Справа № 487/7175/20
Провадження № 2/487/886/21
19.10.2021 року Заводський районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гаврасієнко В.О., за участю секретаря Чеботарьової К.Г., представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва цивільну справу за позовом Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи служба у справах дітей Миколаївської міської ради, служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про забезпечення повернення малолітніх дітей до Латвійської Республіки
25.11.2020 року до Заводського районного суду м. Миколаєва звернувся представник Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) Верхогляд А.В. в інтересах ОСОБА_4 із позовною заявою до ОСОБА_2 , про повернення малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до Латвійської Республіки, у якому просила визнати незаконним вивезення та утримання відповідачем на території України малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зобов'язати відповідача повернути малолітніх дітей до місця постійного проживання в Латвійській Республіці, протягом 10-ти днів з дати отримання повного тексту рішення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є батьками малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Батьки з дітьми постійно проживали в Латвійській Республіці з 2014 року, діти відвідували латвійські освітні заклади. 24.10.2019 року відповідач разом з дітьми без відома позивача поїхала у невідомому йому напрямку, пізніше позивачу стало відомо, що відповідач виїхала до України, де живуть її батьки. 05.12.2019 року позивач подав позов до суду м. Риги про розірвання шлюбу та встановлення права на спілкування з дітьми, його позов в подальшому доповнено вимогами про відібрання опікунських прав та встановлення опіки одного з батьків відносно дітей. 16.03.2020 року відповідач подала зустрічний позов про стягнення аліментів, з якого позивач дізнався, що відповідач виїхала в Україну разом з дітьми на постійне місце проживання. На даний час відповідач разом з дітьми проживає в Україні за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач ніколи не давав своєї згоди на переїзд дітей на постійне місце проживання в Україну та вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільних малолітніх дітей, визначивши їх нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, оскільки ні усної ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дітей позивач не надавав. У зв'язку з цим 12.05.2020 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, надійшла заява позивача про сприяння поверненню дітей до Латвійської Республіки. Позивач наполягає на тому, що відповідач незаконно вивезла дітей та продовжує здійснювати незаконне утримання дітей на території України, чим порушується право позивача на піклування про дітей, а також позивач позбавлений можливості належно виконувати будь-які батьківські права та обов'язки щодо дітей. Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у статтях 3,4,35 Конвенції 1980 року, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання. Латвійська Республіка є державою, в якій діти постійно проживали і за законодавством якої мають вирішуватись питання щодо правовідносин між батьками і дітьми, піклування про дітей, у тому числі визначення їх місця проживання. Переміщення та подальше утримування дітей відповідачем в Україні без згоди на те позивача є протиправними. Відповідач порушує права позивача на піклування про дітей, що включають право на визначення місця проживання малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Судових рішень, або інших домовленостей щодо зазначених питань, зафіксованих у договорі або іншому документі, оформленому у письмовій формі у встановленому порядку між позивачем та відповідачем немає. На підставі викладеного просив позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 01.12.2020року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 18.05.2021 року залучено до участі в справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача службу у справах дітей Миколаївської міської ради та службу у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради.
21.12.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача. Відповідно до викладених у відзиві заперечень зазначено, що відповідач не визнає пред'явлені позовні вимоги, заперечує проти задоволення цього позову у повному обсязі, та вважає, що цей позов не може бути задоволений судом, виходячи з наступного. Дійсно в червня 2014 року відповідач разом з сином, ОСОБА_9 , переїхала до міста Риги, та дитину влаштували в освітній заклад для його гармонійного розвитку. Але дитина до цього часу також відвідувала освітні заклади в Україні. Взагалі ОСОБА_9 до цього часу бачив свого батька лише декілька разів. Сторони одружились 06.06.2008 року в м. Київ, після чого переїхали в м. Рига до чоловіка, в березні 2009 року відповідач завагітніла старшим сином та вже в серпні 2009 року через постійні сварки та непорозуміння з позивачем виїхала з м. Рига в Україну в м. Київ за адресою свого попереднього проживання кв. АДРЕСА_2 , яка належала відповідачу на той час на праві власності. Весь час вагітності, пологів сторони між собою практично не спілкувались, 03.01.2010 року відповідач повідомила смс-повідомленням позивачу про те, що в нього народився син, ОСОБА_9 , але, навіть, коли відповідач повідомила, що сина терміново необхідно прооперувати, він все одно не приїхав. Лише через три місяці після народження сина, на дуже короткий час, позивач вперше приїхав до сина, наступний приїзд був в 2011 році на день народження. В подальшому позивач також не цікавився життям сина, відносини між подружжям не налагоджувались, зв'язку не було, наступний приїзд був, коли сину виповнилось 2 року, далі на 4 роки. Весь цей час дитина росла без батька. У м. Києві ОСОБА_9 відвідував дитячий садок. Оскільки відповідачу було дуже важко самостійно опікуватись сином, на деякий час вона разом сином ОСОБА_9 переїхала жити до своїх батьків в пгт ОСОБА_10 , через деякий час у 2013 році батьки подарували відповідачу квартиру в АДРЕСА_1 , куди відповідач переїхала на постійне проживання разом зі своїм сином, де ОСОБА_9 також відвідував дитячий садок. Оскільки взаємовідносини між сторонами так й не поновлювались, відповідач подала до Святошинського районного суду м. Києва позовну заяву про розірвання шлюбу. Наприкінці грудня 2013 року позивач приїхав в Україну в АДРЕСА_1 з нагоди святкування дня народження сина. Під час зустрічі відповідач повідомила, що подала на розлучення, однак позивач наполягав на примиренні та збереженні родини, в чому відповідач поступилась заради сина, оскільки він й так жив без батька, у зв'язку з чим у червні 2014 року переїжджає до АДРЕСА_3 . Проте, періодичні психологічні та емоційні знущання з боку позивача не завершувалась. Приблизно раз в три місяці позивач повністю відокремлювався від родини, не спілкувався, закривався в своїй кімнаті, окремо харчувався, сину ніякої уваги не приділяв. Весь період проживання в Латвії відповідач разом з сином періодично виїжджала в Україну на два-три тижня до м. Миколаєва в свою квартиру, про що позивачу також було відомо.
ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась донька ОСОБА_11 . У 2018 році позивач протягом 2-х місяців не спілкувався з родиною, не займався дітьми, не допомагав, психологічно знущався, на усі прохання та спроби налагодити нормальне сумісне проживання не реагував, на ґрунті нервових страждань відповідач захворіла, у зв'язку з чим у квітні 2018 році приїхала мати відповідача ОСОБА_12 , яка також намагалась поспілкуватись з позивачем та примирити сторони.
Після цього випадку відповідач попередила, що надалі немає наміру терпіти знущання над нею та дітьми, та у разі повторення ситуації, змушена буде поїхати від нього разом з дітьми.
Однак, знущання з боку позивача повторилась та відповідач у жовтні 2019 року разом з дітьми за усною згодою та попереднім обговоренням з позивачем повернулась до України в м. Миколаїв на постійне місце проживання за адресою реєстрації, де й проживає на сьогоднішній день. Під час виїзду відповідач забрала усі свої речі та речі дітей. Також перед виїздом, 22.09.2019 року батько відповідача ОСОБА_13 дзвонив до позивача та мав особисту телефонну розмову, він сказав позивачу: «Якщо тебе не влаштовує дружина як жінка, то поводься як чоловік - допоможи посадити їх на літак і нехай летять додому до України, та й живіть кожен окремо своїм життям». На що позивач відповів: « ОСОБА_14 їдуть, нехай їдуть, нехай їдуть, я їх не тримаю». Цей факт викладено в Афідевіті та засвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В. 01.09.2020 року.
Викладене вище свідчить про те, що позивачу достеменно було відомо, що відповідач разом з дітьми виїжджає до України на постійне місце проживання, по-друге, позивач дав свою усну згоду на виїзд та не приховував наміру позбутись дружини та дітей.
На сьогоднішній день, з моменту виїзду дітей з Латвії минуло вже більше року, діти відвідують навчально-освітні заклади, за цей час в них склались міцні соціальні зв'язки, своє коло друзів та інтересів, поруч з ними знаходяться близькі родячи, які оточують їх турботою та любов'ю. На думку відповідача ініціація процедури повернення дітей з боку Позивача є лише бажанням помсти. Також просила врахувати, що згідно рішення Ризького сирітського суду №3-7/269-2019 від 25.11.2020 року вирішено, що позбавлення ОСОБА_15 , права опіки над дітьми не відповідає інтересам ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , визнано, що встановлення окремого батьківського піклування над ОСОБА_16 , не відповідає інтересам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Відповідач ніколи не перешкоджала спілкуванню дітей з батьком, весь час намагалась сприяти тому, щоб зв'язок з батьком налагодився, однак у дітей такого бажання немає. Відповідач просила у задоволенні позовних вимог ОСОБА_17 відмовити у повному обсязі.
30.12.2021 року до суду надійшла відповідь на відзив представника позивача, в якій зазначено про те, що наведене твердження стосовно обставин сімейного життя, які передували переїзду відповідача з сином ОСОБА_18 у червні 2014 року до м. Риги не підтверджені доказами та не мають стосунку до предмету позову. Позивач наполягає на тому, що ніколи не давав ані усної, ані письмової згоди на переїзд дітей на постійне місце проживання в Україну і на момент подачі позову до суду був упевнений, що відповідач поїхала в Україну на короткостроковий період оскільки і раніше часто їздила в Україну разом з дітьми на канікулах. Відповідач незаконно вивезла дітей та продовжує здійснювати незаконне утримання дітей на Україні, чим порушуються права на піклування про дітей, а також позивач позбавлений можливості належно виконувати будь-які батьківські права та обов'язки щодо дітей. У зв'язку з чим позивач був вимушений звернутись за захистом прав до Міністерства юстиції України про сприяння повернення дітей. Позивач вважає, що відмова матері повертати дітей до Латвійської Республіки до місця їх постійного проживання вчинена із порушенням опікунських прав батька, які він виконував на постійній основі. І таким чином порівнюється до незаконного утримання. Судових рішень, або інших домовленостей зафіксованих у договорі або іншому документі, оформленому у письмовій формі у встановленому порядку між сторонами немає. Також позивач наголошує на тому, що діти до моменту їх протиправного переміщення відповідачем до України відвідували ризькі навчальні заклади та сімейних лікарів. Позивач належно виконував свої батьківські обов'язки та права опіки дітей до моменту їх протиправного переміщення і продовжував би їх здійснювати, якби не відбулось переміщення та подальше їх утримування на території України без його згоди. Відтак відповідач порушує право позивача на піклування про дитину, передбачені законодавством Латвійської Республіки. Факт того, що відповідач незаконно вивезла дітей та продовжує здійснювати незаконне утримування на території України, завдають позивачу і дітям душевних страждань, оскільки спричиняють зміну режиму спілкування дітей з батьком, порядку участі у вихованні ОСОБА_9 та ОСОБА_6 , а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дітей, тобто впливають на питання, пов'язані з їх подальшим життям, розвитком і вихованням.
30.12.2020 року до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідач зазначила, що детальні обставини сімейного життя, які передували переїзду родини у червні 2014 року до м. Риги та безпосередньо обставини самого сімейного житті разом з позивачем мають суттєве значення для вирішення справи. Відповідач наполягає на тому, що позивачу було достеменно відомо, вона разом з дітьми виїжджає до України на постійне місце проживання на що було надано усну згоду, що може бути підтверджено показами свідків. Позивач під час подання позову до Пардаугавського суду міста Риги у грудні 2019 року сам у позові зазначає, що діти повинні бути з мамою: «Погоджуюся на встановлення над обома дітьми спільної опіки обох батьків, в свою чергу, місце проживання дітей та право догляду повинно бути визначене матері дітей ОСОБА_15 », про що між сторона й була досягнута усна домовленість. Також згідно тексту позовної заяви позивач пропонує зустрічі з дітьми на зимові та новорічні свята в парні роки з батьком , непарні роки - з матір'ю, літні канікули в парні роки 40 днів - з батьком, 20 днів - з матір'ю, в непарні роки 40 днів - у матері, 20 днів - у батька. Дізнавшись у березні 2020 року про місцезнаходження відповідача з дітьми в Україні та не звертаючись протягом 2 місяців із відповідною заявою про повернення дітей до компетентних органів Позивач фактично дав свою мовчазну згоду на проживання дітей разом з відповідачем в Україні.
Відповідач наголошує на тому, що діти не бажають переїжджати до Латвійської Республіки, їх батько не цікавиться їх життям, в нього навіть не виникає бажання спілкуватись з ними через мережі інтернет зв'язку, діти не володіють латвійською мовою, на сьогоднішній день перебувають в Україні більше року та звикли до свого середовища, відвідують садок, школу, різноманітні гуртки, за дітьми здійснюється належний медичний догляд, у дітей є свої друзі, захоплення, діти мають сталі сімейні зв'язки, діти вважають своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, діти є громадянами України.
Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити, надала пояснення аналогічні змісту позовної заяви.
Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, суду пояснила, що її чоловік ОСОБА_7 не цікавився дітьми, з його боку було психологічне насильство до дітей і до неї. Позивачу було відомо, що вона уїжджає з дітьми до м. Миколаєва та коли вони виїхали позивач не вчиняв ніяких дій щодо спілкування з дітьми. На теперішній час позивач ні їй ні дітям не дзвонить.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, просила відмовити у задоволенні позову.
Представники третіх осіб служби у справах дітей Миколаївської міської ради, служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської радиу судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності представника третьої особи, за наявних у справі матеріалів.
Вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, представника відповідача, допитавши свідків, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_19 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Судом встановлено, що сторони по справі з 06.06.2008 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 06.06.2008 року.
У період перебування у шлюбі у сторін по справі народилися двоє неповнолітніх дітей, син ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 19.03.2010 року, та дочка ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про народження від 03.12.2019 року.
Як вбачається з письмових матеріалів справи, позивач ОСОБА_7 є громадянином Латвійської Республіки.
Неповнолітні ОСОБА_20 та ОСОБА_21 є громадянами України, що підтверджується копію паспорту ОСОБА_20 та довідками про реєстрацію громадянином України.
З 2014 року сторони у справі постійно проживали у Латвійській Республіці, за адресою АДРЕСА_3 .
Як вбачається з письмових матеріалів справи, під час проживання неповнолітніх дітей у Латвійській Республіці, їм було створено всі належні умови для виховання, навчання, розвитку.
Так, відповідно до довідки приватного дошкільного навчального закладу «Zelta Rasa» від 01.04.2020 року ОСОБА_22 відвідував приватний дошкільний заклад «Zelta Rasa» за адресою: АДРЕСА_4 з 21.08.2014 року по 20.06.2016 року. За даними Державної Інформаційної освітньої системи дитина з 01.09.2019 року поступмила до Ризької середньої школи №95.
Також згідно із довідкою приватного дошкільного навчального закладу «Zelta Rasa» від 01.04.2020 року ОСОБА_23 відвідувала приватний дошкільний заклад «Zelta Rasa» за адресою: АДРЕСА_4 з 01.09.2019 року по 20.12.2019 року. Дитина освоювала дошкільну загальноосвітню програму.
ОСОБА_22 також з 01.09.2016 року відвідував програму яка реалізовується в Ризькій середній школі №95.
Довіреністю, посвідченою присяжним нотаріусом римського окружного суду 08.11.2017 року ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_8 супроводжувати його дочку ОСОБА_24 у подорожах за межами Латвійської Республіки у будь-яку державу світу та назад, під час подорожей, приймати повну відповідальність за дочку, у разі необхідності оформлювати та отримувати візи, представляти його інтереси у всіх установах, підписуватись замість нього та налагоджувати всі формальності. Довіреність дійсна до досягнення дитиною повноліття.
24 жовтня 2019 року відповідач разом із дітьми виїхала із вищезазначеного місця проживання у Латвійській Республіці до м. Миколаєва в Україні,де з того часу і проживає разом з дітьми.
Згідно відомостей про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 03.09.2020 року ОСОБА_8 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
У своїх позовних вимог позивач вказує про те, що батько дітей не надавав згоду на виїзд дітей до України, відповідачка фактично вчинила дії по незаконному вивезенню дітей до України, у зв'язку з чим позивач просить забезпечити повернення дітей до Латвійської Республіки.
Відповідач, заперечуючи проти позову, вказує про те, що проживання разом з ОСОБА_7 було неможливим, він вчиняв протиправні дії не тільки відносно неї, але й відносно неповнолітніх дітей, у зв'язку з чим вона вимушена була повернутися до України, де разом з дітьми проживає близько двох років, діти повертатися до Латвійської Республікине бажають.
Вирішуючи по суті позовні вимоги, суд враховує наступні вимоги діючого національного та міжнародного законодавства.
Відповідно до вимог ст. 3 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 11.01.2006 року, Конвенція 1980 року набула чинності для України з 01.09.2006 року.
Вказаною статтею визначено, що переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо: а) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
Згідно із ст. 5 Конвенції 1980 року для її цілей «права піклування» включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину і, зокрема, право визначати місце проживання дитини.
Права піклування можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
За таких умов стаття 8 Конвенції 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися із заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.
Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог вказує про те, що наявні усі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в Державу її постійного проживання, зокрема:
- дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами;
- діти, про яких йде мова, не досягли 16-річного віку;
- Латвійська Республіка є державою, в якій діти постійно проживали і за законодавством якої вирішувалися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення її місця проживання;
- дії щодо вивезення та утримування дітей за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дітей, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та утримування дітей в Україні.
Згідно із ст. 14 Конвенції 1980 року, встановлюючи, чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть безпосередньо враховувати законодавство і судові й адміністративні рішення, формально визнані або не визнані у державі постійного проживання дитини, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів, які застосовувалися б у такому випадку.
Відповідно до положень ст. 23 Конвенції 1980 року ніякої легалізації або подібних їй формальностей не вимагається для виконання положень цієї Конвенції.
Як встановлено під час розгляду справи по суті, на даний час відповідач разом із неповнолітніми дітьми ОСОБА_25 та ОСОБА_21 проживають та зареєстровані у трикімнатній квартирі АДРЕСА_5 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .
Відповідно до характеристики з місця проживання ОСОБА_2 , складеною за підписом сусідів та голови ОСББ «50, вул. Лазурна, 50-А, вул. Лазурна» 01.09.2020 року ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_20 та ОСОБА_26 постійно мешкають в м. Миколаєві за адресою: АДРЕСА_1 з 25.10.2019 року. За період мешкання скарг, заяв, вимог до ОСОБА_2 та її дітей як в усній, так і в письмовій формі не надходило. За місцем проживання ОСОБА_8 характеризується з позитивного боку.
На даний час відповідач ОСОБА_2 повністю забезпечує потреби дітей, їм було створено всі належні умови для виховання, навчання, розвитку, забезпечення їх медичного догляду та обслуговування, соціалізації, спілкування з друзями та однолітками.
Так, відповідно до довідки Центру розвитку дитини «Казка» від 03.11.2020 року ОСОБА_21 займається в центрі розвитку з 01.09.2020 року і по теперішній час. Приводить на заняття, займається вихованням ОСОБА_11 , приймає участь в житті дитини, сплачує за заняття мати ОСОБА_2 . Батька ОСОБА_7 в центрі розвитку дитини «Казка» не бачили.
Згідно із довідкою директора Миколаївської загальноосвітньої школи №18 від 31.08.2020 року ОСОБА_25 навчається у Миколаївській ЗОШ №18 з 04.11.2019 року., регулярно відвідує заняття у школі, навчається на достатньому та високому рівні. Матір'ю були створені належні умови для дистанційного навчання сина під час карантинних заходів.
Згідно довідок Комп'ютерної академії «Шаг» від 21.08.2020 року ОСОБА_20 навчався за зимовою та літньою програмою.
ОСОБА_25 також відвідував спортивно-оздоровчу секцію, що підтверджується відповідними актами виконаних робіт з надання спортивно-оздоровчих послуг, складених ФОП ОСОБА_27 .
Крім того, ОСОБА_20 відвідує реабілітаційно-оздоровчий центр «Яблоко» з січня 2020 року, що підтверджується довідкою від 03.08.2020 року.
Також ОСОБА_20 пройшов курс апаратного лікування зору, що підтверджується консультативним висновком лікаря від 03.12.2020 року.
Згідно педагогічної характеристики на вихованку 7 молодшої групи ОСОБА_28 , складеної завідувачем та вихователем дошкільного навчального закладу №49 31.08.2020 року ОСОБА_21 відвідує ДНЗ №49 з листопада 2019 року.
Із повідомлень директора КНП ММР «ЦПМСД №6» від 01.09.2020 року вбачається, що ОСОБА_25 та ОСОБА_21 проживають за адресою: АДРЕСА_1 , мають укладену декларацію з сімейним лікарем від 04.11.2019 року, ОСОБА_20 відвідує Миколаївську загальноосвітню школу № 18, знаходиться на диспансерному обліку в офтальмолога, проходить оздоровче лікування, періодично відвідує сімейного лікаря для профілактичних медичних оглядів. ОСОБА_21 на диспансерному обліку не перебуває, періодично хворіє на ГРВІ, з дітьми на прийом завжди приходить мама.
Відповідач працює з 28.02.2020 року у ФГ «Орхідея», що підтверджується довідкою від 01.03.2020 року.
Допитана судом свідок ОСОБА_29 показала наступне. Вона є матір'ю відповідача ОСОБА_2 . Її дочка та позивач одружені 10 чи 12 років. Останнім часом поведінка позивача була дуже дивна, він перестав спілкуватися з дітьми та її донькою, бувало і по 10 місяців на рік не розмовляв з дітьми. Позивач бував неодноразово у м. Миколаєві, тут хрестили доньку сторін. Через поведінку позивача у її дочки був нервовий зрив. Діти та дружина позивачу зовсім не потрібні. За два роки находження дітей на Україні позивач жодного разу не зателефонував. Коли народився у сторін народився син, позивач його побачив тільки через рік після народження. До міста Миколаєва її дочка приїхала 24.10.2019 року, у неї в Миколаєві є своя квартира, в яку також приїжджав позивач.
В Афідевіті батька відповідача ОСОБА_13 засвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В. зазначено, що 22.09.2019 року він дзвонив до позивача та мав особисту телефонну розмову, сказав позивачу: «Якщо тебе не влаштовує дружина як жінка, то поводься як чоловік - допоможи посадити їх на літак і нехай летять додому до України, та й живіть кожен окремо своїм життям». На що позивач відповів: « ОСОБА_14 їдуть, нехай їдуть, нехай їдуть, я їх не тримаю». ОСОБА_7 не цікавився життям дружини та життям своїх дітей міг обзивати її нецензурною мовою, словесно ображав дітей. Особисто йому онуки сказали, що бажання повертатися в Латвію не мають
Суд при розгляді даної справи також заслухав думку дитини ОСОБА_25 щодо вирішення питання про його повернення Латвійської Республіки. При вирішенні питання про необхідність заслуховування думки дитини суд керувався наступними національними та міжнародними нормами.
Так, згідно із ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, альтернативи судовому провадженню, такі як медіація, відвід (від судових механізмів) та альтернативні способи вирішення спорів, слід заохочувати кожного разу, коли вони відповідають найкращим інтересам дитини. Попереднє використання таких альтернативних способів не слід використовувати як перешкоду доступу дитини до правосуддя.
Діти повинні бути належним чином поінформовані та отримувати консультації щодо можливості вдатися або до судового розгляду, або до альтернативних заходів позасудового врегулювання. Ця інформація повинна також пояснювати можливі наслідки кожного варіанта. На основі адекватної інформації, як юридичної, так й іншої, повинен бути доступний вибір для використання або судових процедур, або альтернативних процесів, якщо такі існують. Діти повинні мати можливість отримати юридичну консультацію та іншу допомогу при визначенні доречності та доцільності запропонованих альтернатив. При прийнятті цього рішення повинна враховуватись думка дитини.
Процес, альтернативний судовому розгляду, повинен забезпечувати еквівалентний рівень правових гарантій. Повага до прав дітей, як описано в цих керівних принципах і в усіх відповідних правових документах щодо прав дитини, має бути гарантована в рівній мірі, як під час судового, так і позасудового розгляду.
Пояснювальний меморандум до Керівних принципів Комітету Міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, визначає, що в низці держав-членів увага зосереджена на врегулюванні конфліктів поза судом, зокрема шляхом посередництва у сім'ї, відводу та відновного правосуддя. Це позитивне явище і держав-членів підштовхують до того, щоб діти могли користуватись цими процедурами, якщо вони не використовуються як перешкода доступу дитини до правосуддя. Така практика вже існує у багатьох державах-членах Ради Європи та може застосовуватись до, під час та після судового розгляду. Вона є особливо актуальною у сфері ювенальної юстиції. Ці рекомендації не віддають перевагу будь-яким позасудовим альтернативним способам, а повинні втілюватися в них, зокрема в сімейних справах, які порушують не винятково правові питання. Закон передбачає обмеження у цій сфері і може мати шкідливий вплив у довгостроковій перспективі. Повідомляється, що механізмам медіації більше довіряють, оскільки зацікавлені сторони беруть у них активну участь. Діти також можуть брати участь у них. Можна також розглянути обов'язкове звернення до медіації до розгляду справи в суді: це не означає примусове звернення до медіації (що суперечило б самій ідеї медіації), а кожна людина має знати про можливість медіації.
Як зазначається у тих же Керівних принципах, хоча існує певне переконання, що дітей слід максимально вберегти від участі в судовому розгляді, проте судовий процес, якщо він відповідає принципам дружнього до дітей правосуддя, не завжди тяжчий, ніж позасудовий альтернативний розгляд справи. Як і у випадку судового розгляду справи, альтернативні способи розгляду можуть також включати ризики порушення прав дітей, такі як ризик неповаги до таких основних принципів, як презумпція невинуватості, право на адвоката тощо. Тому будь-який вибір повинен враховувати стан даної системи.
У Загальному коментарі № 12 Комітет Організації Об'єднаних Націй з прав дитини рекомендував наступне: "У випадку відводу, включаючи медіацію, дитина повинна мати можливість надавати вільну та добровільну згоду, а також дитині слід надати можливість отримати юридичні та інші поради та допомогу для визначення відповідності та бажаності запропонованого відводу". Рекомендація 26, однак, вимагає, щоб дітям надавались однакові гарантії у судовому та позасудовому розгляді.
Таким чином, текст керівних принципів заохочує доступ до національних судів для дітей як носіїв прав відповідно до практики Суду, до якої вони мають доступ, якщо вони цього бажають. Проте такий доступ є збалансованим і узгодженим з альтернативними судовим процесам способами розгляду справ.
Як зазначено у Загальному коментарі Комітету з прав дитини № 14 (2013 рік) щодо права дитини на першочергове врахування її найкращих інтересів (п. 1 ст. 3), з метою довести, що право дитини на оцінювання та першочергову увагу до її найкращих інтересів було дотримане, усі рішення стосовно дитини або дітей мають бути вмотивовані, обґрунтовані та пояснені. У мотивації рішення необхідно чітко вказати усі фактичні обставини, що стосуються дитини, які елементи було визнано необхідними під час оцінювання найкращих інтересів, склад таких елементів у кожній справі, а також яким чином їх було оцінено для визначення найкращих інтересів дитини. Якщо рішення не збігається з поглядами дитини, слід чітко вказати причину для цього. У виключних випадках, коли обране рішення не відповідає найкращим інтересам дитини, слід вказати підстави для такого рішення і таким чином показати, що найкращі інтереси дитини було враховано, незважаючи на результат. Недостатньо вказати у загальних формулюваннях, що інші міркування переважають над найкращими інтересами дитини. Слід чітко перерахувати такі міркування у зв'язку з розглянутою справою та надати причини для їхньої першочергової важливості. В обґрунтуванні також має бути доведено, що найкращі інтереси дитини не були достатньо вагомими, щоб переважити інші міркування. Слід визначити обставини, за яких найкращі інтереси дитини мають бути найвагомішим міркуванням.
Так, опитаний у суді малолітній ОСОБА_20 пояснив, що він не бажає їхати на проживання до Латвії, оскільки в нього там немає друзів та родичів. У місті Миколаєві він вже прижився, у нього всі друзі та родичі тут. Він не спілкується з батьком з березня 2020 року, батько йому не пише, він за батьком не сумує. Йому тут добре, у нього все є. Один раз батько приїжджав до м. Миколаєва, але після виїзду не приїжджав. Раніше він спілкувався з батьком за допомогою смс-повідомлень, він йому не телефонував.
Згідно висновку амбулаторної психологічної експертизи №37-08-20 ОСОБА_20 ОСОБА_9 про батька розповідає без будь-яких (негативних чи позитивних) емоційних проявів; батька до родини не включає, потреби будь-якої спільної діяльності не демонструє, функції батька на тепер частково замінує дідусь, батько сприймається як джерело дискомфорту, напруги, з батьком спілкуватись, проживати не хоче. ОСОБА_25 зазначає, що ніяких перешкод з боку матері у спілкуванні з батьком не має, каже, що іноді мама сама просить, щоб він подзвонив батьку.
Також у вказаному висновку зафіксовано, що проживання ОСОБА_9 з мамою є сприятливим для його виховання та розвитку, оптимально забезпечує його повноцінний розвиток, дитина не бажає проживати з батьком, зміна теперішнього місця проживання ОСОБА_9 (постійна чи тимчасова) негативно вплине на його психічний стан та розвиток. Донька ОСОБА_11 ще досить маленька дитина, вона потребує постійної материнської турботи.
Згідно із ст. 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до її переміщення або утримування, за умови, що у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно чи індивідуально, або могли б здійснюватися, якби не переміщення (утримування).
Так, права піклування означають сукупність прав, які стосуються турботи про дитину, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати її на обмежений час в інше місце, ніж місце постійного проживання (ст.. 5 Конвенції).
Права піклування можуть виникнути на підставі законодавчого акта, рішення суду або акта органу, уповноваженого державою, чи внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства України (ст.. 3 Конвенції).
При визначенні поняття «постійне місце проживання» в контексті Гаазької конвенції судам слід враховувати такі обставини: реєстрація за місцем проживання; соціальні зв'язки дитини (відвідування дошкільного закладу, навчання у школі); наявність медичного страхування тощо. У випадках, коли перед вивезенням дитини з держави постійного проживання відсутні докази соціальної адаптації дитини, то враховуються обставини, що передували вивезенню дитини, зокрема, наміри та плани батьків щодо постійного місця проживання та заходи, що вживалися у цьому напрямку безпосередньо перед вивезенням дитини в Україну.
Згідно із ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Стаття 11 Конвенції 1980 року зобов'язує суд без затримок здійснювати усі процедури для повернення дітей.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 12 Конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Як встановлено при розгляді справи, відповідач виїхала разом з дітьми з Латвійської Республіки у жовтні 2019 року, з того часу постійно проживає в Україні, діти відвідують школу та дитячий садок, мають тісні соціальні зв'язки, постійне місце проживання та реєстрації.
Вказане вище свідчить про те, що діти вже прижилися у м. Миколаєві, у своєму новому середовищі, що значним чином впливає на вирішення питання про зміну їх місця проживання.
Слід зазначити, що згідно із ст. 13 Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Розглядаючи обставини, про які йдеться у цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
Крім того, судом встановлено, що під час розгляду справи судом встановлено, що до виїзду відповідача із сином до Латвійської Республіки у 2014 року позивач зверталась до суду у вересні 2013 року із позовною заявою про розірвання шлюбу. Із ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 17.03.2014 року, якою позовну заяву ОСОБА_8 до ОСОБА_30 про розірвання шлюбу залишено без розгляду, вбачається, що у вересні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу, зареєстрованого 06.06.2008 року між нею та ОСОБА_31 . Посилаючись на те, що спільне життя з відповідачем не склалось через його надмірну нервовість та запальний характер, в зв'язку з чим постійно виникали сварки в сім'ї, сторони у справі вже були розлучені, під час вирішення питання про розірвання шлюбу питання щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей між ними у судовому порядку не вирішувалося, що може свідчити про те, що між ними було досягнуто усну згоду щодо місця проживання дітей.
Також судом встановлено, що 05.12.2019 року позивач звернувся до Ризького сирітського суду м. Риги із позовом про розірвання шлюбу та встановлення права на спілкування з дітьми, в подальшому позов доповнив вимогами про відібрання опікунських прав та встановлення опіки одного з батьків відносно дітей.
Рішенням Ризького сирітського суду у справі №3-7/269-2019 від 25.11.2020 року вирішено, що позбавлення ОСОБА_15 , права опіки над дітьми не відповідає інтересам ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , вирішено, що встановлення окремого батьківського піклування над ОСОБА_16 , не відповідає інтересам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Крім того, із висновку органу опіки та піклування виконкому Миколаївської міської про недоцільність повернення дітей до Латвійської республіки вбачається, що батьки дітей перебувають у зареєстрованому шлюбі, родина проживала як в Україні та і в Латвійській республіці. Старша дитина, ОСОБА_25 , народилася в Україні, молодша, ОСОБА_21 , в Латвії. Відповідно до довідок про реєстрацію осіб, діти зареєстровані громадянами України. Після припинення батьками спільного проживання. Діти залишилися з матір'ю ОСОБА_2 та переїхали до України. Батько в свою чергу надав нотаріальну згоду на виїзд дітей за межі Латвійської республіки. Мати з дітьми зареєстровані та мешкають по АДРЕСА_1 . Службою у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради перевірено умови проживання дітей, про що складено акт обстеження умов проживання. Відповідно до зазначеного акту, для дітей створені задовільні матеріально-побутові умови. Квартира мебльована, облаштована побутовою технікою, діти мають окремі кімнати, в яких є спальні місця, місця для занять та зберігання речей, також діти мають речі за сезоном, розвиваючі ігри, навчальні посібники. Спеціалістом служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради з ОСОБА_9 проведено бесіду та з'ясовано його думку щодо зазначеного спору, хлопець повідомив що не бажає повертатися до Латвійської Республіки та жити зі своїм батьком. Дитина бажає проживати з матір'ю та сестрою в Україні. ОСОБА_32 по справі не була з'ясована через її малолітній вік. Питання щодо повернення дітей до Латвійської Республіки розглядалось на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Миколаївської міської ради 16.09.2021 року. За результатом розгляду комісія дійшла висновку, що розлучення дітей з матір'ю негативно вплине на їх психіку. Враховуючи інтереси дітей, орган опіки та піклування виконкому Миколаївської міської ради вважає повернення дітей ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Латвійської Республіки не доцільним.
Судом також встановлено, що існує ризик того, що повернення неповнолітніх дітей до Латвійської Республіки поставить їх під загрозу заподіяння моральної та психічної шкоди або іншим шляхом створить для дітей нетерпиму обстановку, оскільки діти тривалий час проживають в Україні разом з матір'ю, не мають бажання повертатися до Латвії, мають стійкий психологічний зв'язок з матір'ю, мають в Україні міцні соціальні зв'язки, живуть у найкращих побутових умовах та дружному середовищі навчальних закладів та вдома.
Крім того, суд зазначає про те, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження вчинення будь-яких неправомірних дій відповідачем, у тому числі щодо порушень нею національного законодавства України або міжнародно-правових актів.
Судом під час розгляду справи по суті встановлено, що всі дії, що вчинялися відповідачем, здійснювалися виключно з метою захисту законних прав та інтересів дітей, а також базувалися на принципі пріоритетності інтересів дітей.
Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для забезпечення повернення неповнолітніх дітей до Латвійської Республіки, а тому у задоволенні позовних вимог Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) в інтересах ОСОБА_4 слід відмовити у повному обсязі.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі суд відносить на рахунок держави.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 171 СК України Конвенцією ООН про права дитини, Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, -
В задоволенні позовних вимог Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_8 , третя особи служба у справах дітей Миколаївської міської ради, служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про забезпечення повернення малолітніх дітей до Латвійської Республіки - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського Апеляційного суду або через Заводський районний суд м. Миколаєва протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: Південне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м.Одеса), місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. 8-го Березня, 107.
Відповідач: ОСОБА_8 , зареєстрована: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Треті особи:
Служба у справах дітей Миколаївської міської ради, місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, ЄДРПОУ 24060001.
Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради: місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. Погранична, 9, ЄДРПОУ 24060001.
Повне судове рішення складено 22 жовтня 2021 р.
Суддя: В.О. Гаврасієнко