Номер провадження: 22-ц/813/7775/21
Номер справи місцевого суду: 507/996/20
Головуючий у першій інстанції
Вужиловський О. В.
Доповідач Комлева О. С.
20.10.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Воронової Є.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 на рішення Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Вужиловського О.В., повний текст рішення виготовлений 15 березня 2021 року, по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту, визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спадкове майно, -
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту, визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спадкове майно, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила:
- встановити юридичний факт про те, що дійсно ОСОБА_4 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Троїцьке Любашівського району Одеської області, дійсно є матір'ю ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Троїцьке Любашівського району Одеської області;
- визнати недійсним заповіт складений 13 серпня 1986 року ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 , в селі Мало-Василівка Любашівського району Одеської області, посвідчений Каліною З.І. секретарем виконавчого комітету Маловасилівської сільської ради народних депутатів Любашівського району Одеської області;
- визнати право власності ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом на 1/2 частку спадкового майна, що залишилася 31.12.2003 після смерті матері ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - права на земельну частку (пай) розміром 8,90 умовних кадастрових гектари, яка перебуває в колективній власності КСП «Москва» без визначення меж в натурі на підставі Сертифікату серії ОД №012481 виданого Любашівською райдержадміністрацією 20.12.1999 року;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину №31892146 від 06.07.2004, яке видано ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , Державним нотаріусом Любашівської районної держаної нотаріальної контори Одеської області Південного межрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Котюжинською Л.Д., після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 в частині частки ОСОБА_2 у розмірі 1/2 частини спадкового майна.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка зазначила, що до 1965 року вона проживала з матір'ю - ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області. В 1965 році вона з матір'ю ОСОБА_5 переїхала на постійне місце проживання в смт. Комінтерівське (зараз Дорослав) Лиманського району Одеської області. 10.05.1989 року позивачка отримала ордер на заселення в квартиру АДРЕСА_1 . В ордері зазначений склад сім'ї позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 проживала з позивачем до 1998 року. В 1993 році ОСОБА_5 визнана інвалідом 1 групи.
28.10.1998 року ОСОБА_5 змінила своє місце проживання та переїхала проживати до відповідачки в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області, однак постійно приїжджала до позивачки та подовгу в неї гостювала. ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_5 померла в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області. Позивачка приймала участь у похованні матері.
Так як відповідачка повідомила позивачку, що спадкового майна ніякого не має, позивачка не зверталась до нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини.
В травні 2020 року відповідачка повідомила її по телефону про те, що вона прийняла спадщину після смерті матері, а саме земельну частку (пай).
Коли вона звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини їй було повідомлено, що спадкове майно отримала відповідачка згідно заповіту від 13.08.1986 року, який було посвідчено від імені ОСОБА_5 іншою особою.
Позивачка вважає, що на дату смерті ОСОБА_5 вона є непрацездатною, а тому має право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від наявності заповіту. Вказаний заповіт позивачка просила визнати недійсним, так як станом на 13.08.1986 року мати ОСОБА_5 проживала разом з нею в смт. Комінтернівське і не могла посвідчити заповіт в с. Маловасилівка Любашівського району Одеської області та за життя жодного разу не повідомляла про наявність заповіту чи про намір оформити заповіт на будь-кого.
Рішенням Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволений частково.
Встановлений факт того, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , дійсно є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спадкове майно відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині відмови в задоволені позовних вимог скасувати, постановити у відповідній частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на неповне з'ясування фактичних обставин справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та визнання права власності позивача на частку у спадковому майні, оскільки при видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом не було враховано розмір частки позивача. Також суд дійшов до помилкового висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки на підтвердження того, що заповідач за життя не підписувала заповіт були надані належні докази, які суд не взяв до уваги.
Відзиву до суду надано не було.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , представника ОСОБА_3 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією паспорту (а.с. 15).
Із копії свідоцтва про народження № 12 вбачається, що « ОСОБА_11 » народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 . Мати зазначена « ОСОБА_12 » (а.с. 18).
Із копії свідоцтва про народження № 120 вбачається, що « ОСОБА_13 » народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 22).
Із свідоцтва про подружжя вбачається, що 19 жовтня 1933 року « ОСОБА_14 » уклала шлюб із ОСОБА_15 та змінила прізвище з « ОСОБА_16 » на « ОСОБА_17 » (а.с. 22).
З довідки № 085354 вбачається, що 26 липня 1993 року ОСОБА_5 встановлено першу групу інвалідності загального захворювання (а.с. 23).
З виписки з по господарської книги за 1955 рік вбачається, що ОСОБА_5 проживала разом із ОСОБА_18 та ОСОБА_19 (а.с. 24-25).
На підставі ордеру № 60 від 20 липня 1967 року, виданого виконавчим комітетом Комінтернівської селищної ради, ОСОБА_2 надано право на зайняття чотирьох кімнат АДРЕСА_2 . Склад сім'ї визначено: ОСОБА_2 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_5 (а.с. 112).
На підставі ордеру на житлове приміщення № 4 від 10 травня 1989 року, ОСОБА_2 отримала квартиру АДРЕСА_1 . До складу її входить: ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ОСОБА_5 (а.с. 42).
З рішення № 94 від 24 листопада 1998 року Комінтернівської селищної ради вбачається, що ОСОБА_2 було виділено 4-х кімнатну квартиру в АДРЕСА_3 . на склад сім'ї з чотирьох осіб. Ордер на квартиру ОСОБА_2 отримувати відмовилась, вимагаючи ордер на склад сім'ї три чоловіка, виключивши її матір. 28 жовтня 1998 року ОСОБА_5 по заяві була виписана з смт. Комінтернівське, в зв'язку з повернення на попереднє місце проживання, ОСОБА_2 видано ордер на квартиру на 3 чоловіки в зв'язку із зміною складу сім'ї (а.с. 43).
Із свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб, рішенням народного суду Комінтернівського району Одеської області від 20 березня 1967 року вбачається, що ОСОБА_18 розірвала шлюб із ОСОБА_23 та змінила прізвище на « ОСОБА_16 » (а.с. 28).
Із свідоцтва про смерть вбачається, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області (а.с. 29).
З копії спадкової справи № 200, яка була заведена після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 вбачається, що ОСОБА_3 , звернулась із заявою про прийняття спадщини за заповітом 16 червня 2004 року (а.с. 55).
Із копії заповіту, посвідченого секретарем виконкому Маловасильївської сільської ради Любашівського району Одеської області Калиною З.І. 13 серпня 1986 року вбачається, що ОСОБА_5 заповіла належне їй майно ОСОБА_3 . Вказаний заповіт підписано ОСОБА_24 через неграмотність ОСОБА_5 (а.с. 57).
06 липня 2004 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 (а.с. 59 зв.б.).
З листа Любашівської районної державної нотаріальної контори № 623/02-14 від 02.07.2020 року вбачається, що ОСОБА_2 звернулась в нотаріальну контору 24 червня 2020 року з приводу отримання свідоцтва про право на спадщину по закону після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 . Їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, так як вона пропустила встановлений законом строк для подачі заяви про прийняття спадщини та роз'яснено можливість визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в судовому порядку за наявності поважних причин пропуску строку (а.с. 66 зв.б.-67, 67 зв.б.).
Задовольняючи частково позов ОСОБА_2 про встановлення юридичного факту, визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спадкове майно, суд першої інстанції виходив з наступного.
Відповідно до ст.28 ЦК України (ім'я фізичної особи) фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові.
У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження № 12, « ОСОБА_11 » народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 . Мати зазначена « ОСОБА_12 » (а.с. 18). Із свідоцтва про подружжя вбачається, що 19 жовтня 1933 року «КучероваНіонілаЯковлевна» уклала шлюб із ОСОБА_15 та змінила прізвище з « ОСОБА_16 » на « ОСОБА_17 » (а.с. 22). В свідоцтві про смерть спадкодавця зазначено « ОСОБА_5 » (а.с. 29).
Також судом були взяті до уваги покази свідків ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , які були допитані у судовому засіданні, а також свідчення ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_7 , яким надана обґрунтована оцінка, які підтвердили, що позивачка дійсно є донькою ОСОБА_5 .
Судом вірно встановлено, що дані помилки є перепоною для прийняття спадщини заявником, та враховуючи, що в даний час свідоцтво про народження позивача чи свідоцтво про смерть ОСОБА_5 замінити неможливо, суд обґрунтовано визнав, що при написанні вищевказаних прізвищ було допущено орфографічну помилку, у зв'язку з чим встановив факт того, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , дійсно є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Також суд виходив з того, що встановлення факту родинних відносин має юридичне значення, оскільки необхідне для оформлення спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5 .
Відповідно до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Відповідно до ст. 81 КПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статті 15 та 16 ЦК України передбачають право на захист цивільних прав та інтересів та захист цивільних прав та інтересів судом.
Відповідно до ст. 534 ЦК УРСР (в ред. 1963 року, який діяв на час складання заповіту) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Згідно ст. 541 ЦК УРСР (в ред. 1963 року) заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.
Згідно ст. 14 Закону УРСР «Про державний нотаріат», який діяв на час складання заповіту, у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії: 1) посвідчують заповіти.
Згідно ст. 17 зазначено Закону нотаріальні дії можуть вчинятися в будь-якій державній нотаріальній конторі або виконавчому комітеті міської, селищної, сільської Ради народних депутатів на всій території Української РСР, за винятком випадків, коли згідно з законодавством Союзу РСР або Української РСР нотаріальна дія повинна бути вчинена в певній державній нотаріальній конторі або виконавчому комітеті певної Ради народних депутатів. Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори або виконавчого комітету міської, селищної, сільської Ради народних депутатів.
Статтею 19 Закону УРСР «Про державний нотаріат» передбачено, що при вчиненні нотаріальних дій державні нотаріуси та інші службові особи, що вчиняють нотаріальні дії, встановлюють особу громадян, їх представників або представників державних установ, підприємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій.
При посвідченні угод з'ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. В разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження.
Відповідно до ст. 543 ЦК УРСР якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (стаття 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Судом вірно встановлено, що заповіт був складений та посвідчений секретарем виконавчого комітету Маловасилівської сільської ради Любашівського району Одеської області Калиною З.І. 13 серпня 1986 року, з якого вбачається, що ОСОБА_5 заповіла все належне їй майно ОСОБА_3 . В заповіті зроблено помітку, що через неграмотність ОСОБА_5 за її дорученням та в присутності підписано ОСОБА_24 . На заповіті є підпис «Пиньковска». Заповіт підписаний секретарем виконкому Маловасилівської сільської ради та скріплений печаткою.
Доказів щодо недійсності заповіту від 13.08.1986 року, складеного секретарем Маловасилівської сільської ради від імені ОСОБА_5 до суду надано не було, та за вказаних обставин, суд вірно за недоведеністю позивачем факту недійсності заповіту складеного від імені ОСОБА_5 від 13 серпня 1986 року, який посвідчено секретарем Маловасилівської сільської ради Калиною З.І., а саме складання заповіту у відсутність заповідача ОСОБА_5 , прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про визнання заповіту недійсним.
Згідно ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 дійсно є донькою ОСОБА_5 .
Згідно ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
ОСОБА_5 на дату смерті - ІНФОРМАЦІЯ_6 була зареєстрована та проживала в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області, що підтверджується довідкою Маловасилівської сільської ради Любашівського району Одеської області № 141/02-14 від 14.06.2004 року (а.с. 58).
Відповідно до ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Статтею 1270 ЦК України визначено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно ст. 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Судом також встановлено, що спадкодавець ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , а тому в строк до 31 червня 2004 року спадкоємці повинні були подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори. Позивач на час відкриття спадщини була непрацездатною, мала право на обов'язкову частку в спадщині, однак вказана обставина не звільняла її необхідності звернутись в нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини, так як відповідно до ч.5 ст. 1268 ЦК України вважаються такими, що прийняли спадщину: малолітні, неповнолітні, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена.
Позивач звернулась до нотаріальної контори лише 24 червня 2020 року, пропустивши встановлений ЦК України шестимісячний строк. Листом Любашівської районної державної нотаріальної контори № 623/02-14 від 02.07.2020 року ОСОБА_2 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_5 , так як вона пропустила встановлений законом строк для подачі заяви про прийняття спадщини та роз'яснено можливість визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в судовому порядку за наявності поважних причин пропуску строку.
Суд вірно зазначив, що позивачка не звернулася до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а звернулася з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на 1/2 частину спадкового майна як за спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 .
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_32 , оскільки підстав для визнання заповіту, складеного 13 серпня 1986 року Маловасилівською сільською радою Любашівського району, недійсним судом не встановлено, не встановлено підстав і для скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5 , а також для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину спадкового майна після смерті ОСОБА_5 як за спадкоємцем першої черги за законом.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та визнання права власності позивача на частку у спадковому майні, оскільки при видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом не було враховано розмір частки позивача, а також, що заповідач за життя не підписувала заповіт, про що були надані докази, які суд не взяв до уваги, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, однак належних доказів щодо визнання недійсним заповіту до суду стороною позивача надано не було.
Колегія суддів, також звертає увагу на ту обставину, що ОСОБА_32 , звернувшись до нотаріальної контори майже через 16 років про прийняття спадщини після смерті своєї матері, отримала відмову з підстав пропуску строку, також їй було роз'яснено про звернення до суду з заявою про встановлення додаткового строку на прийняття спадщини (а.с. 20-21).
Апеляційний суд зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Крім того, доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Вказані доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення, за ненаданням до суду доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги, та позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 23 жовтня 2021 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ С.М. Сегеда