Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"22" жовтня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3408/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Сега-Строй", місто Київ,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготех Оптіма", місто Харків,
про стягнення заборгованості,-
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Сега-Строй", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготех Оптіма", про стягнення основної заборгованості в сумі 191 384,78 грн., пені в сумі 8 383,08 грн., а також 3% річних в сумі 1 653,53 грн.
28 серпня 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/3408/21. Розгляд справи № 922/3408/21 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, встановлено, зокрема, відповідачу, згідно статті 251 Господарського процесуального кодексу України, п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали суду для подання відзиву на позов.
Відповідач своїм правом на подання відзиву по справі не скористався, хоча як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, ухвалу господарського суду Харківської області від 28 серпня 2021 року про відкриття провадження у справі отримав 31 серпня 2021 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ухвалою про відкриття провадження у справі від 28 серпня 2021 року, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України"). Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
10 лютого 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Сега-Строй" (продавець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Енерготех Оптіма" (покупець, відповідач у справі) укладено договір поставки № 10-21 (далі - договір) за умовами якого продавець в порядку і на умовах, що погоджені сторонами у цьому документі, зобов'язується передати у власність покупця відповідно до умов цього договору продукцію: теплоізоляційні і будівельні матеріали, іменовані надалі "Товар", на території України, а покупець, в свою чергу, зобов'язується прийняти у власність та оплатити такий товар. Купівля-продаж товару за цим договором здійснюється партіями відповідно до узгоджених продавцем замовлень покупця (розділ 1 договору). Пунктом 3.1. договору визначено, що загальна вартість цього договору визначається як сума вартості товару, що отриманий покупцем на підставі цього договору, зазначена в рахунках, накладних. Оплата продукції здійснюється покупцем відповідно до рахунку продавця, виставленого останнім після досягнення сторонами домовленості щодо ціни на продукцію, шляхом внесення 100% передоплати за повну кількість на поточний банківський рахунок продавця та/або внесення готівки в касу продавця, яку може оплатити окремими частинами, дотримуючись граничного строку оплати (пункт 3.3., 3.4. договору). При цьому, за пунктом 6.2 договору, за несвоєчасне внесення покупцем грошових коштів за відвантаження товару, він сплачує продавцю пеню за кожний календарний день прострочення оплати, в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який повинна бути стягнута пеня, від вартості неоплаченого товару. Пунктом 10.1. договору встановлено, що договір набирає чинності з моменту його укладення (підписання уповноваженими представниками сторін) та діє до 31 грудня 2021 року. Виконуючи обумовлені сторонами зобов'язання, позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар, що підтверджується видатковими накладними № 336 від 26 квітня 2021 року (рахунок на оплату № 401 від 12 квітня 2021 року), № 398 від 13 травня 2021 року (рахунок на оплату № 553 від 06 травня 2021 року), № 421 від 17 травня 2021 року (рахунок на оплату № 557 від 07 травня 2021 року), № 458 від 20 травня 2021 року (рахунок на оплату № 491 від 27 квітня 2021 року), № 545 від 02 червня 2021 року (рахунок на оплату № 769 від 01 червня 2021 року). Як стверджує позивач, відповідач (зобов'язаний контрагент) кошти, за поставлений товар не в повному обсязі сплатив, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 191 384,78 грн., що стало підставою для звернення позивача з відповідним позовом до суду для відновлення порушених прав і інтересів з метою стягнення основної заборгованості та нарахованих похідних вимог.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов'язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Так, пунктом 3.3., 3.4. договору визначено, що оплата продукції здійснюється покупцем відповідно до рахунку продавця, виставленого останнім після досягнення сторонами домовленості щодо ціни на продукцію, шляхом внесення 100% передоплати за повну кількість на поточний банківський рахунок продавця та/або внесення готівки в касу продавця, яку може оплатити окремими частинами, дотримуючись граничного строку оплати.
Враховуючи, що договір не містить точного та конкретного строку виконання грошового зобов'язання, дата виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар визначається за нормою частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, тобто після прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього з можливістю покупця оплати товар частинами з дотриманням граничного строку оплати.
Якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (частина 3 статті 692 Цивільного кодексу України).
Як свідчать матеріали справи, в рамках укладеного договору між зобов'язаними контрагентами (позивачем і відповідачем) були проведені господарські операція з поставки товару, що підтверджується видатковими накладними № 336 від 26 квітня 2021 року (рахунок на оплату № 401 від 12 квітня 2021 року), № 398 від 13 травня 2021 року (рахунок на оплату № 553 від 06 травня 2021 року), № 421 від 17 травня 2021 року (рахунок на оплату № 557 від 07 травня 2021 року), № 458 від 20 травня 2021 року (рахунок на оплату № 491 від 27 квітня 2021 року), № 545 від 02 червня 2021 року (рахунок на оплату № 769 від 01 червня 2021 року).
Таким чином, з моменту поставки (дати, вказаної у відповідній видатковій накладній) та отримання вказаного в ній товару, у відповідача, як покупця, виникає обов'язок щодо здійснення розрахунків за отриманий товар, із кінцевим терміном сплати - наступний день, який слідує за днем підписання видаткової накладної, яка у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" є первинним обліковим документом та підставою для проведення розрахунків за проведені господарські операції.
Матеріали справи свідчать, що відповідачем оплата отриманого товару у передбачені строки та в повному обсязі не здійснена, а відтак матеріалами справи доведено, що відповідач в порушення вимог статті 692 ЦК України не виконав умови договору в частині оплати поставленого товару, своєчасно та в повному обсязі не сплатив кошти за отриманий товар, що призвело до невиконання грошового зобов'язання і виникнення боргу за поставлений товар в сумі 191 384,78 грн.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведеного вище висновку, як і не надано належним доказів на підтвердження здійснення повної оплати поставленого товару. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не здійснив повний розрахунок її вартості, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги чинного законодавства, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 191 384,78 грн. основної суми заборгованості по сплаті договором є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).
Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України).
Пунктом 6.2 договору, за несвоєчасне внесення покупцем грошових коштів за відвантаження товару, він сплачує продавцю пеню за кожний календарний день прострочення оплати, в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який повинна бути стягнута пеня, від вартості неоплаченого товару.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок вищенаведеної компенсаційної виплати, суд вважає його таким, що не відповідає приписам чинного законодавства в силу допущених методологічних помилок при визначенні початкових та кінцевих дат періодів прострочення, кількості днів за відповідні періоди прострочення, що призвело до заявленя вказаних сум у розмірі, який неможливо перевірити судом.
Так, позивачем на підтвердження проведення переказу грошових коштів від відповідач до позивача та, відповідно визначення періоду для формування до стягнення сум пені надано картка розрахунку 361 за січень-серпень 2021 року, а також оборотну сальдову відомість по рахунку 361 за період з січня по серпень 2021 року, однак дані документи не можуть лягти в основу розрахунку/перерахунку похідної вимоги, оскільки не мають в своєму змісті ідентифікаційних даних банківської установи по банківському рахунку 361 за період з січня по серпень 2021 року, а також інформації по особі, яка сформувала оборотну сальдову відомість по рахунку 361 за період з січня по серпень 2021 року, що зумовлює суд до висновку про те, що дані, які містяться у цих документах не можуть вважатись достовірними та об'єктивними.
Тобто, у суду як відсутні вихідні дані із яких можливого встановити суму заборгованості за кожною видатковою накладною, оскільки в тексті позовної заяви не визначено конкретних сум по КОЖНІЙ видатковій накладній, які є підставою позову, так і період нарахування даної похідної вимоги при здійсненні оплаті відповідачем (здійснити "каскадний" розрахунок похідної вимоги, виходячи із сум проплат).
З огляду на відсутність достовірних доказів, з яких суд міг встановити дійсні обставини справи щодо розрахунку пені, а відтак відсутність можливості провести перерахунок заявленої до стягнення похідної вимоги, суд відмовляє у стягненні пені в сумі 8 383,08 грн.
Розглянувши заявлену позивачем вимогу про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 1 653,53 грн., суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.
Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача річних є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 Цивільного кодексу України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Здійснивши перерахунок 3% річних, з урахуванням умов договору, а також визначеного позивачем періоду прострочення по сплаті грошового зобов'язання, господарський суд приходить до висновку, що позивачем не вірно проведено розрахунок даної похідної вимоги, оскільки, як вже зазначено вище, у суду відсутня достовірна інформація по вказаним позивачем періодам стягнення даної вимоги, а також відсутні дані по проведеним відповідачем проплатам по КОЖНІЙ видатковій накладній, які фігурують в якості підстав позову, що зумовлює висновок про необґрунтованість наданого позивачем розрахунку 3% річних.
Здійснивши власний перерахунок заявленої до стягнення суми 3% річних, виходячи з приписів статті 692 Цивільного кодексу України, суми заборгованості, а також беручи до уваги дату поставки по останній видатковій накладній (02 червня 2021 року), з урахування заявлених позивачем періоду нарахування (з 04 серпня 2021 року по 13 серпня 2021 року), за яких суд не може виходити в силу частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, суд встановив, що арифметично вірним розрахунком даної штрафної санкції є сума у розмірі 1 116,85 грн., в зв'язку з чим позовні вимоги позивача в цій частині задовольняються у розмір, який встановлений судом.
Щодо визначених позивачем суми витрат на правову (правничу) допомогу, то суд зазначає наступне.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу). У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи 06 серпня 2021 року між адвокатом Федько О.А. (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Сега-Строй" (клієнт) укладено договір № 1-06/08 про надання правової допомоги, у відповідності до якого клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов'язання надати клієнту послуги в галузі права в (пункт 1.1. договору). Вартість послуг адвоката, передбачено розділом 3 договору.
06 серпня 2021 року клієнт сплатив адвокату гонорар у сумі 2 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 997 від 06 серпня 2021 року.
13 серпня 2021 року сторонами договору підписано акт прийому-передачі наданих послуг (виконаних робіт) на загальну суму 2 000,00 грн. із зазначенням переліку наданих послуг, який є належним та допустимим доказом на підтвердження обсягу наданих адвокатом професійної правничої допомоги.
Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Федько О.А. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу).
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу). Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).
Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті 126 Кодексу).
Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
По даній справі відповідачами як не заявлено клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, так і не заявлено заперечення щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Верховний Суд звертає увагу (постанова Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17), що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, як зазначає Верховний Суд у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/739/15, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що його позов не підлягає задоволенню, а за наявності заперечень позивача щодо співмірності заявленої суми компенсації також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а їх розмір є розумним і виправданим. Тобто суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Здійснюючи розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу між сторонами спору, господарський суд має враховувати результат розгляду спору, умови договору про надання правничої допомоги, укладеного між стороною спору та адвокатом (адвокатським об'єднанням, бюро), обсяги наданих стороні як клієнту послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів в суді під час розгляду справи. Також у порядку статті 86 ГПК України слід надавати належну оцінку доказам фактичного надання стороні адвокатських послуг, їх прийняття стороною спору на підставі акта приймання-передачі послуг із виставленням адвокатом (адвокатським об'єднанням, бюро) клієнту рахунка на оплату таких послуг (додаткова постанова Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 922/749/18).
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04).
Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об"єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі № 922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Так, для представництва інтересів клієнта адвокатом Федько О.А., що визначено у акті прийому-пердачі наданих послуг (виконних робіт) від 13 серпня 2021 року, надано наступний перелік послуг: підготовка та подання позовної заяви - 2 000,00 грн. За надані послуги з правової допомоги у вище зазначеному акті про приймання-передавання наданих послуг клієнтом та адвокатом встановлено фіксовану суму гонорару в розмірі 2 000,00 грн.
Разом з тим, наведений вище перелік наданих послуг адвокату клієнту не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 2 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.
Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.
Як свідчать матеріали справи, спір у даній справі є спором не значної складності, оскільки виник з приводу договору поставки, регулювання якого не змінювалось ані з боку законодавства, а ні з боку судової практики. Підготовлений позов не містить детального розрахунку позовних вимог, що зумовило відсутність у суду можливості перерахувати похідні вимоги, а відтак суд вважає, що адвокатом не була проведена велика робота, спрямована на доведення позиції свого клієнта (позивача у справі).
З урахуванням зазначеного та з огляду на складність справи, обсягу наданих у цьому випадку адвокатських послуг і виконаних робіт у межах підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, суд вважає, що обґрунтованою вартістю витрат на надання правової (професійної) допомоги позивачу буде сума в розмірі 1 000,00 грн., оскільки воно відповідає критерію реальності таких витрат у цій справі, що зумовлює часткове задоволення заяви позивача.
Інша сума, яка зазначена позивачем в якості майбутніх витрат понесених за надання професійної правової допомоги в розмірі 3 000,00 грн. в якості витрат за участь в судових засіданнях не може бути стягнути з відповідача на користь позивача, оскільки дана справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, тобто в цій частині адвокат не міг надати жодну послугу правового характеру.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготех Оптіма" (61052, місто Харків, вулиця Малиновського, будинок 3, ідентифікаційний код юридичної особи 19465339) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Сега-Строй" (03127, місто Київ, вулиця Полконика Потєхіна, будинок 12-А, ідентифікаційний код юридичної особи 41011899) основну заборгованість у сумі 191 384,78 грн., 3 % річних у сумі 1 116,85 грн., витрати на професійну правничу допомогу у сумі 1 000,00 грн. а також судові витрати (сплачений судовий збір) у сумі 2 887,52 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України.
Повне рішення складено "22" жовтня 2021 р.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 922/3408/21