21 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 803/861/18
адміністративне провадження № К/9901/67626/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Стрелець Т.Г.,
суддів: Стеценка С.Г., Тацій Л.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 857/170/18
за позовом Заступника військового прокурора Луцького гарнізону Західного регіону України до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі - Прикордонний загін)
на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2018 року
(прийняте у складі головуючого судді Волдінера Ф. А.)
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року
(ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Гудима Л.Я., Довгополова О.М., Святецького В.В.,)
Короткий зміст позовних вимог
1.У травні 2018 року Заступник військового прокурора Луцького гарнізону Західного регіону України звернувся до суду з позовом до Луцького прикордонного загону, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність щодо оформлення права користування земельними ділянками у межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією основних інженерних споруд на території Любомльського та Шацького районів Волинської області;
- зобов'язати вжити заходів, передбачених статтями 92, 116, 123, 125-126 Земельного кодексу України з метою набуття права користування земельними ділянками у межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією основних інженерних споруд на території Любомльського та Шацького районів Волинської області.
2. Позовні вимоги мотивовано тим, що військовою прокуратурою Луцького гарнізону у ході вивчення стану дотримання вимог земельного законодавства та нормативно-правових актів у сфері використання земель оборони при розпорядженні землями державної форми власності було встановлено істотні порушення режиму та порядку використання земель оборони - прикордонних смуг на території Волинської області.
Зокрема, факт надання земельних ділянок прикордонної смуги вздовж лінії кордону у приватну власність та користування, що є грубим порушенням вимог статті 84 Земельного кодексу України, статті 3 Закону України «Про використання земель оборони», інших законодавчих та підзаконних нормативних актів. Водночас, органи державної прикордонної служби в особі Луцького прикордонного загону не вживали та не вживають дієвих заходів щодо оформлення документів на право користування землями прикордонної смуги, що безумовно створює умови для незаконного розпорядження органами місцевого самоврядування і державної влади земельними ділянками у межах прикордонної смуги та суміжних землях і ставить під загрозу безперешкодне виконання функцій по охороні державного кордону.
Короткий зміст рішення суду першої та другої інстанцій.
3.06 серпня 2018 року Волинський окружний адміністративний суд вирішив:
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо оформлення права користування земельними ділянками у межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією основних інженерних споруд на території Любомльського та Шацького районів Волинської області.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) вжити заходи, передбачені статтями 92, 116, 123, 125-126 Земельного кодексу України з метою набуття права користування земельними ділянками у межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією основних інженерних споруд на території Любомльського та Шацького районів Волинської області
4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що бездіяльність позивача щодо оформлення земельних ділянок прикордонної смуги у постійне користування, стала умовою неправомірного надання земельних ділянок прикордонної смуги вздовж лінії кордону у приватну власність, що протирічить вимогами частини 4 статті 2 Закону України «Про державний кордон України» щодо реалізації відповідно до вимог закону встановлення прикордонної смуги на державному кордоні як зони особливого режиму використання земель.
5. За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 06 листопада 2018 року вирішив залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
6. 11 грудня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
У касаційній скарзі скаржник просить рішення Волинського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 857/170/18 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.
У касаційній скарзі відповідач зазначає, що при зверненні до суду військовим прокурором було невірно вказано у якості підстав звернення до суду з цим позовом відсутність органу уповноваженого здійснювати функції контролю за діяльністю Луцького прикордонного загону, оскільки на думку скаржника він знаходиться у повному підпорядкуванні Адміністрації прикордонної служби України. За таких обставин прокурором було не вжито усіх необхідних заходів у позасудовому порядку для здійснення представництва держави у цьому спорі.
7. Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2018 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
8. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду від 02 липня 2019 року, у зв'язку обранням до Великої Палати судді Гриціва М.І., було проведено автоматизований розподіл судової справи, внаслідок якого для розгляду касаційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Стрелець Т.Г., суддів Стеценко С.Г., Тацій Л.В.
9. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року прийнято до провадження касаційну скаргу відповідача, а також відмовлено касатору у задоволенні заяви про зупинення виконання судових рішень.
ІІ СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, УСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
10. Як було вірно встановлено судами попередніх інстанцій, 04 жовтня 2017 року Військовою прокуратурою Луцького гарнізону направлено запит начальнику ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), яким відповідача просили надати інформацію про вжиті Луцьким прикордонним загоном заходи щодо виготовлення та оформлення документів на право користування земельними ділянками уздовж лінії державного кордону (прикордонної смуги).
Листом Луцького прикордонного загону від 10 жовтня 2017 року надано відповідь на вказаний запит. З даного листа вбачається, що усі звернення командування до голови Волинської обласної державної адміністрації з проханням надати дозвіл для виконання робіт з оформлення права постійного користування для розміщення та постійної діяльності Державної прикордонної служби стосуються площ земельних ділянок безпосередньо під інженерно-технічними комунікаціями. Рішенням Волинської ОДА від 22 липня 2016 року №322 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у постійне користування земельних ділянок для облаштування даного рубежу на українсько-польській ділянці кордону.
22 травня 2018 року позивачем було направлено запит до відповідача з метою перевірки здійснення заходів щодо виготовлення та оформлення документів на право користування земельними ділянками уздовж лінії державного кордону
01 червня 2018 року Військова частина НОМЕР_1 та ТзОВ «ЛЮВІНА» уклали договір №101-18 на виготовлення проектної документації із землеустрою. Предметом даного договору є виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок під лінію інженерних прикордонних споруджень шириною 20 метрів в межах Пульмівської, Грабівської сільських рад Шацького району за кодом згідно ДК 021:2015-79131000-1.
Таким чином, Луцьким прикордонним загоном до травня 2018 року не здійснювалися заходи для оформлення права користування земельними ділянками поза межами інженерних комунікацій до лінії кордону.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
11. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
12. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Суб'єкти ж владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України (частина третя статті 6 КАС України).
Зміст наведених приписів законодавства дає підстави для висновку, що завданням адміністративного судочинства є, насамперед, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб (кожної людини і громадянина), прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, тоді як самі суб'єкти владних повноважень наділені правом на звернення до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частиною другою цієї ж статті Основного Закону України встановлено, що організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Відповідно до ст. 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Частиною 4 ст. 23 Закону № 1697-VII встановлено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Отже, прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави або конкретної особи шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване.
Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту і зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень на звернення до суду з позовом прокурор зазначає про це в позовній заяві та в такому випадку прокурор набуває статусу позивача. Підставою для представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
Відтак, виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, згідно з яким інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону №1697-VII дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
(2) у разі відсутності такого органу.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, зокрема, замінює відповідного суб'єкта владних повноважень в судовому провадженні у разі, якщо той всупереч закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити, причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року № 826/13768/16, та від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.
Отже, прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Правові висновки про застосування норм права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 у справі № 912/2385/18.
Як убачається з матеріалів позовної заяви військовий прокурор при зверненні до суду не визначив у відповідності до перелічених положень законодавства жодного органу держави в інтересах якої було заявлено цей позов.
Отже, заступник військового прокурора Луцького гарнізону Західного регіону України обґрунтовував своє звернення до суду з даним позовом необхідністю захисту порушених інтересів держави на загальних підставах.
У касаційній скарзі відповідач зазначає, що ця позиція позивача є невірною, оскільки відповідач перебуває в підпорядкуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Обґрунтовуючи підстави позову заступник військового прокурора Луцького гарнізону Західного регіону України посилається на те, що відповідач не забезпечив виконання вимог Законів України Про державну прикордонну службу України, Про використання земель оборони та постанови Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 №1147 Про прикордонний режим, що може призвести до незаконного розпорядження земельними ділянками у межах прикордонної смуги і суміжними землями та становить загрозу для безперешкодного виконання функцій по охороні державного кордону.
Луцький прикордонний загін є структурним підрозділом Адміністрації Державної прикордонної служби України і діє відповідно до Положення про орган охорони державного кордону Державної прикордонної служби України, затвердженого наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 15 лютого 2005 № 116.
Так, відповідно до ст.ст.6, 10, 27,28 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Державна прикордонна служби України є правоохоронним органом спеціального призначення, який виконує завдання щодо забезпечення недоторканості державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) зоні, є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону та фінансується за рахунок кошів Державного бюджету України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №533 (далі Положення №533), Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордонслужби) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.
Основними завданнями Адміністрації Держприкордонслужби України є, зокрема здійснення управління територіальними органами, Морською охороною, органами охорони державного кордону, розвідувальним органом, органами забезпечення, навчальними закладами та науково-дослідними установами (п. 3 Положення).
Відповідно до ст.10 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» органи охорони державного кордону безпосередньо виконують поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України.
Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та Морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів.
Отже, Адміністрація Держприкордонслужби України є органом управління стосовно Луцького прикордонного загону та, відповідно, накази Адміністрації Держприкордонслужби України є обов'язковими для виконання Луцьким прикордонним загоном Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Вимоги заступника військового прокурора до Луцького прикордонного гарнізону Західного регіону України входять у сферу управлінських відносин та врегульовані відповідними Статутами Збройних Сил України та Законом України «Про Державну прикордонну службу України».
Тобто, вимоги заступника військового прокурора стосуються зобов'язання відповідача як органу охорони державного кордону, що входить до структури Державної прикордонної служби України, яка є правоохоронним органом спеціального призначення, виконати свої повноваження у порядку та у спосіб відповідно до чинного законодавства, які, як вважає заступник військового прокурора, ним не виконуються в повній мірі.
Подібну правову позицію щодо визначення у чому саме полягає порушення інтересів держави та компетентного органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції, в інтересах якого військовим прокурором було заявлено позов з приводу користування землями прикордонної смуги, було висловлено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 910/19932/17.
Натомість в порушення процесуальних вимог КАС України, за наявності відповідного уповноваженого органу державою на виконання відповідних функцій, прокурором при зверненні до суду не було зазначено відповідного органу в інтересах якого подається цей позов та крім того не врегульовано питання з Адміністрацією Державної прикордонної служби України щодо з'ясування причин бездіяльності цього суб'єкту владних повноважень у вирішенні заявлених прокурором питань, а саме з приводу належного оформлення у постійне користування земельних ділянок підконтрольними їй структурними підрозділами (прикордонними загонами).
Позовна заява не містить жодних обставин, які б вказували на неможливість подання позову безпосередньо Адміністрацією Державної прикордонної служби України, котра є уповноваженим органом у межах спірних правовідносин.
Перевірка права прокурора на звернення до суду передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується (розгляду по суті). Встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті. Правомірність рішення відповідача, зокрема і з мотивів, наведених прокурором, може бути перевірено за позовом належного позивача
Як було зазначено вище, відсутність же підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави, у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 169 КАС України, має наслідком повернення позовної заяви позивачеві.
Однак такі процесуальні дії суд може вчиняти лише на стадії відкриття провадження.
Якщо відповідні обставини виявлено на стадії судового розгляду або після ухвалення судового рішення, то процесуальним наслідком відсутності підстав для здійснення представництва інтересів держави є залишення позовної заяви без розгляду (пункт 1 частини першої статті 240 КАС України).
Аналогічного висновку щодо процесуальної можливості залишення позовної заяви без розгляду в справах, провадження у яких відкрито за відсутності підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави, дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2019 (справа №826/15794/17).
За правилами пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
Механізм застосування такого повноваження конкретизовано у статті 354 КАС України, частина перша якої визначає, що суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Ураховуючи наведене, зважаючи на надані статтею 341 КАС України повноваження, суд касаційної інстанції вважає за необхідне вийти за межі вимог касаційної скарги й скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а позовну заяву залишити без розгляду.
Керуючись статтями 240,340, 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України задовольнити частково.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 857/170/18 - скасувати.
Адміністративний позов заступника військового прокурора Луцького гарнізону Західного регіону України до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - залишити без розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
Головуючий Т. Г. Стрелець
Судді С.Г. Стеценко
Л.В. Тацій