21 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 906/1061/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,
обов'язки секретаря судового засідання за дорученням головуючого судді покладено на помічника судді Геращенко Ю.М.,
представників учасників справи:
прокуратури - Готка Ю.О., прокурор відділу представництва інтересів держави у кредитно-фінансовій сфері другого управління Департаменту представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора (посвідчення № 4272),
позивача - 1 - Малинської міської ради Житомирської області - не з'явився,
позивача - 2 - Північного офісу Держаудитслужби (м. Київ) в особі Управління Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області - не з'явився,
відповідача - 1 - управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Малинської міської ради - не з'явився,
відповідача - 2 - комунального підприємства «Малин» Малинської міської ради - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури
на рішення господарського суду Житомирської області від 02.04.2021 (суддя Лозинська І.В.)
та постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 (головуючий суддя: Маціщук А.В., судді: Олексюк Г.Є., Філіпова Т.Л.)
у справі № 906/1061/20
за позовом керівника Коростишівської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі: Малинської міської ради Житомирської області (далі - Рада) та Північного офісу Держаудитслужби в особі Управління Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області (далі - Офісу Держаудитслужби в особі Управління)
до управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Малинської міської ради (далі - Управління житлово-комунального господарства) та комунального підприємства «Малин» Малинської міської ради (далі - Підприємство)
про визнання недійсними рішення комітету з конкурсних торгів та договору про закупівлю робіт на суму 3 115 000 грн.,
Ухвалою Верховного Суду від 30.08.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Житомирської області від 02.04.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 у справі № 906/1061/20.
На обґрунтування доводів касаційної скарги Прокурор визначає підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та вказує, що при винесенні оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та постанові Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 905/1250/18 стосовно приписів статей 1, 30 Закону України «Про публічні закупівлі», статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 2, 3, 4, 53, 55, 74, 79, 86, 236, 282 ГПК України.
Згідно із положеннями пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції в частині висновку про неналежність/неефективність обраного Позивачем способу захисту, враховано висновок Верховного Суду, який викладено у постанові Касаційного господарського суду від 07.07.2021 у справі № 905/1562/20.
Так, колегією суддів з'ясовано, що дійсно Касаційним господарським судом здійснювався касаційний перегляд справи № 905/1562/20 за позовом заступника прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Східного офісу Державної аудиторської служби України про визнання недійсними рішень тендерного комітету, зокрема про затвердження тендерної документації на закупівлю робіт та щодо визначення переможцем торгів із закупівлі робіт; визнання недійсним договору про виконання робіт.
Колегія суддів констатує, що аналіз змісту постанови Касаційного господарського суду від 07.07.2021 у справі № 905/1562/20 дає підстави вважати, що Верховним Судом у зазначеній справі досліджувалося та, відповідно, висвітлювалося питання належності /ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права.
Так, зокрема у пункті 47 вказано, що на стадії, коли укладений в результаті закупівлі договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.
Під час розгляду цієї справи колегія суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановила, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій справі, виходив з того, що прокурор заявив позовні вимоги про визнання недійсними результатів публічної закупівлі - рішення тендерного комітету відповідача та про визнання недійсним договору, укладеного відповідачами за результатом цих торгів та виконаного сторонами, при цьому прокурор не просив застосувати наслідки недійсності правочину - двосторонню чи односторонню реституцію, стягнути збитки або стягнути все, отримане в дохід держави, що, на думку суду попередньої інстанції, дозволяє дійти висновку про обрання прокурором неналежного способу захисту права і відмовити у задоволенні позову з цієї підстави.
Отже, підставою для відмови у позові у цій справі є неналежний та неефективний спосіб захисту.
Колегія суддів виходить з того, що Верховним Судом неодноразово наголошувалось, що суд, який розглядає справу має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Колегія суддів бере до уваги і правову позицію Верховного Суду, що обрання неналежного способу захисту є самостійною і самодостатньою підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54 ), від 22 червня 2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76).
А також звертається до висновку, викладеного у пункті 6 постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, в якому вказано, що якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
Відповідно до статей 16, 216 ЦК України, статті 20 ГПК України у спорах щодо визнання на підставі статті 203, 215 ЦК України недійсним договору без вирішення судом є необхідним вирішення питання про застосування правових наслідків такої недійсності, є належним та ефективним способом захисту у випадку виконання такого договору. Адже обрання неналежного та/або неефективного способу захисту за таких обставин є самостійною і самодостатньою підставою для відмови у позові.
А відтак у вирішення питання щодо подібності правовідносин у спорах щодо визнання на підставі статті 203, 215 ЦК України недійсним договору визначальним моментом є спосіб захисту визначений статтями 16, 216 ЦК України, статтею 20 ГПК України - як визнання недійсним договору, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності.
Перед Верховним Судом фактично поставлено питання чи є такий спосіб захисту за таких умов належним та ефективним способом захисту.
Спір у справі № 905/1227/17, на який посилається скаржник у касаційній скарзі, стосувався визнання недійсним договору оренди, при цьому, що на момент звернення прокурором з позовом до суду спірне майно вже було повернуто балансоутримувачу. Підставою позову було те, що спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 ЦК України.
З огляду на пункти 50-54 мотивувальної частини постанови щодо застосування статей 215, 216, 236 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 55 і 57 зазначила таке : «оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), оскільки розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду вказала, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє (пункти 71-72 вказаної вище постанови).
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, визнавши договір оренди в судовому порядку недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду). Відтак, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку що рішення суду апеляційної інстанцій слід змінити в резолютивній частині, зокрема визнати недійсним спірний договір ( з відповідними змінами до нього).
Прийняття Великою Палатою Верховного Суду у справі № 905/1227/17 рішення про зміну резолютивної частини постанови апеляційного суду щодо визнання недійсним спірного договору ( з відповідними змінами до нього) дозволяє стверджувати про те, що Верховний Суд погодився з належністю саме такого способу захисту, як визнання договору недійсним.
З наведеного вище вбачається, що Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи, змінюючи в резолютивній частині оскаржуване судове рішення, визначила питання належності та ефективності способу захисту прав у категорії спорів щодо визнання недійсним договорів, укладених з порушенням вимог чинного законодавства, і вказала, що навіть коли сторонами виконаний повністю або частково договір розірвано, або закінчено строк (термін) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову це не перешкоджає поданню відповідного позову.
Отже, розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Скаржник вказує й на справу № 905/1250/18, яка також переглядалася у касаційному порядку Верховним Судом, і предметом позову у якій є визнання недійсними рішення тендерного комітету та договору про закупівлю. Підставою позову було те, що під час закупівлі істотно порушено вимоги Закону України «Про публічні закупівлі» (учасники процедури закупівлі є пов'язаними особами в розумінні статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» і це відповідно до статті 30 цього Закону є підставою для відхилення замовником пропозиції конкурсних торгів), у зв'язку з чим рішення тендерного комітету та договір про закупівлю підлягають визнанню недійсними за приписами статей 203, 215 ЦК України.
Отже, спір у справі № 905/1250/18 виник щодо визнання недійсними рішення тендерного комітету та договору про закупівлю. Рішенням господарського суду, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позовних вимог у справі № 905/1250/18 з відповідних мотивів задоволено.
Колегія суддів констатує, що аналіз змісту постанови Касаційного господарського суду від 27.03.2019 у справі № 905/1250/18 не дає підстав вважати, що Верховним Судом у справі № 905/1250/18 досліджувалося та, відповідно, висвітлювалося питання належності/ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права. Верховним Судом у справі № 905/1250/18 досліджувалось питання чи учасники процедури закупівлі є пов'язаними особами в розумінні статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» і це відповідно до статті 30 цього Закону є підставою для відхилення замовником пропозиції конкурсних торгів, у зв'язку з чим рішення тендерного комітету та договір про закупівлю підлягають визнанню недійсними за приписами статей 203, 215 ЦК України.
Разом із цим, колегією суддів встановлена також наявність інших підходів у вирішенні питання про належність/ефективність такого способу захисту, як визнання договору недійсним у випадку його виконання без вимог про застосування наслідків недійсності правочину - двосторонню чи односторонню реституцію, стягнення збитків або стягнення всього, отриманого в дохід держави.
Зі справ № 905/1227/17, № 905/1562/20 та цієї справи вбачається, що наразі у Верховному Суді існує неоднозначне розуміння щодо питання належного таабо ефективного способу захисту прав у подібних спорах.
Колегія суддів виходить з того, що відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсним правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Колегія суддів бере до уваги, що захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (дивись постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
Отже, під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника, які мають бути доступними й ефективними.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц , від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14) та багатьох інших.
Отже, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Але це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Частинами першою та другою статті 5 ГПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Вважаємо, що в такому випадку спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Тобто, якщо позивач, у даному випадку прокурор, дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом порушених, оспорюваних чи невизнаних прав з урахуванням вимог Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» (зокрема, статті 24 цього закону), то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом.
Наявність повноти судового захисту залежить від дій суду, які відповідно до частини першої статті 2 ГПК України повинен справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, ураховуючи частину третю цієї ж статті.
Принцип процесуальної економії не передбачений у статті 2 ГПК України і це є визначальним. Цей принцип може суперечити основним принципам господарського судочинства. Надання йому переваги при розгляді справи не відповідатиме принципу верховенства права та завданню і основним засадам господарського судочинства, закріплених у статті 2 ГПК України.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За пунктом 2 частини другої зазначеної статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. І пункт 4 частини другої зазначеної статті визначає такий спосіб захисту як відновлення становища, яке існувало до порушення.
Статтею 20 ГК України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.
Тобто такий спосіб захисту порушеного права та інтересу, як визнання правочину недійсним, передбачений частиною другою статті 20 ГК України та пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України, а інший висновок не враховує зазначених норм матеріального права, а також вимог статей 2, 14 ГПК України.
Тлумачення статті 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину.
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 ЦК або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Відмовою в задоволенні позову з підстав обрання прокурором способу захисту як вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності фактично є встановленням обмеження самої можливості розгляду заявленого позову та не враховано гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.
Колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності можуть бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже фактично заявлення таких вимог є також належним способом захисту, який передбачений законом, є ефективним та свідчить про те, що прокурор в дійсності прагне досягти лише правової визначеності.
Колегія судів, яка у касаційному порядку переглядає справу № 906/1061/20 враховує, що фактичні обставини цієї справи різняться з обставинами, що були встановлені у справах № 905/1562/20, № 905/1227/17. Така відмінність, в першу чергу, обумовлена різними підставами визнання договорів недійсними. Однак, враховуючи, що висновок про належність обраного способу захисту є універсальним у подібних категоріях спорів, а саме щодо вимог про визнання недійсним виконаних договорів, без одночасного заявлення вимог про реституцію, збитки тощо, а також те, що однакове розуміння правильності формулювання позовних вимог сприятиме розумній передбачуваності судових рішень, забезпечить реалізацію на практиці принципу правової визначеності, як для прокурорів та/або позивачів так і для судів та задля вироблення єдиного підходу у вирішенні способу захисту у вирішенні піднятої у цій ухвалі питання, вважає за доцільне відступити від висновку щодо застосування відповідних норм права, який було викладено у постанові Касаційного господарського суду від 07.07.2021 у справі № 905/1562/20 і який фактично апеляційним судом застосовано під час розгляду даної справи.
На думку колегії суддів, аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Так, згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, формулювання обґрунтованої правової позиції стосовно застосування всіма судами конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Відповідно до приписів частини другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Згідно вимог частин першої - четвертої статті 303 ГПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується більшістю від складу суду, що розглядає справу. Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.
Оскільки колегія суддів у даній справі вважає за необхідне відступити (конкретизувати, уточнити, тощо) від висновку щодо застосування правових норм, який було викладено у постанові у справі № 905/1562/20, що приймалася колегією суддів з іншої палати, справа № 906/1061/20 підлягає передачі на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 234, 302, 303, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Справу № 906/1061/20 разом із касаційною скаргою заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на рішення господарського суду Житомирської області від 02.04.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 у справі № 906/1061/20 передати на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова