25 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 611/1256/18
провадження № 51-4982ск21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 27 травня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року, які постановлені в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018220200000192, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останнього разу - вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 21 вересня 2015 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці; звільненого 06 червня 2018 року по відбуттю строку покарання,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ст. 395 КК України.
Суть питання
За вироком Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 27 травня 2021 року ОСОБА_4 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст.185 КК України на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України - на строк 3 роки; за ч. 3 ст. 185 КК України - на строк 4 роки, а за ст. 395 КК України засуджено до покарання у виді арешту на строк 5 місяців, що відповідно до ч. 1 ст. 72 КК України відповідає 5 місяцям позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань, ОСОБА_4 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за обставин встановлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку.
Дії обвинуваченого ОСОБА_4 кваліфіковані судом: за ч. 2 ст.185 КК України як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена повторно; ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст.185 КК України як закінчений замах на таємне викрадення чужого майна (крадіжка), поєднана з проникненням у приміщення, вчинена повторно; за ч. 3 ст. 185 КК України як крадіжка, тобто таємне викрадення чужого майна, вчинена повторно, поєднана з проникненням у приміщення; за ст. 395 КК України як порушення правил адміністративного нагляду, що виразилося у самовільному залишенні особою місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду засуджений подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 09 вересня 2021 року залишив вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 без змін.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на неповноту судового розгляду, та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вирок місцевого суду стосовно нього.
На обґрунтування своїх вимог засуджений указує на те, що у матеріалах справи відсутні докази його вини у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Також зазначає, що свою вину він визнав під психологічним тиском з боку співробітників поліції.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно зі ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
За ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України, суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Як видно з вироку місцевого суду, засуджений ОСОБА_4 беззаперечно визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях, підтвердивши обставини їх скоєння, та щиро розкаявся.
Враховуючи, що учасниками кримінального провадження подія кримінального правопорушення, винуватість обвинуваченого у вчиненні вказаних злочинів не оспорювалися, суд відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України обґрунтовано визнав недоцільним дослідження доказів щодо цих обставин, при цьому роз'яснив сторонам наслідки такого рішення.
Крім того, у вироку зазначено, що суд переконався у добровільності та істинності позиції засудженого, а також позиції інших учасників судового провадження і роз'яснив, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини справи.
Однак ОСОБА_4 не погодився з вироком суду першої інстанції і подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність вироку, просив його скасувати із призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.
Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку, цей суд, з урахуванням вищевказаних статей і того, що кримінальне провадження місцевим судом розглядалося відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України, перевірив посилання й доводи, викладені в апеляційній скарзі, які є аналогічні доводам у його касаційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування вироку, залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Як видно з рішення апеляційного суду, матеріали кримінального провадження містять заяву ОСОБА_4 , в якій він просить суд відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України визнати недоцільним дослідження доказів відносно фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються. При цьому, засуджений вказав, що свою вину визнає у повному обсязі, його позиція є добровільною, а також про те, що йому зрозуміло, що у такому випадку він буде позбавлений права оскаржувати ці обставини в апеляційному порядку. В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_4 під звукозапис підтвердив, що заява датована та підписана ним особисто.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що посилання обвинуваченого на те, що провину у скоєнні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях він визнав під тиском з боку співробітників поліції, колегія суддів розцінює як спробу уникнути покарання, оскільки з огляду на матеріали кримінального провадження, будь-яких ознак, які давали б підстави припустити можливість фізичного чи психологічного тиску на ОСОБА_4 не виявлено. Більш того, відомості щодо звернення ОСОБА_4 з заявами про застосування щодо нього під час досудового розслідування фізичного та/або психологічного впливу відсутні.
Також судом встановлено, що в ході судового розгляду даного кримінального провадження ОСОБА_4 за його клопотанням, з метою дотримання права останнього на захист, було призначено захисника, від якого також не надходили будь-які заяви щодо застосування психологічного чи фізичного насилля з боку правоохоронних органів до його підзахисного та про проведення перевірки щодо таких обставин.
З урахуванням наведеного та доводів касаційної скарги засудженого, в якій він не наводить конкретних аргументів, які б об'єктивно вказували на те, що до нього працівниками поліції було застосовано психологічний тиск, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд обґрунтовано надав відповідь на твердження засудженого в цій частині.
З огляду на зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувались при постановленні рішень.
Таким чином, доводи касаційної скарги засудженого зводяться до його незгоди з встановленими фактичними обставинами кримінального провадження, тоді як відповідно до ч. 3 ст. 349, ч. 2 ст. 394 КПК України у цій справі учасники судового провадження позбавлені права оскаржити ці обставини в судах вищих інстанцій.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що були б безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, у касаційній скарзі засудженого не наведено.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що засуджений у своїй касаційній скарзі не навів переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановлених у кримінальному проваджені судових рішень.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 27 травня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3