаду йому виплачується заробітна плата, що відповідає посаді, на яку його переведено.
У ч.5 ст.41 Закону №889 також вказано, що суб'єкт призначення з урахуванням професійної підготовки та професійних компетентностей може прийняти рішення про одночасне переведення не менше двох державних службовців між посадами, які вони займають. Переведення здійснюється лише на рівнозначні посади та за згодою державних службовців.
Згідно із ч.1 та ч.2 ст.44 Закону №889 результати службової діяльності державних службовців щороку підлягають оцінюванню для визначення якості виконання поставлених завдань, а також з метою прийняття рішення щодо преміювання, планування їхньої кар'єри. Оцінювання результатів службової діяльності проводиться на підставі показників результативності, ефективності та якості, визначених з урахуванням посадових обов'язків державного службовця, а також дотримання ним правил етичної поведінки та вимог законодавства у сфері запобігання корупції, виконання індивідуальної програми професійного розвитку, а також показників, визначених у контракті про проходження державної служби (у разі укладення).
Оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В», здійснюється безпосереднім керівником державного службовця та керівником самостійного структурного підрозділу. Оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, які займають посади державної служби категорії "А", здійснюється суб'єктом призначення.
Державного службовця ознайомлюють з результатами оцінювання його службової діяльності під підпис протягом трьох календарних днів після проведення оцінювання. Висновок щодо результатів оцінювання службової діяльності затверджується наказом (розпорядженням) суб'єкта призначення. За результатами оцінювання службової діяльності державного службовця йому виставляється негативна, позитивна або відмінна оцінка з її обґрунтуванням (ч.ч. 4 та 5 ст.44 Закону №889).
Частинами 6 та 7 ст.44 Закону №889 також встановлено, що у разі отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності такий державний службовець звільняється із служби відповідно до п.3 ч.1 ст.87 цього Закону та з ним розривається контракт про проходження державної служби (у разі укладення). Висновок, що містить негативну оцінку за результатами оцінювання службової діяльності, може бути оскаржений державним службовцем у порядку, визначеному ст.11 цього Закону.
Порядок проведення оцінювання результатів службової діяльності державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України (ч.11 ст.44 Закону №889).
Відповідно до ч.1 та ч.3 ст.47 Закону №889 правилами внутрішнього службового розпорядку державного органу (далі - правила внутрішнього службового розпорядку) визначаються: 1) початок та кінець робочого часу державного службовця; 2) перерви, що надаються для відпочинку та прийняття їжі; 3) умови і порядок перебування державного службовця в державному органі у вихідні, святкові та неробочі дні, а також після закінчення робочого часу; 4) порядок доведення до відома державного службовця нормативно-правових актів, наказів (розпоряджень) та доручень із службових питань; 5) загальні інструкції з охорони праці та протипожежної безпеки; 6) загальні правила етичної поведінки в державному органі; 7) порядок повідомлення державним службовцем про його відсутність на службі; 8) порядок прийняття та передачі діловодства (справ) і майна державним службовцем; 9) інші положення, що не суперечать цьому Закону та іншим актам законодавства. Правила внутрішнього службового розпорядку доводяться до відома всіх державних службовців під підпис.
Створення належних умов для виконання посадових обов'язків покладається на керівника державної служби, який згідно зі ст.55 Закону №889 повинен створювати здорові та безпечні умови, необхідні для належного виконання державними службовцями своїх обов'язків. Керівник державної служби вживає заходів для: 1) надання державним службовцям необхідної для виконання посадових обов'язків інформації; 2) облаштування приміщення, пристосованого для виконання посадових обов'язків; 3) належного облаштування робочих місць; 4) забезпечення державних службовців необхідним обладнанням.
Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що право державного службовця на чітке визначення посадових обов'язків, ознайомлення з документами про проходження ним державної служби, належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення реалізуються під час призначення особи на посаду державного службовця та проходження державної служби, а тому суд погоджується з доводами відповідача про неналежність посилання позивача на не ознайомлення ОСОБА_1 із правилами внутрішнього службового розпорядку та посадовою інструкцією, не створення належних умов для виконання посадових обов'язків як на підставу визнання незаконним звільнення із займаної посади.
Більше того, зазначені у позовній заяві обставини щодо не ознайомлення з посадовою інструкцією, не створення належних умов для служби та їх матеріально-технічного забезпечення, не визначення робочого місця та не підключення до системи електронного документообігу не свідчить про фактичне відсторонення ОСОБА_1 від виконання обов'язків державного службовця ще до звільнення, оскільки, враховуючи положення ст.72 Закону №889, у матеріалах справи відсутні будь-які документально підтверджуючі докази виявлення порушень, встановлених п.п.1, 7 - 10 та 14 ч.2 ст.65 Закону №889, за які до позивача може бути застосовано дисциплінарне стягнення, та/або прийняття стосовно ОСОБА_1 рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження.
Поряд із цим суд звертає увагу, що захист права на державну службу передбачено ст.11 Закону №889, згідно із ч.ч.1, 3 та 4 якої у разі порушення наданих цим Законом прав або виникнення перешкод у реалізації таких прав державний службовець у місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про це, може подати керівнику державної служби скаргу із зазначенням фактів порушення його прав або перешкод у їх реалізації. У скарзі державний службовець може вимагати від керівника державної служби утворення комісії для перевірки викладених у скарзі фактів.
Керівник державної служби зобов'язаний не пізніше 20 календарних днів з дня отримання скарги надати державному службовцю обґрунтовану письмову відповідь (рішення). У разі неотримання в установлений частиною третьою цієї статті строк обґрунтованої відповіді на скаргу або незгоди з відповіддю керівника державної служби державний службовець може звернутися із відповідною скаргою до суду.
Таким чином, наведені позивачем обставини порушення прав (у т.ч. на повагу до своєї особистості, на справедливе і шанобливе ставлення з боку керівників, колег та інших осіб, на чітке визначення посадових обов'язків, на належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення) або виникнення перешкод у реалізації таких прав могли бути підставою для подання ОСОБА_1 у місячний строк до з дня, коли вона дізналась або повинна була дізнатися про це, скарги до керівника державної служби, та лише у разі незгоди із відповіддю керівника або неотриманням такої відповіді в установлений ст.11 Закону №889 строк вона могла звернутися із відповідною скаргою до суду.
Тобто зазначені ОСОБА_1 у позовній заяві обставини порушення прав (перешкоди у їх реалізації) та надані докази не є предметом доказування у даній справі щодо незаконності прийняття Мін'юстом Наказу №1910/к та звільнення ОСОБА_1 з посади державного службовця, тому суд не бере їх до розгляду.
Також суд не приймає до уваги посилання позивача на непроведення оцінювання результатів службової діяльності протягом 10 днів після переведення ОСОБА_1 на посаду головного спеціаліста відділу конституційного права в якості доказу неупередженого ставлення до неї з боку керівництва, адже оцінювання результатів службової діяльності у відповідності до положення ст.44 Закону №889 можуть бути предметом доказування у справі щодо законності звільнення державного службовця із служби відповідно до п.3 ч.1 ст.87 Закону №889 або у порядку, визначеному ст.11 цього Закону.
Суд звертає увагу, що предметом спору у даній справі є звільнення позивача із займаної посади відповідно до п.4 ч.1 ст.83 та п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Відповідно до ч.1 ст.83 Закону №889 (у редакції, що діяла з 25.09.2019 р. по 13.02.2020 р.) державна служба припиняється:
1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (ст.84 цього Закону);
2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (ст.85 цього Закону);
3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (ст.86 цього Закону);
4) за ініціативою суб'єкта призначення (ст.ст.87, 871 цього Закону);
5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (ст.88 цього Закону);
6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (ст.43 цього Закону);
7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;
8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»;
9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (ст.881 цього Закону).
Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім випадків, передбачених ст.871 цього Закону (ч.2 ст.83 Закону №889).
Згідно із п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Частиною 3 ст.87 Закону №889 передбачалось, що державний службовець, якого звільнено на підставі п.1 ч.1 цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
У разі звільнення з державної служби на підставі п.1 ч.1 цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати (ч.4 ст.87 Закону №889).
У ч.5 ст.87 Закону №889 зазначено, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених ч.1 цієї статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Слід також відмітити, що згідно з ч.3 ст.87 Закону №889 (у редакції, що діяла до 25.09.2019 р.) процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначалась законодавством про працю. Звільнення на підставі п.1 ч.1 цієї статті допускалось лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Тобто ст.87 Закону №889 визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» №117-IX від 19.09.2019 р. (надалі - Закон №117) з 25.09.2019 р. були внесені зміни та доповнення до ст.87 Закону №889, що свідчать про відсутність будь-якого правового регулювання правовідносин, пов'язаних із звільненням державних службовців у випадку реорганізації або ліквідації державного органу. При цьому виключення зі ст.87 Закону №889 бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі п.п.1 і 11 ч.1 цієї статті не вказувало на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи ч.3 ст.5 Закону №889, тому до спірних взаємовідносин необхідним було застосування загальних норм законодавства про працю, зокрема ст.ст.40 та 492 КЗпП, якими на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок при звільненні працівника у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та/або реорганізації при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду К/9901/2368/21 від 06.07.2021 р. (справа №640/3456/20).
Поряд із цим Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» №440-IX від 14.01.2020 р. (набрав чинності 13.02.2020 р./надалі - Закон №440) ч.3 ст.87 Закону №889 доповнено новим абзацом такого змісту: « 3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п.п.1 та 11 ч.1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».
Таким чином, починаючи з 13.02.2020 р. діє редакція ст.87 Закону №889, якою на момент попередження (27.02.2020 р.) позивача про наступне звільнення із займаної посади і прийняття (03.06.2020 р.) оскаржуваного Наказу №1910/к чітко врегульована процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, що пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення з будь-яким державним службовцем не лише зі скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
До того ж вжите у ч.3 ст.87 Закону №889 слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Крім того, за змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби №86р/з від 20.02.2020 р. при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду №К/9901/18243/21 від 28.07.2021 р. (справа №640/11024/20).
З огляду на вищенаведене суд погоджується із твердженням відповідача про правомірність неврахування при звільненні ОСОБА_1 положень законодавства про працю та відсутність у Міністерства обов'язку пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби.
Також аналіз положень Закону №889 у редакції Закону №440 свідчить про хибність висновку позивача щодо неправомірного не обґрунтування відповідачем при звільненні ОСОБА_1 причини звільнення із займаної посади головного спеціаліста відділу конституційного права саме її, адже п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 пов'язує підстави припинення державної служби (у т.ч. скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу) за ініціативою суб'єкта призначення з будь-яким державним службовцем.
При цьому суд наголошує, що станом на час вирішення спору по суті наведені положення Закону №889 неконституційними не визнавались, а тому відсутні підстави для не застосування їх у межах спірних правовідносин.
Як вбачається з матеріалів справи, Штатним розписом на 2019 р. затверджено штат апарату Мін'юсту у кількості 1227 штатних одиниць, у т.ч. у відділі конституційного права - 7 одиниць, з яких головних спеціалістів - 5 одиниць.
З 28.12.2019 р. ОСОБА_1 на підставі Наказу №4449/к було переведено на посаду головного спеціаліста відділу конституційного права.
Наказом Мін'юсту №4540/к міністром була затверджена структура апарату Міністерства зі штатною чисельністю 1156 одиниць, у т.ч. відділ конституційного права - зі штатної численністю 6 одиниць.
Згідно із цим 27.01.2020 р. в.о. Державного секретаря був затверджений Штатний розпис на 2020 р. зі штатом у кількості 1156 штатних одиниць, у т.ч. відділ конституційного права - зі штатної численністю 6 одиниць, з яких головних спеціалістів - 4 одиниці. До того ж затвердженими 13.02.2020 р. до Штатного розпису на 2020 р. змінами із Управління конституційного права виведено 1 штатну одиницю - головного спеціаліста.
У зв'язку зі скороченням штату відповідачем 27.02.2020 р. письмово попереджено ОСОБА_1 про наступне звільнення не раніше ніж через 30 днів з дня ознайомлення із даним попередженням із займаної посади головного спеціаліста відділу конституційного права, що підтверджується матеріалами справи та не спростовується позивачем.
03.06.2020 р. державним секретарем Мін'юсту видано Наказ №1910/к, п.1 якого наказано звільнити ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу конституційного права 11.06.2020 р. у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п.4 ч.1 ст.83 та п.1 ч.1 ст.87 Закону.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржуваний Наказ №1910/к відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законом №889, тому відсутні підстави для визнання п.1 цього Наказу неправомірним, у зв'язку із чим відсутні підстави для застосування наслідків такого визнання.
У той же час слід вказати, що положення ч.1 та ч.2 ст.55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Крім того, згідно із п.2 ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
При цьому суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч.2 ст.55 Конституції України (п.1 резолютивної частини рішення №6-зп від 25.11.1997 р., п.1 резолютивної частини рішення №9-зп від 25.12.1997 р. та п.1 резолютивної частини рішення №19-рп/2011 від 14.12.2011 р.).
У рішенні №19-рп/2011 від 14.12.2011 р. Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 ст.3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Системне тлумачення ст.55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що ч.2 цієї статті гарантує «кожному» захист «своїх прав», які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Тобто гарантоване ст.55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до положень ч.1 та ч.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За змістом п.1 та п.2 ч.1 ст.4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Враховуючи вищенаведене, публічно-правовим спором є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій.
У свою чергу, невід'ємним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Отже, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.
Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення
Здійснюючи передбачене ст.55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом. У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.
Поряд із цим індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п.19 ч.1 ст.4 КАС України).
Таким чином, оскільки предметом доказування у даній справі є обставини правомірності прийняття відповідачем п.1 Наказу №1910/к щодо звільнення ОСОБА_1 із займаної посади державного службовця, суд не бере до уваги посилання позивача на незаконність Наказу №4540/к, оскільки у розумінні ст.73 КАС України такий Наказ та/або затвердження Штатного розпису на 2020 р. не стосуються предмета доказування у даній справі та не підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Також судом не приймаються до уваги накази про звільнення/переведення на посади Мін'юсту інших державних службовців, надані позивачем на підтвердження відсутності фактичного скорочення штату апарата Міністерства станом на момент ознайомлення ОСОБА_1 із Попередженням від 27.02.2020 р. та прийняття Наказу №1910/к, адже такі накази є актами індивідуальної дії, які не стосуються спірних взаємовідносин між ОСОБА_1 та Міністерством, а тому такі докази не є належними доказами у даній справі.
Підсумовуючи вищевикладене, наведені у сукупності обставини та досліджені документальні докази, суд вважає достатніми для висновку про те, що Наказ №1910/к прийнято Мін'юстом правомірно, у зв'язку із чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Так, позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні) сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01 від 06.09.2005 р., п.89), «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 18.07.2006 р., п.23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04 від 10.02.2010 р., п.58) принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 09.12.1994 р., п.29).
Відповідно до ч.5 та ч.8 ст.262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Згідно із ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За вимогами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, оскільки відповідач як суб'єкт владних повноважень довів правомірність прийнятого Наказу №1910/к.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що особі, яка не є суб'єктом владних повноважень у разі відмови у задоволені позову - судовий збір поверненню не підлягає.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова