"31" травня 2010 р.Справа № 16/25-10-775
Господарський суд Одеської області
У складі судді Желєзної С.П.
Секретаря судових засідань Курбановій А.Р.
За участю представників сторін:
Від позивача: Шестопалов О.О. за довіреністю від 21.09.2009р.; Кулібенко І.І. за довіреністю від 05.02.2010р.;
Від відповідача: ОСОБА_4 за довіреністю від 13.11.2009р.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” до фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 про стягнення 808 148,72 грн., а також за зустрічним позовом фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 до публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” про визнання договору недійсним та застосування двосторонньої реституції, -
Публічне акціонерне товариство „ПроКредитБанк” (далі по тексту Банк ) звернулося до господарського суду Одеської області з позовними вимогами про солідарне стягнення з фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 (далі по тексту ПП ОСОБА_5.) та фізичної особи -підприємця ОСОБА_7 (далі по тексту -ПП ОСОБА_7, як поручителя, 808 148,72 грн. загальної заборгованості за договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. Свої вимоги позивач обґрунтовував порушенням ПП ОСОБА_5 прийнятих на себе за рамковою угодою № 516 від 15.02.2006р. та договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. зобов'язань з повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами.
В подальшому, згідно з заявою від 10.03.2010р., Банком позовні вимоги були змінені, у зв'язку з чим останній просить суд стягнути з ПП ОСОБА_5 заборгованість за рамковою угодою № 516 від 15.02.2006р. та договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в розмірі 808148, 72 грн.
Ухвалою від 17.03.2010р. провадження у справі № 16 / 25 -10 -775 в частині позову публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” до фізичної особи -підприємця ОСОБА_7 було припинено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
В свою чергу, не погоджуючись з позовними вимогами, ПП ОСОБА_5 30.03.2010р. звернулася до господарського суду Одеської області з зустрічною позовною заявою (вх. № 2782) по справі № 16 / 25 -10 -775 до Банку про визнання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. недійсним. При цьому, в обґрунтування зустрічного позову ПП ОСОБА_5 посилалася на відсутність у договорі про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. умов щодо відповідальності Банка перед Позичальником, що, на думку відповідача, тягне за собою необхідність визнання даного договору недійсним.
В подальшому, відповідачем було двічі уточнено підстави зустрічного позову. Так, згідно з уточненою зустрічною позовною заявою, наданою суду 11.05.2010р., ПП ОСОБА_5 в обґрунтування зустрічного позову висуває доводи про невідповідність договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. вимогам діючого законодавства за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу, що виключає можливість використання доларів США як засобу платежу при сплаті процентів за спірним договором, а також у зв'язку з невизначенням грошового зобов'язання за спірною угодою в грошовій одиниці України.
ПП ОСОБА_5 згідно зі заявою від 21.05.2010р. зустрічні позовні вимоги були уточненні в частині необхідності застосування наслідків недійсності даного правочину у вигляді двосторонньої реституції.
Банк повністю заперечує проти заявлених зустрічних вимог з підстав, викладених у відзиві на уточнений зустрічний позов, який був наданий представником позивача у судовому засіданні 14.05.2010р.
Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. Вищенаведені редакції позовних вимог Банку згідно з заявою від 10.03.2010р. та зустрічних позовних вимог ПП ОСОБА_5, викладених у заяві від 21.05.2010р. є остаточними, у зв'язку з чим, відповідно до ст. 22 ГПК України, приймаються господарським судом для розгляду по суті викладених в них вимог.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
15.02.2006р. між закритим акціонерним товариством „ПроКредитБанк” (Кредитор) та ПП ОСОБА_5 (Позичальник) було укладено рамкову угоду № 516, за умовами якої Банком було прийнято на себе зобов'язання на положеннях та умовах даної угоди, договорів про відкриття мультивалютної кредитної лінії, договорів про відкриття кредитної лінії та договорів про надання траншу відкрити Позичальнику кредитну лінії терміном на 180 місяців. При цьому, сторони дійшли згоди, що загальна сум за договорами (угодами) в межах даної угоди не повинна перевищувати 200000 доларів США. При цьому, кредитні кошти можуть надаватися Кредитором Позичальнику у гривні, доларах або ЄВРО.
В подальшому, у межах даної рамкової угоди між Банком та ПП ОСОБА_5 (Позичальник) було укладено договір про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., відповідно до умов п. 1.1 якого Банк зобов'язався надати Позичальнику у користування грошові кошти в сумі 85750 доларів США на строк 144 місяці (до 20.02.2018р.) зі сплатою відсотків в розмірі 13 % річних, виходячи з 360 календарних днів, а Позичальник зобов'язався повернути наданий кредит та сплатити відсотки та комісії за кредитом у встановлений даним договором строк.
Відповідно до п. 2.6 договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. сторонами було передбачено, що кредит надається шляхом конвертації коштів на Міжбанківському валютною ринку та зарахування гривневого еквіваленту коштів на рахунок Позичальника. В свою чергу, згідно з п. 3.1 договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. погашення кредиту та сплата відсотків за користуванням кредитом здійснюється в порядку та строки, викладені у графіку повернення кредиту і сплати відсотків, наведеному у додатку № 1 до цього договору, який є його невід'ємною частиною. Нарахування відсотків за користування кредитом здійснюється Кредитором в строки, що зазначені в графіку як дні платежу. При цьому, згідно з графіком повернення кредиту та сплати відсотків в новій редакції від 18.08.2009р. (додаток № 1 до договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р.) вбачається, що сторони домовилися про сплату процентів за користування кредитом та повернення суми кредиту у іноземній валюті -доларах США.
На виконання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. Банком було надано кредитних коштів у розмірі 85750 доларів США, що на той час було еквівалентно 433037,50 грн.
В подальшому, посилаючись на неналежне виконання відповідачем прийнятих за вказаною угодою зобов'язань зі своєчасного повернення кредиту та сплати процентів, позивач у листопаді 2009р., керуючись умовами п. 5.1 договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., звернувся до відповідача з вимогами про повне дострокове погашення кредиту та сплату заборгованості по процентам і пеню.
Як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, на час вирішення спору по даній справі Позичальником було повернуто Банку кредитні кошти в розмірі 12632,36 доларів США, у зв'язку з чим, заборгованість позивача за кредитним договором становила 73117,64 доларів США. При цьому, за розрахунком позивача за Позичальником рахується заборгованість по сплаті процентів за користування кредитом в сумі 4541,41 доларів США та по сплаті пені у розмірі 186845,26 грн.
Посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. зобов'язань з повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами, Банк звернувся до господарського суду з вимогами про стягнення з ПП ОСОБА_5 заборгованості в розмірі 808148, 72 грн.
Враховуючи, що відповідачем в межах провадження по даній справі були заявлені зустрічні позовні вимоги, відповідно до яких ПП ОСОБА_5 ставиться питання щодо визнання недійсним договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладеного між сторонами, та застосування відповідних правових наслідків його недійсності, суд вважає правомірним та доцільним надати насамперед правову оцінку зустрічним вимогам.
В обґрунтування зустрічного позову відповідач стверджує, що використання доларів США як засобу платежу при сплаті процентів за кредитним договором суперечить приписам Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, який згідно з Законом України “Про порядок застосування Закону України “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України” від 21 листопада 1992 року N 2813-XII, має силу закону. Посилаючись на невідповідність умов договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. наведеним законодавчим приписам, відповідач наголошує на необхідності визнання даного договору недійсним.
Проаналізувавши доводи ПП ОСОБА_5 з приводу заявлених в цій частині зустрічних вимог та заперечення Банку з цього приводу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року N 2121-III (з послідуючими змінами та доповненнями) банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Саме ці три групи операцій і складають зміст банківської діяльності.
Даною законодавчою нормою встановлено, що банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених в Законі України “Про банки і банківську діяльність”, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність. Письмовий дозвіл Національного банку України -це документ, який видає НБУ у порядку і на умовах, визначених законом України “Про банки і банківську діяльність” та Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року №275, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
Звертаючись до вимог Законів України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV , “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 року №2121-III, Цивільного кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 року №15-93, Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року N 275 суд доходить висновку, що банк має право здійснювати операції з валютними цінностями, а саме: неторгівельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною валютою та чеками (купівля, продаж, обмін, прийняття на інкасо), що здійснюються в касах і пунктах обміну іноземної валюти банків; операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України; відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; торгівля іноземною валютою на валютному ринку України (за винятком валютно-обмінних операцій); торгівля іноземною валютою на міжнародних ринках; операції з банківськими металами на валютному ринку України; операції з банківськими металами на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України. Тобто для здійснення операцій з валютними цінностями, банк має отримати як банківську ліцензію, так і письмовий дозвіл Національного банку України.
Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства встановлені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 року N 15-93. Відповідно до ст. 5 цього Декрету “Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання”.
Тобто згідно з нормами Декрету для здійснення операцій з валютними цінностями, які не потребують індивідуального ліцензування, банк має отримати генеральну ліцензію.
Однак, прийнятими в подальшому Законом України “Про банки і банківську діяльність” та Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, замість Генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій передбачено отримання письмового дозволу НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями, який, як вже зазначалося по тексту рішення вище, видається на операції, які не потребують індивідуального ліцензування. Тобто наявність банківської ліцензії і письмового дозволу НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями не звільняє банки від обов'язку отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, які потребують індивідуального ліцензування.
Згідно зі ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. До переліку валютних операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії, Декретом включено використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. У відповідності з п.1.4. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483, використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) -це використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.
Банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання зі сплати процентів та інших зборів з такої суми.
Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
На підставі укладеного між сторонами 15.02.2006р. договору про надання траншу № 5.8628/516 Банком було надано позивачу кредит у доларах США за користування яким ПП ОСОБА_5 були прийняті на себе зобов'язання сплачувати відсотки в іноземній валюті - в доларах США.
Як вбачається з матеріалів справи, діяльність Банком здійснюється за наявності банківської ліцензії № 195, виданої позивачу ще 13.10.2003 році, тобто до укладення договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. Крім того, Банком було отримано дозвіл № 195-1, виданий Національним банком України 13.10.2003р., який був діючим на час укладення договору. Новий дозвіл № 195-2 був виданий Національним банком України 29.09.2009р. За змістом додатку до дозволу № 195-1, до переліку операції, які має право здійснювати позивач, входять такі операції з валютними цінностями: неторгівельні операції з валютними цінностями; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках. Однак, вказаними поняттями не охоплюється право на використання іноземної валюти як засобу платежу.
У контексті викладеного, слід зазначити, що судом не приймаються до уваги положення пункту 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483, згідно з якими використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями), з огляду на наступне на наступне.
Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV та іншими законами України.
Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV Національний банк України виконує, зокрема, такі функції: встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; здійснює банківське регулювання та нагляд; веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках; здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
Згідно зі ст. 14 Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 цього Закону та здійснює управління діяльністю Національного банку.
Статтею 15 вказаного Закону до повноважень Правління Національного банку України віднесено, зокрема, установлення порядку надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках, передбачених законом, видання нормативно-правових актів Національного банку.
Відповідно до статті 44 Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належать видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій, видача та відкликання ліцензій тощо.
Згідно зі статтею 56 Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.
Проте, зважаючи на наведені по тексту рішення вище положення Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, суд доходить висновку, що положення пункту 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483 в частині, яка дозволяє використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, суперечить вимогам Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, який має силу закону, що регулюють питання отримання індивідуальних ліцензій на здійснення разових валютних операцій, що, в силу приписів Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року N 679-XIV, є неприпустимим.
В свою чергу, відповідно до статті 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Таким чином, з огляду на ст. 4 ГПК України, суд вважає, що приписи п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року №483, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягають.
Більш того, наведені приписи п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року №483 суперечать власне іншим вимогам цього ж Положення.
Так, у відповідності з п. 1.10. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483, одержання ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. Наведене дозволяє зробити висновок, що хоча у однієї із сторін за договором повинна бути індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти як засобу платежу. Як вбачається з матеріалів справи, при виконанні прийнятих на себе грошових зобов'язань по сплаті процентів в доларах США за договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. відповідачем використовувалася іноземна валюта як засіб платежу на території України без отримання індивідуальної ліцензії на здійснення вказаної операції. Не було отримано такої ліцензії і Банком.
Більш того, зі змісту приведеного пункту Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483, випливає необхідність та обов'язковість отримання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу. У протилежному випадку наявність вказаних приписів у Положенні про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року №483, втрачає будь-який сенс.
Оскільки у сторін відсутня індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти як засобу платежу за договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., використання доларів США як засобу платежу при сплаті процентів за вказаним кредитним договором суперечить приписам Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Правова позиція суду з цього питання підтверджується також і судовою практикою. Так, наприклад, у постанові Вищого господарського суду України від 02.03.2010р. прийнятою за результатами розгляду касаційної скарги ТОВ „Кристал” по справі №1/207 за позовом ВАТ „Райффайзен Банк Аваль” до ТОВ „Кристал” про стягнення заборгованості за кредитом касаційна інстанція зазначила, що банківською ліцензією та дозволом ВАТ „Райффайзен Банк Аваль” не могло бути передбачено право на використання іноземної валюти як засобу платежу, в тому числі як такого, що може відноситись до поняття „інших операцій з валютними цінностями на валютному ринку України”, наявність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу у однієї з сторін спірного кредитного договору була обов'язкова.
Водночас слід зазначити, що відповідачем не оспорюється можливість видачі Банком за наявності банківської ліцензії та дозволу кредитів в іноземній валюті, а зазначається про неправомірність умов договору, якими передбачено сплату відсотків у валюті кредиту - в доларах США.
За приписом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Крім того, відповідно до ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що зміст договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в частині встановлення обов'язку Позичальника сплачувати проценти за користування кредитом в іноземній валюті, тобто в доларах США, суперечить приписам Декрету КМ України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Законів України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, пункт 3.1. договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. з урахуванням графіку повернення кредиту та сплати відсотків в новій редакції від 18.08.2009р. (додаток № 1 до договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р.) має бути визнаний недійсним.
Водночас відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Разом з цим, за переконанням суду, якщо частина угоди, визнаної недійсною, містить істотну умову, без якої угода в цілому не відповідає вимогам закону та/або після виключення з неї окремої частини, визнаної недійсною, вона не зберігає здатності задовольнити інтереси сторін або досягти мети, яка була визначена ними при її укладенні, угода підлягає визнанню недійсною у цілому. Вказана позиція підтверджується і судовою практикою, зокрема, викладеною у постанові Вищого господарського суду України від 31 липня 2006р. по справі № 16/30 пд.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
З огляду на правову природу кредитних договорів сплата процентів за користування грошовими коштами являється невід'ємною та істотною ознакою даного різновиду цивільно-правових угод. Враховуючи викладене, недійсність умов кредитного договору щодо сплати процентів за користування грошовими коштами тягне втрату даною угодою ознак саме кредитного договору, що в свою чергу, викликає необхідність визнання недійсним кредитного договору в цілому, виходячи з приписів статті 217 ЦК України.
З огляду на викладене, необхідність визнання недійсним пункту 3.1. договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. та графіку повернення кредиту та сплати відсотків в новій редакції від 18.08.2009р. (додаток № 1 до договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р.), яким фактично визначається конкретний розмір процентів, які підлягають сплаті Банку, тягне за собою необхідність визнання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. недійсним в цілому, адже без цих умов дана угода не відповідає вимогам закону та не може задовольнити інтереси учасників даного договору.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд (п. 1 Роз'яснення ВАСУ від 12.03.1999р. №02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними) повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону: додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому, відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили (п. 10 Роз'яснення ВАСУ від 12.03.1999р. №02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними).
Частинами 1 та 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Таким чином, суд вважає правомірними зустрічні позовні вимоги ПП ОСОБА_5 про визнання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладеного між сторонами по справі недійсним, у зв'язку з чим зустрічний позов в цій частині підлягає задоволенню.
В свою чергу, згідно з вимогами статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
При цьому, в даному випадку слід врахувати пункт 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, за змістом якого якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.
Незважаючи на те, що надання коштів у позику є фактично фінансовою послугою, суд вважає за необхідне та правомірне застосувати в даному випадку саме двосторонню реституцію з огляду на підстави необхідності визнання недійсним пункту 3.1. договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., які виключають правомірність одержання Банком процентів в іноземній валюті, що в свою чергу, спричинило визнання вказаного кредитного договору недійсним в цілому.
В свою чергу, враховуючи необхідність задоволення зустрічного позову ПП ОСОБА_5 в частині визнання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. недійсним в цілому, а також за відсутності у суду повноважень на здійснення заліку вимог, визначаючи наслідки недійсності даного договору у вигляді двосторонньої реституції, суд доходить висновку про існування у сторін обов'язку повернути один одному одержані грошові кошти в натурі, тобто позичальник повинен повернути Банку суму кредиту, а Банк Позичальнику - сплачені останнім проценти за користування кредитними коштами в розмірі 36976,15 доларів США та кошти, перераховані в якості погашення кредиту, в сумі 12632,36 доларів США, а також сплачену ПП ОСОБА_5 пеню в сумі 451,73 грн..
Щодо позову Банку про стягнення з ПП ОСОБА_5 заборгованості за рамковою угодою № 516 від 15.02.2006р. та договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в розмірі 808148, 72 грн., суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається з розрахунку заявленої до стягнення позивачем грошової суми та змісту позовної заяви, до складу даної суми позивачем було включено заборгованість за кредитом по договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в розмірі 73117,64 долара США, що в еквіваленті становить 584970,37 грн., заборгованість по процентам за користування цим кредитом в розмірі 4541,41 долара США, в еквіваленті становить 36333,10 грн., а також пеню в сумі 186845,26 грн., підставою для нарахування якої позивачем було визначено умови п. 10.2 рамкової угоди.
В свою чергу, позивачем висуваються вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., в той час як суд дійшов висновку про необхідність визнання недійсною даної угоди. Наведене виключає наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з ПП ОСОБА_5 заборгованості за кредитом по договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в розмірі 73117,64 долара США, що в еквіваленті становить 584970,37 грн. та заборгованості по процентам за користування цим кредитом в розмірі 4541,41 долара США, в еквіваленті становить 36333,10 грн., оскільки недійсні договори не створюють для їх учасників будь-яких юридичних наслідків, у тому числі і зобов'язань з виконання їхніх умов.
Щодо вимог Банку про стягнення з ПП ОСОБА_5 пені в сумі 186845,26 грн., суд вважає за необхідне зазначити наступне. В обґрунтування даних позовних вимог Банк посилається на умови п. 10.2 рамкової угоди. Проте, рамкова угода № 516 від 15.02.2006р. взагалі не містить умов, якими встановлюється відповідальність Позичальника у вигляді обов'язку зі сплати пені, при цьому, дана рамкова угода має лише 5 статей.
В свою чергу, із змісту п. 3. Роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.04.94 р. N 02-5/293 „Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань” вбачається, що оскільки пеня як один із видів неустойки є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання, встановлена чинним законодавством або договором майнова відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань повинна застосовуватись до несправних платників тільки по відповідних зобов'язаннях за укладеними договорами. При цьому, на думку суду, якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності пеня стягненню не підлягає. Наведені міркування суду знайшли своє відображення і у позиції Вищого господарського суду України, викладеної у п. 2.1. Роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.04.94 р. N 02-5/293 „Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань”.
З урахуванням викладеного, а також зважаючи на відсутність в умовах рамкової угоди № 516 від 15.02.2006р. умов, якими встановлюється відповідальність Позичальника у вигляді обов'язку зі сплати пені, суд доходить висновку про неправомірність застосування до відповідача такого заходу цивільно-правової відповідальності, як пеня, у зв'язку з чим у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача пені у розмірі 186845,26 грн. слід відмовити. При цьому, суду не вбачається за доцільне надавати правову оцінку розрахунку розміру заявленої до стягнення суми пені з огляду на вищенаведені висновки суду.
Підсумовуючи все вищенаведене, суд доходить висновку, що у задоволенні позову Банку про стягнення зі ПП ОСОБА_5 заборгованості за рамковою угодою № 516 від 15.02.2006р. та договором про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р. в розмірі 808148, 72 грн. слід відмовити. В свою чергу, зустрічний позов ПП ОСОБА_5 про визнання недійсним договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладеного між сторонами по справі та застосування наслідків недійсності даного правочину у вигляді двосторонньої реституції підлягає задоволенню у повному обсязі.
Судові витрати по держмиту, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу розподілити згідно зі ст.ст. 44, 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 3, 203, 215, 216, 227, 509, 1054 ЦК України, Декретом КМ України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Законами України “Про Національний банк Укарїни”, “Про банки і банківську діяльність”, ст.ст. 4, 32, 33, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд, -
1. У позові відмовити.
2. Зустрічний позов задовольнити.
3. Визнати недійсним договір про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладений між фізичною особою -підприємцем ОСОБА_5 та публічним акціонерним товариством „ПроКредитБанк”.
4. Стягнути з публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” / 03115, м. Київ, проспект Перемоги, 107а, код ЄДРПОУ 21677333 / на користь фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 / все одержане на виконання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладеного між фізичною особою -підприємцем ОСОБА_5 та публічним акціонерним товариством „ПроКредитБанк”, а саме: грошові кошти в сумі 49608 доларів США 51 цент /сорок дев'ять тисяч шістсот вісім доларів США 51 цент / та 451 грн. 73 коп. /чотириста п'ятдесят одна грн.. 73 коп./. Наказ видати.
5. Стягнути з фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 /на користь публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” / 03115, м. Київ, проспект Перемоги, 107а, код ЄДРПОУ 21677333 / все одержане на виконання договору про надання траншу № 5.8628/516 від 15.02.2006р., укладеного між фізичною особою -підприємцем ОСОБА_5 та публічним акціонерним товариством „ПроКредитБанк”, а саме: кредит в сумі 85750 доларів США /вісімдесят п'ять тисяч сімсот п'ятдесят доларів США /. Наказ видати.
6. Стягнути з публічного акціонерного товариства „ПроКредитБанк” / 03115, м. Київ, проспект Перемоги, 107а, код ЄДРПОУ 21677333 / на користь фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 / 85 грн. 00 коп. / вісімдесят п'ять грн. 00 коп./ - держмита; 236 грн. 00 коп. / двісті тридцять шість грн. 00 коп./ - витрати на ІТЗ судового процесу. Наказ видати.
7. Видати фізичній особі -підприємцю ОСОБА_5 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 / довідку на одержання з державного бюджету України зайве сплаченого державного мита на загальну суму 20 грн.00 коп. / двадцять грн. 00 коп/.
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 85 ГПК України.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Відповідно до ст. ст. 91, 93 ГПК України сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор - апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься, протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення - з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.
Рішення підписане 10.06.2010р.
Суддя