Справа №295/8367/20
1-в/295/113/21
Іменем України
25.10.2021 року м. Житомир
Богунський районний суд м. Житомира в складі:
головуючого-судді ОСОБА_1 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
з участю:
прокурора ОСОБА_3 ,
представника установи ОСОБА_4 ,
засудженого ОСОБА_5
захисника ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі клопотання засудженого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Ново-Олександрівка Запорізької області, громадянина України, який відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Державній установі «Житомирська установа виконання покарань (№8)» про застосування закону, який пом'якшує покарання,
Засуджений ОСОБА_5 звернувся із клопотанням та доповненнями від 13.07.2020 року про застосування закону, який пом'якшує покарання та приведення покарання призначеного йому колегією Запорізького обласного суду 14.06.2000 року та Верховного Суду України 07.12.2000 року у відповідність до чинного законодавства, знизивши призначену міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі до 15 років позбавлення волі та з урахуванням доповнень, узгоджень правової позиції із захисниками, які призначались засудженому безоплатно і уточнень від 07.09.2021 року призначеного безоплатного захисника ОСОБА_6 просив також привести вирок Апеляційного суду Запорізької області від 03.04.1997 року у відповідність до чинного законодавства, замінивши призначену міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі до 15 років позбавлення волі починаючи з 24.05.1996 року та звільнити його як такого, що відбув покарання повністю. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що у період з 29.12.1999 до 04.04.2000, коли був чинним Закон України - КК 1960 року з урахуванням Рішення КСУ від 29.12.1999 - його положення передбачали призначення 15 років позбавлення волі у якості найсуворішого покарання. Вважає, що призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі має бути замінене на більш м'яке, а саме на 15 років позбавлення волі. Посилається на рішення Європейського Суду з прав людини 17.09.2009 року по справі "Скаппола проти Італії", як на джерело права у ст. 17 якого вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та відповідно ч.1 ст. 7 цієї Конвенції принцип ретроактивності більш м'якого кримінального закону. Крім того, каральні повноваження держави щодо призначення максимального розміру кримінальної репресії змінювались двічі за рішенням Конституційного Суду України 29.12.1999 (визнання неконституційним положення про смертну кару КК України 1960 року) та 04.04.2020 (застосування у якості покарання довічне позбавлення волі) і те, що 29.12.1999 кримінальний закон України змінений Рішенням Конституційного суду від 29.12.1999 року. Це є офіційною позицією Конституційного Суду України, що відтворено у його рішенні від 30.09.2010 №20-рп/2010 (втрата чинності закону у цілому або його окремих положень як не відповідаючі Конституції України) як і іншими рішеннями цього суду та Верховного Суду України від 01.11.1996 року викледеної в постанові №9 його Пленуму. Посилається також на ст.ст. 9, 28, 58 ч. 1 Конституції України, ст. 17 Закону від 23.02.2006 року №3477-IV, ст.ст. 7, 46 Конвенції, ст. 3, 5, 65, 74 КК України, ст. 405-1, 409 та ст. 411 КПК України, ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус Суддів від 07.07.2010 року ст.ст. 12, 17 Закону України "Про міжнародні договори України" щодо сумлінного виконання міжнародних договорів, постанову Пленуму ВС України від 27.02.09 №1. Посилається також на практику інших рішень Европейських судів. Разом з тим, вважає винесення остаточного судового рішення у його справі 07.12.2000 року у виді довічного позбавлення волі помилковим, хоча більш сприятливе до нього покарання -15 років позбавлення волі. Безпідставно до нього застосовано покарання як смертна кара та Верховним судом замінювалось довічне позбавлення волі на позбавлення волі на 15 років.
В судовому засіданні засуджений та захисник клопотання підтримали.
Представник ДУ «Житомирської установи виконання покарань (№8)» покладався на розсуд суду щодо заявленого клопотання засудженого.
Прокурор висловив думку про відмову в задоволенні клопотання, оскільки жодні підстави для його задоволення відсутні. До того, показав, що ухвалою Житомирського апеляційного суду від 18.01.2020 року залишено без змін ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 11.11.20 року, відповідно якої ОСОБА_5 відмовлено у зміні вироку Запорізького обласного суду від 14.06.2000 року та ухвали Верховного Суду України 07.12.2000 року та призначення більш м'якого покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років із звільненням від подальшого його відбування.
Заслухавши думку засудженого, захисника, представника установи, прокурора та дослідивши клопотання з доповненнями та матеріали особової справи засудженого, суд приходить до наступного висновку.
Згідно з матеріалів особової справи ОСОБА_5 визнано винуватим та засуджено 03.04.1997 Запорізьким обласним судом за ст.ст. 93 п.п. "а", "е", "ж", "з", 17, 94, 117 ч. 4, 117 ч. 3, 142 ч.3, 118 ч. 2, 42 КК України до смертної кари - розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна. В подальшому ухвалою Верховного Суду України від 24.07.1997 вирок Запорізького обласного суду від 03.04.1997 залишено без змін.
Ухвалою Запорізького обласного суду від 14.06.2000 покарання за вироком Запорізького обласного суду від 03.04.1997 у виді смертної кари - розстрілу, замінено на довічне позбавлення волі. В подальшому ухвалою Верховного Суду України від 07.12.2000 ухвалу Запорізького обласного суду від 14.06.2000 - залишено без змін.
Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 11.06.2018 клопотання засудженого ОСОБА_5 задоволено частково, зараховано у строк покарання за вироком судової колегії в кримінальних справах Запорізького обласного суду від 03.04.1997 строк попереднього ув'язнення з 24.05.1996 до 24.07.1997 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, в решті вимог відмовлено.
Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 31.10.2018 ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 11.06.2018 залишено без змін.
Засуджений відбуває покарання в ДУ «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)». Законом України № 1483-ІІІ від 22.02.2000 Верховною Радою України внесено зміни до Кримінального Кодексу України (в редакції 1960 року), Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України і ст. 24 КК України, яка передбачала міру покарання «смертна кара» - виключено, а доповнено ст. 25-2 КК України, згідно якої найсуворішою мірою покарання є «довічне позбавлення волі».
З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29.12.1999 №11-рп/99 (справа про смертну кару) і до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 № 1483 (далі - Закон № 1483), яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року, стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання.
Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали покарання лише у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).
Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
За таких обставин, суд вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дають підстав для призначення ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі строком 15 років, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
Такі висновки узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 26.01.2011 № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) та з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року, заява N 10249/03).
В положеннях ч. 4 ст. 5 КК України 2001 року йдеться про можливість зміни покарання тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішеннями Конституційного Суду України, який повноважний лише в частині визнання неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Отже, визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення виключно кримінальними законами України. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується, через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Враховуючи зазначене, суд вважає, що рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 N 11-рп/99 (справа про смертну кару), яким визнано неконституційною смертну кару в України, не є новим законом, що пом'якшив кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів. Пунктом 3 цього ж Рішення було постановлено, що Верховна Рада України повинна привести Кримінальний кодекс України 1960 року у відповідність з цим Рішенням.
На виконання Рішення Конституційного Суду України Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ були внесені відповідні зміни.
Положеннями статті 4 ч.2 КК України 2001 року в редакції Закону України від 15 квітня 2008 року передбачено, що злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
Статтею 5 ч.4 КК України 2001 року в редакції цього ж Закону зазначено, що якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
Крім того, відповідно до п.п.1,2 Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 Конституції України, ст. ст. 6,81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі): положення ст. 58 Конституції України з урахуванням вимог п.22 ч.1 ст.92 Конституції України треба розуміти так, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється кримінальна відповідальність за їх вчинення. Такі закони мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи; положення ч.2 ст.6 КК України треба розуміти так, що зворотну дію в часі мають лише закони, які скасовують або пом'якшують кримінальну відповідальність особи.
Приймаючи дане рішення Конституційний Суд України у мотивувальній частині зазначив, що відповідно до ч.1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7).
Згідно з ч.2 ст.58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п.22 ч.1 ст.92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них».
Відповідно до положення ч.1 ст.6 КК України злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом ч.2 зазначеної статті закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу кореспондуються з положеннями ст. 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст. ст. 8, 58, 92, 152, п.1 ХУ «Перехідні положення» та ст. 6 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність.
Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.
Таким чином, Кримінальній кодекс України 1960 року після його приведення у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 передбачав максимальне покарання у виді довічного позбавлення волі, а Кримінальний кодекс України 2001 року передбачає таке покарання і на даний час.
Разом з тим, суд вважає, що новий вид кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, оскільки при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом.
У санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі, як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК України в редакції 1960 року на час вчинення ОСОБА_5 ряду епізодів особливо тяжких злочинів, то положення КК України в редакції 1960 року із змінами, внесеними Законом №1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та покращують його правове становище, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються і на засудженого, який вчинив ряд особливо тяжких злочинів, відповідальність за які передбачена КК України в редакції 1960 року особливо тяжких злочинів до набрання чинності зазначеним законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлена новим кримінальним законом (а не позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, на заміні якого наполягає ОСОБА_5 ), не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. (Рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
Крім того, положенням ч. 1 ст. 87 КК України передбачено можливість здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи. Згідно ч. 2 ст. 87 КК України актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Таким чином, нормами Кримінального Кодексу України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини.
Разом з тим, п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 квітня 2002 року «Про умовно - дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким», що згідно з якими заміна не відбутої частини покарання більш м'яким на підставі ч. 1 ст. 82 КК України може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк.
Статтею 51 КК України передбачені види покарань, які можуть бути застосовані до осіб визнаних винними у вчиненні злочину, зокрема, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.
Тому при розгляді клопотання засудженого на даний час суд виходить також з вимог ч. 1 ст. 82 КК України, якою передбачена лише можливість заміни більш м'яким покаранням покарання у виді обмеження або позбавлення волі, призначеного на певний строк.
Національним законодавством України на теперішній час не передбачено будь - якого іншого способу вирішення порушеного засудженим питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років актом про помилування (ст. 87 КК).
Заповнення прогалин у нормативно - правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь - якої інстанції.
Тому, з урахуванням особи засудженого, який відповідно особової справи не характеризується як особа, що стала на шлях виправлення та на нього багаторазово накладувались стягнення за різні порушення вимог режиму тримання та з огляду на те, що на момент розгляду справи необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 року №6-р(ІІ)2021 законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, суд приходить до висновку про неможливість задоволення клопотання засудженого.
На підставі викладеного, суд вважає, що подане засудженим клопотання є передчасним і у його задоволенні слід відмовити.
Інші доводи ОСОБА_5 та захисника, суд вважає такими, які не може покласти в основу свого рішення, а тому відмовляє у задоволенні його клопотання.
Разом з тим, заявлена частина клопотання ОСОБА_5 вже розглядалось Богунським районним судом м. Житомира і ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 11.11.2020 року (справа № 295/8439/20) в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_5 про зміну вироку та призначення більш м'якого покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років із звільненням від подальшого його покарання було відмовлено.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 370-372, 395, 537, 539 КПК України, суд, -
В задоволення клопотання засудженого ОСОБА_5 про приведення покарання призначеного йому колегією Запорізького обласного суду 14.06.2000 року та Верховного Суду України 07.12.2000 року у відповідність до чинного законодавства, знизивши призначену міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі до 15 років позбавлення волі та приведення вироку Апеляційного суду Запорізької області від 03.04.1997 року у відповідність до чинного законодавства, замінивши призначену міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі до 15 років позбавлення волі, починаючи з 24.05.1996 року та звільнення від відбування покарання повністю - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена до Житомирського апеляційного суду через Богунський районний суд м. Житомира протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим з моменту отримання її копії.
Суддя: ОСОБА_1