Провадження № 22-ц/803/5627/21 Справа № 185/4806/18 Суддя у 1-й інстанції - Гаврилов В. А. Доповідач - Макаров М. О.
Категорія 27
12 жовтня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.
при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та штрафних санкцій, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним,-
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ів якому просив стягнути з відповідача борг за договором позики в розмірі 980 307, 69 грн, три відсотки річних за період з 01 лютого 2018 року по 31 травня 2018 року в розмірі 9 668,40 грн і за період з 01 червня 2018 року по 10 квітня 2019 року в розмірі 25 219,42 грн, відсотки в розмірі облікової ставки Національного банку України у розмірі 70 219,38 грн.
Позов мотивовано тим, 22 грудня 2017 року позичив ОСОБА_2 35 000,00 доларів США, які відповідач зобов'язався повернути в строк до 31 січня 2018 року. Грошові кошти відповідач у визначений термін не повернув, а тому просив стягнути заборгованість з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, судові витрати у розмірі 8 810,00 грн.
ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, яким просив визнати договір позики недійсним. Мотивував тим, що не отримував грошових коштів у позивача в борг, договору позики не укладав, а розписку він склав під психологічним тиском позивача. Сторони тривалий час перебували у відносинах підпорядкування та спільно вели справи, пов'язані з діяльністю різних суб'єктів господарювання, що підтверджується листуванням. Розписку, на яку посилається позивач як підтвердження договору позики, відповідач написав на вимогу позивача на підтвердження наявної між сторонами домовленості щодо компенсації частини втрачених активів у Автономній Республіці Крим, які знаходились під його контролем. ОСОБА_2 грошові кошти за втрачені в Криму активи не отримав то повернути ОСОБА_1 не зміг.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року у задоволенні первісного та зустрічного позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що між сторонами не було укладено договору позики так як зміст розписки від 22 грудня 2017 року, виданої ОСОБА_2 ОСОБА_1 не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, що є істотною умовою договору позики.Викладене приводить суд до висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено факт укладення з ОСОБА_2 договору позики на 35 000 доларів США, що є підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 . Зустрічний позов також не підлягає задоволенню, оскільки судом не встановлено порушеного права ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити первісний позов в повному обсязі, мотивувальну частину рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову у зв'язку з відсутністю між сторонами правовідносин змінити, відмовивши у задоволенні зустрічного позову з підстав його недоведеності, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що 22 грудня 2017 року ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 розписку, в якій вказав, що зобов'язується повернути борг у сумі 35 000,00 дол. США у строк до 31 січня 2018 року. Вказаний факт визнано сторонами та підтверджено копією вказаної розписки./а.с.5/
В позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики і вказана розписка є доказом укладення такого договору.
Відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позову, районний суд обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 не надав суду доказів передачі ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 35 000 доларів США.
Надана суду розписка ОСОБА_2 про зобов'язання повернути ОСОБА_1 35 000 доларів США суд не приймає як доказ укладання договору позики та передачі останньому грошей, а лише як доказ факту складання зобов'язання про повернення грошей.
А тому, ОСОБА_1 не доведено факт укладення з ОСОБА_2 договору позики на 35 000 доларів США, що є підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1
ОСОБА_2 заявив вимоги про визнання недійсним договору позики, у вигляді розписки від 22 грудня 2017 року між ним та ОСОБА_1 посилаючись на визнання недійсним правочину.
Судом встановлено, що між сторонами не було укладено договору позики так як зміст розписки від 22 грудня 2017 року, виданої ОСОБА_2 ОСОБА_1 не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, що є істотною умовою договору позики, у зв'язку з чим неукладений правочин не може бути визнаний недійсним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Статтею 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики є доказом факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Доводи апеляційної скарги про те, що висновок в оскаржуваному рішення про не доведення факту укладання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 договору позики на 35 000 доларів США є передчасним та помилковим, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки вищевказана розписка не містить відомостей про передачу грошових коштів та отримання цих грошових коштів, а тому суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність факту укладання договору позики.
Досліджена розписка не є належним та допустимим доказом укладення між сторонами договору позики та підтвердженням виникнення боргових зобов'язань між сторонами. Зміст розписки не відповідає вимогам щодо укладення договору позики, не підтверджує факт отримання відповідачем.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про те, що позивач не довів факту укладення між сторонами договору позики, а надана позивачем розписка не містить в собі відображення факту передачі позивачем грошових коштів відповідачеві в борг, а відтак не містить ознак договору позики.
Зміст підписаної відповідачем розписки не містить зобов'язання, визначеного статтею 1046 ЦК України. Фактичні обставини, зазначені у розписці, та юридична природа цього документа не свідчить про виникнення правовідносин позики між сторонами.
Отже, з огляду на зміст розписки, суд приходить до висновку про відсутність між позивачем та відповідачем грошових зобов'язань, які випливають саме із договору позики, а тому правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача боргу за розпискою - відсутні.
Що стосується доводів апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції про відсутність між сторонами правовідносин, пов'язаних з позикою грошей, для відмови ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову про визнання договору позики недійсним, колегія суддів вважає їх необґрунтованими, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказів того, що сторонами укладено саме договір позики, позивачем ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції надано не було.
Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку колегії суддів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.
Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді Е.Л. Демченко
Т.Р. Куценко