19 жовтня 2021 року справа №360/2189/20
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Гайдар А.В., секретар судового засідання Ашумов Т.Е., за участю представника відповідача Сельської О.З., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 р. у справі № 360/2189/20 (головуючий І інстанції Захарова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення недоотриманої заробітної плати при звільненні, надбавки за класний чин, вихідної допомоги, не виплаченої при звільненні, середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку при звільненні, -
03 червня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до прокуратури Луганської області (далі - відповідач), в якій позивач, з урахуванням уточнень, просив суд: 1) визнати протиправною бездіяльність прокуратури Луганської області щодо невиплати ОСОБА_1 при звільненні різниці заробітної плати з урахуванням розміру окладу, встановленого статтею 81 Законом України “Про прокуратуру”, починаючи з 01.01.2020 по 05.05.2020 у сумі 48767,00 грн; 2) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 різницю в недоотриманій при звільненні заробітної плати у сумі 48767,00 грн; 3) визнати протиправною бездіяльність прокуратури Луганської області щодо невиплати ОСОБА_1 при звільненні 05.05.2020 надбавки за класний чин за період з жовтня 2019 року по час звільнення - 05.05.2020, у сумі 12600,00 грн; 4) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 надбавку за класний чин у розмірі 12600,00 грн; 5) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 21429,87 грн, невиплаченої при звільненні; 6) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 51023,50 грн за затримку розрахунку при звільненні, а саме затримки виплати заробітної плати та вихідної допомоги у зв'язку із звільненням, з дня наступного за днем звільнення, тобто з 06.05.2020 по 16.07.2020.
В обґрунтування уточнених позовних вимог позивач зазначила, що з 20.07.2012 до 05.05.2020 працювала в органах прокуратури України на різних прокурорських посадах. Наказом прокурора Луганської області від 30.04.2020 № 520-к позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру”. З вказаним наказом позивача ознайомлено 04 травня 2020 року.
Позивач зазначила, що заробітна плата їй не виплачувалась у повному розмірі у 2020 році. За розрахунком позивача, посадовий оклад повинен становити 37836 грн, з розрахунку 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року та з урахуванням коефіцієнту, зокрема прокурора обласної прокуратури 1,2.
Також позивач вказує, що згідно із довідкою прокуратури Луганської області від 05.05.2020 № 18-345 вих.20 середній заробіток за останні два місяці складає 29593,49 грн, тобто середньоденна заробітна плата становить 1020,47 грн. Але в супереч вимогам закону вихідна допомога в розмірі середньомісячної заробітної плати позивачу при звільнені виплачена не була.
На думку позивача, прокуратура Луганської області зобов'язана виплатити їй також 1020,47 грн за кожен день затримки розрахунку при звільненні, а саме затримки виплати заробітної плати та вихідної допомоги у зв'язку із звільненням, з дня наступного за днем звільнення, тобто з 06.05.2020 по 16.07.2020.
На підставі викладеного, позивач вважає, що при звільненні з нею не проведено повний розрахунок, зокрема не виплачені усі належні суми, а саме: не виплачена різниця заробітної плати з урахуванням розміру окладу, встановленого Законом України “Про прокуратуру”, починаючи з 01.01.2020, надбавки за класний чин за період з жовтня 2019 року по час звільнення, та вихідної допомоги у розмірі середньо місячної заробітної плати.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 р. у справі № 360/2189/20 у задоволенні позову - відмовлено.
Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
В судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти доводів апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, представника відповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла наступного.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 безперервно працювала в органах прокуратури з 20.07.2012, що підтверджується відомостями трудової книжки позивача НОМЕР_1 (арк. спр. 22-24).
Наказом прокурора Луганської області від 30.04.2020 № 520к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру” з 5 травня 2020 року (арк. спр. 21).
Одночасно, в наказі від 30.04.2020 № 520к відділу фінансового та бухгалтерського обліку прокуратури Луганської області вказано провести остаточний розрахунок та виплату усіх належних позивачу виплат при звільненні.
Підставою для винесення вказаного наказу слугувало рішення кадрової комісії № 1 від 10 квітня 2020 року № 283.
З наказом від 30.04.2020 № 530к позивача ознайомлено 04.05.2020, що підтверджується відміткою про ознайомлення з наказом (арк. спр. 21).
Згідно з розрахунковим листом за 2020 рік за травень 2020 року позивачу нараховано до виплати: оклад у сумі 603,16 грн, компенсація відпустки щорічної 6111,44 грн, щомісячна премія 949,97 грн, індексація по постанові КМУ № 526 - 39,16 грн, надбавка за вислугу років прокурорам і слідчим 120,63 грн, надбавка за виконання ОВР - 542,84 грн, всього нараховано 8367,20 грн (арк. спр. 99).
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Регулювання заробітної плати прокурорів визначено статтею 81 Закону № 1697-VII, якою передбачено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в порядку, затвердженому Генеральним прокурором, за результатами оцінювання якості їх роботи за календарний рік у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Розмір щорічної премії прокурора не може становити більше 30 відсотків розміру суми його посадового окладу, отриманої ним за відповідний календарний рік. Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Частиною дев'ятою статті 81 Закону № 1697-VII визначено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно зі статтями 89 і 90 Закону № 1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством, у тому числі у випадках, передбачених міжнародними договорами України або проектами міжнародної технічної допомоги, зареєстрованими в установленому порядку. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Офісом Генерального прокурора. Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Частинами першою, другою статті 23 Бюджетного кодексу України встановлено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України встановлено, що статті 81, частин шістнадцятої, сімнадцятої, вісімнадцятої статті 86, пунктів 13, 14 розділу XIII “Перехідні положення” Закону України від 14 жовтня 2014 року “Про прокуратуру” застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Рішенням Конституційного Суду № 6-р/2020 від 26.03.2020 у справі № 1-223/2018 (2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII “Про прокуратуру” зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Конституційний Суд у даному рішенні зазначив, що Конституційний Суд України відповідно до своїх юридичних позицій, за якими метою нормативного регулювання, зокрема питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури; питання пенсійного забезпечення прокурорів має визначати Верховна Рада України законом, а не Кабінет Міністрів України підзаконним актом (абзаци шостий, восьмий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 13 грудня 2019 року № 7-р(II)/2019).
Отже, заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом, а тому положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, є таким, що суперечить частині другій статті 131-1 Основного Закону України.
За Конституцією України виключно законами України встановлюються, зокрема, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1 частини другої статті 92).
Відповідно до Кодексу визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства (преамбула); регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1). Отже, Кодекс має своє специфічне призначення, тобто регулює правовідносини у бюджетній сфері.
Конституційний Суд України зазначив, що “предмет регулювання Кодексу, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України... Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України” (абзаци шостий, восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020).
Відповідно до підпункту 5 пункту 63 розділу I Закону України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII “Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин” розділ VI “Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу доповнено, зокрема, пунктом 26, яким встановлене відмінне від спеціального нормативного регулювання заробітної плати прокурора, закріпленого частиною першою статті 81 Закону, за якою заробітна плата прокурора регулюється Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок та розміри заробітної плати прокурора, законодавець запровадив відмінне від передбаченого положеннями статті 81 Закону нормативне регулювання заробітної плати прокурора.
Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що окреме положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу, згідно з яким норми і положення статті 81 Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, спричиняє юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону, а отже, є таким, що суперечить принципу верховенства права, передбаченого частиною першою статті 8 Конституції України.
У пункті 2 резолютивної частини Рішення № 6-р/2020 визначено, що положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII “Про прокуратуру” зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, з 27 березня 2020 року порядок та розмір заробітної плати прокурорів регулювався статтею 81 Закону № 1697-VII.
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України № 113-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” (далі - Закон № 113-ІХ), яким запроваджено реформування системи органів прокуратур.
Законом № 113-ІХ внесені зміни у статтю 81, частини третю - п'яту викладено в такій редакції: “ 3. Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати працівників органів прокуратури” визначено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури.
Пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних, місцевих і військових прокуратурах можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Отже, Закон № 113-IX передбачає оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих і військових прокуратур, які не пройшли атестацію, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505.
Відповідно до статті 147 Конституції України, статті 1 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VІІІ “Про Конституційний Суд України” органом конституційної юрисдикції, який вирішує питання про відповідність Конституції України законів України, є Конституційний Суд України.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (частина друга статті 152 Конституції України).
Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені (стаття 151-2 Конституції України).
Разом із тим, суд зазначає, що положення Закону №113-IX на день ухвалення рішення у вказаній справі є чинними та неконституційними у встановленому законом порядку не визнавались. Так само є чинними і положення постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505, а тому підстави для їх незастосування відсутні.
Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку про відсутність правових підстав для обрахування посадового окладу та заробітної плати позивача у спірному періоді у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури”.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що заробітну плату ОСОБА_1 нараховано у розмірі, не нижчому від визначеного законом.
Щодо позовних вимог про виплату вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку та зобов'язання відповідача здійснити відповідну виплату слід зазначити наступне.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
За положеннями статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Отже, КЗпП України передбачає особливості розірвання трудового договору з працівником у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Таке звільнення можливе лише в тому випадку, якщо відсутня можливість перевести працівника за його згодою на іншу посаду. Тому, в якості компенсації за втрату роботи Кодекс передбачає виплату працівнику вихідної допомоги, і такий обов'язок покладається на роботодавця у зв'язку з неможливістю подальшого працевлаштування цього працівника. Вихідна допомога за своєю суттю є певною соціальною гарантією для працівника у разі розірвання з ним трудового договору з ініціативи роботодавця. Водночас КЗпП України передбачає також, що особливості звільнення окремих категорій працівників визначаються законами, що регулюють їх правовий статус.
Згідно зі статтею 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
На виконання вимог статті 123 Конституції України прийнято Закон № 1697-VII, який містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.)
Норми даного Закону являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 КЗпП України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом № 1697-VII.
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону № 1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Нормами Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального Закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 820/1119/16, від 17.10.2018 у справі № 823/276/16 та від 26.11.2019 № 824/19/16-а.
Також Верховним Судом у постанові 05.12.2019 у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Разом із тим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. У такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
Закон України “Про прокуратуру” в редакції від 05.11.1991, у тому числі частина перша статті 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15.07.2015 на підставі підпункту 1 пункту 3 розділу XII Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII “Про прокуратуру”, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 були відсутні.
Крім того, на момент звільнення позивача набрав чинності Закон України від 19.09.2019 № 187-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” з наступними змінами, пунктом 2 частини першої якого доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус”.
Дана правова норма вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП.
Суд зазначає, що в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII.
При цьому, з системного аналізу положень Закону № 1697-VII вбачається, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Випадки виплати вихідної допомоги при припиненні трудового договору визначені статтею 44 КЗпП України, положеннями якої, серед іншого, визначено, що виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбачена при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункту 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу.
Стаття 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України “Про прокуратуру”.
З викладеного слідує, що умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Однак, як зазначено вище, позивач звільнена з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Аналогічний правовий висновок висвітлено у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі № 820/1119/16.
За змістом частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд відхиляє посилання позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 19.09.2019 у справі № 808/588/17, від 30.01.2019 у справі № 808/932/17 та інші, на які посилається позивач, оскільки у правовідносинах, які досліджував Верховний Суд у зазначених справах, склалися обставини, що не є тотожними тим, з яких виник спір у даній справі.
За наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо невиплати їй вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку та зобов'язання відповідача здійснити відповідну виплату.
Щодо позовних вимог про стягнення з прокуратури Луганської області надбавки за класний чин, слід зазначити наступне.
З матеріалів справи встановлено, що наказом Генеральної прокуратури України від 28 липня 2017 року № 133к ОСОБА_1 відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України “Про прокуратуру”, статей 4,5 Положення про класні чини працівників органів прокуратури України присвоєно класний чин юриста 1 класу (арк. спр. 95).
З розрахункового листа позивача за 2019 рік вбачається, що виплата надбавки за класний чин здійснювалась відповідачем з січня 2019 року по вересень 2019 року, остання виплата: вересень 2019 року у сумі 1457,14 грн (арк. спр. 100).
У 2020 році надбавка за класний чин позивачу не виплачувалася, що підтверджується розрахунковими листом ОСОБА_1 та 2020 рік (арк. спр. 105-106)
Позивач вважаючи, що має право на отримання надбавки за класний чин у спірний період звернувся до суду.
Згідно з частинами першою та другою статті 81 Закону № 1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами та складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України “Про прокуратуру” (у редакції 1991 року) заробітна плата прокурорів складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам). Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 1 Розділу II “Прикінцеві і перехідні положення” Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури”, визнано такими, що втратили чинність норми Закону України “Про прокуратуру” у редакції 1991 року, у тому числі частина перша статті 49, якою однією зі складових заробітної плати прокурорів визначалась надбавка за класні чини.
Нарахування заробітної плати прокурорів після набрання чинності з 25 вересня 2019 року Закону № 113-IX проводиться без врахування зазначеної надбавки.
В той же час, відповідно пункту 3 Розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 113-ІХ від 19.09.2019, за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
У додатку 8 до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 за № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури” визначено розмір надбавок до посадових окладів працівників органів прокуратури за класні чини.
Вказана постанова була чинною на день прийняття Закону України від 19.09.2019 № 113-ІХ.
Додаток 8 постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури” виключено на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 26.02.2020 № 171 “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України у зв'язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури”.
За наведеного правового регулювання, суд зазначає, що з набранням чинності Законом України від 19.09.2019 № 113-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури”, у прокурорів відсутнє право на отримання надбавки за класний чин як складової заробітної плати, а тому у позивача відсутнє право на виплату, яку скасовано законом.
Суд відхиляє твердження позивача про збереження класного чину до моменту початку роботи відповідних обласних прокуратур, оскільки факт збереження класного чину не передбачає збереження надбавки як складової заробітної плати.
Суд зазначає, що збереження виплати за класний чин у підзаконному нормативно-правовому акті не може бути застосовним, за відсутності передбаченого законом права на таку виплату, оскільки заробітна плата прокурора регулюється виключно законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (стаття 81 Закону № 1697-VII).
На підставі викладеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання протиправною бездіяльності з невиплати надбавки за класний чин та стягнення на користь позивача суми надбавки за класний чин у спірний період.
Оскільки позовні вимоги про стягнення з відповідача суми за затримку розрахунку при звільненні, а саме затримки виплати заробітної плати та вихідної допомоги у зв'язку із звільненням є похідними від вимоги про стягнення суми недоотриманої заробітної плати та вихідної допомоги, відтак підстави для задоволення таких позовних вимог також відсутні.
Частиною першою статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частиною першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Hirvisaari v.” від 27.09.2001 рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Крім того, судом враховується, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Крім того, колегія суддів зазначає, що рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року, залишеного без змін постановою Першого апеляційного суду від 06 липня 2021 року, позов задоволено частково. Зазначеним рішенням крім іншого, визнано протиправним та скасовано рішення кадрової комісії №1 з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 10.04.2020р. № 283 «Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки» прийняте відносно ОСОБА_1 . Визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Луганської області від 30.04.2020 № 520к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області з 05 травня 2020 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області з 06 травня 2020 року.
Вищезазначене свідчить про те, що судом скасовано наказ прокурора Луганської області від 30.04.2020 № 520к про звільнення ОСОБА_1 , який слугував підставою для проведення з позивачем розрахунку при звільненні.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 р. у справі № 360/2189/20 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 р. у справі № 360/2189/20 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 25 жовтня 2021 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
А.В. Гайдар