Номер справи 220/1616/21
Номер провадження № 2/220/488/21
19 жовтня 2021 року Великоновосілківський районний суд Донецької області у складі:
головуючого - судді Якішиної О.М.
за участю секретаря Черняєвої С.П.
позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в смт Велика Новосілка Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користуванням житловим приміщенням та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власністю, житловим будинком шляхом виселення,
15.09.2021 року позивач звернулась до суду з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження її власністю шляхом його виселення.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що їй на підставі договору дарування належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . З 28.12.2010 року в зазначеному житловому будинку зареєстрований відповідач ОСОБА_2 . З січня 2017 року її стосунки з відповідачем погіршились, вони припинили сімейні відносини. Відповідач, проживаючи у даному будинку, комунальних послуг за проживання не сплачує, веде аморальний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, ніде не працює, влаштовує скандали, при цьому негативно впливає на їх спільну малолітню дитину. Відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за скоєння домашнього насильства. У добровільному порядку відповідач відмовляється знятися з реєстрації та виїхати з будинку, чим чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном.
Ухвалою суду від 20.09.2021 року позовна заява залишена без руху для усунення недоліків.
Ухвалою суду від 28.09.2021 року провадження у справі відкрито. Справа призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у позові, та пояснила, що відповідач, будучи у стані алкогольного сп'яніння, не дає їй спокою, в зв'язку з чим виникають сварки і вона вимушена забирати дитину і тимчасово мешкати у знайомих. Додала, що до суду за обмежувальним приписом не зверталась.
Відповідач позовні вимоги фактично не визнав та пояснив, що дійсно між ним та позивачкою виникають скандали, коли він буває у стані алкогольного сп'яніння, проте ініціатором сварок виступає позивач. Зазначив, що іншого житла у нього не має, а тому він не має наміру виселятись з будинку, яке є його єдиним житлом.
Суд, вислухавши сторони, дослідивши надані докази, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1 належить позивачу на підставі договору дарування від 16.12.2010 року (а.с. 10, 11-12, 33-35).
Згідно паспортних даних відповідача ОСОБА_2 , останній зареєстрований у належному позивачу будинку з 28.12.2010 р. (а.с. 13-18, 36-38).
З наданих суду постанов Великоновосілківського районного суду Донецької області від 21.05.2018 р. та 03.03.2020 року, наявність яких із застосуванням повного доступу перевірена у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що ОСОБА_2 двічі притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства відносно позивача ОСОБА_3 (а.с. 40-41, 42-44).
З рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 21.02.2020 року вбачається, що позивач у квітні 2018 року зверталась до суду з аналогічним позовом, проте в задоволенні позовних вимог було відмовлено в зв'язку з відсутністю системного характеру порушень правил співжиття.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на норми ст. 391 ЦК України та ст. 109 ЖК УРСР.
Так, відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Враховуючи підставу позову та оцінивши надані докази, суд зазначає наступне.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 7 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно з частиною четвертою статті 9 та статтею 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
У відповідності до статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до частини другої статті 65 ЖК УРСР особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Концепція «житла» має важливе значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
З урахуванням наведених вище гарантій, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Судом встановлено, що відповідач вселився у належний позивачу на праві власності будинок, як член сім'ї, зі згоди останньої і проживає у ньому багато років, з 28.12.2010 року зареєстрований за цією адресою. Іншого житла відповідач не має.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2021 року у справі № 310/1912/19 (провадження № 61-3370св20) зазначено, що «згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
У разі виникнення спору між власником та членами його сім'ї суд повинен врахувати, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін».
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» (заява № 17365/14), пунктах 42, 43 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на зловживання відповідачем спиртними напоями, скандали та домашнє насильство з боку відповідача і, як наслідок, неможливість сумісного життя.
Виходячи з аналізу змісту статті 116 ЖК УРСР, зазначена норма вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.
У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір'ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку.
Як встановлено судом, заходи попередження та впливу, які б не дали позитивних результатів, до відповідача не застосовувались.
Крім того, ВС у постанові від 25.04.2018 р. у справі № 295/16994/15-ц роз'яснив, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України мають враховуватися порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені відповідачем в інших правовідносинах та не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.
Позивачем не доведено, що допущені відповідачем порушення правил співжиття (висловлювання нецензурною лайкою та погрози фізичною розправою) стосуються саме житлових відносин, тобто користування спірним жилим приміщенням. Адже, як пояснила позивач, сварки виникають на ґрунті зловживання відповідачем спиртними напоями.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З урахуванням встановлених в цій справі обставин, суд дійшов висновку про те, що позивач не довела необхідність і пропорційність такого крайнього заходу втручання у права особи, як виселення відповідача, з яким вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах та який з 2010 року за її, як власника, згодою зареєстрований у спірному будинку та користується ним.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 82, 141, 209, 263-265 ЦПК України, суд
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користуванням житловим приміщенням та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власністю, житловим будинком шляхом виселення - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 22.10.2021 р.
Суддя О.М. Якішина