Справа №585/397/19 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/738/21 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Грабіж
Іменем України
11 жовтня 2021 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 585/397/19 за апеляційною скаргою прокурора ОСОБА_6 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23.02.2021, за яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець та мешканець АДРЕСА_1 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), раніше судимий
визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК України, а також визнаний невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 185 КК України (епізод від 12.11.2018) та виправданий за недоведеністю вчинення ним цього кримінального правопорушення,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_8 ,
обвинуваченого - ОСОБА_9 ,
захисника - адвоката ОСОБА_10 ,
установила:
У поданій апеляційній скарзі прокурор ОСОБА_6 просить скасувати вирок суду через істотні порушення вимог КПК, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого, а кримінальне провадження направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки рішення суду про виправдання ОСОБА_9 за вчинення крадіжки у потерпілого ОСОБА_11 належним чином не вмотивоване. Також судом не враховано тяжкість вчинених ОСОБА_9 кримінальних правопорушень, що він неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності, збитки не відшкодував, потерпілі наполягали на суворій мірі покарання.
Вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23.02.2021 ОСОБА_9 визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК, і йому призначене покарання: за ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі строком 2 роки; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі строком 4 роки 6 місяців. На підставі ч. 1 ст. 70 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, призначене покарання у позбавлення волі строком 4 роки 6 місяців. Одночасно ОСОБА_9 визнаний невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 185 КК (епізод крадіжки від 12.11.2018) та виправданий за недоведеністю, що це кримінальне правопорушення вчинене ним. Стягнуто з ОСОБА_9 на користь держави процесуальні витрати, пов'язані із залученням експертів на загальну суму 3432 грн.
Згідно вироку, 14.07.2018 близько 11:20 ОСОБА_9 , перебуваючи на першому поверсі будівлі «Торговий дім» по вул. Соборна, 14 в м. Ромни, повторно, таємно викрав з одного з прилавків належний ОСОБА_12 мобільний телефон вартістю 3037 грн з сім-картою вартістю 25 грн. 30.09.2018 близько 12:00 ОСОБА_9 , перебуваючи на території Роменського центрального ринку біля контейнеру № 82, повторно, таємно викрав з прилавку належний ОСОБА_13 мобільний телефон вартістю 640,67 грн з сім-картою вартістю 25 грн. 02.10.2018 близько 16:00 ОСОБА_9 , перебуваючи на другому поверсі будівлі «Торговий дім» по вул. Соборна, 14 в м. Ромни, повторно, таємно викрав з одного прилавків мобільний телефон вартістю 1183 грн з сім-картою вартістю 25 грн. 10.12.2018 близько 09:30 ОСОБА_14 , проходячи по вул. Соборна в м. Ромни, побачив припаркований на узбіччі вантажний автомобіль марки «MERSEDES ATEGO» д. н. з. НОМЕР_1 , дверцята якого були відчинені та в салоні якого на той час нікого не було. Діючи повторно, ОСОБА_9 таємно викрав з салону належний ОСОБА_15 мобільний телефон вартістю 3067 грн з сім-карткою вартістю 25 грн та чохлом вартістю 99 грн. 13.12.2018 близько 14:15 ОСОБА_9 , перебуваючи в приміщенні магазину по АДРЕСА_3 , де здійснює торгівлю ФОП ОСОБА_16 , повторно, переконавшись в таємності своїх дій для ОСОБА_17 , яка в той час здійснювала торгівлю товарами, зайшов за прилавок, взяв до рук дві коробки з грошовими коштами та почав виходити з-за прилавку. В цей час дії ОСОБА_9 були помічені ОСОБА_17 , яка почала робити ОСОБА_9 зауваження та хапати його за одяг з метою припинення злочинних дій. ОСОБА_14 , усвідомлюючи, що його злочинні дії стали відкритими для ОСОБА_17 , не зупинившись на вчиненому, вибіг з приміщення магазину разом з викраденим. ОСОБА_17 почала бігти за ним та кричати з вимогою повернути викрадені коробки, на що останній не реагував та продовжував тікати.
Органом досудового розслідування ОСОБА_9 пред'явлене обвинувачення в тому, що 12.11.2018 близько 15:00 проходячи по вул. Соборна в м. Ромни неподалік маркету «АТБ» він побачив автомобіль марки «ГАЗель» д. н. з. НОМЕР_2 , дверцята якого були не замкнені та в салоні якого на той час нікого не було. Відчинивши дверцята та зазирнувши до салону автомобіля, ОСОБА_9 між сидінням побачив барсетку, яку повторно, таємно викрав, чим завдав збитків ОСОБА_11 на загальну суму 3000 грн.
Розглянувши кримінальне провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, що надані стороною обвинувачення докази підтверджують лише факт вчинення кримінального правопорушення 12.11.2018, однак не доводять поза розумним сумнівом вчинення правопорушення саме ОСОБА_9 .
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи прокурора ОСОБА_8 , яка не підтримала апеляційну скаргу прокурора, доводи обвинуваченого ОСОБА_9 та захисника ОСОБА_10 , які заперечили проти апеляційної скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185 (епізоди крадіжок від 14.07.2018, 30.09.2018, 02.10.2018, 10.12.2018), ч. 2 ст. 186 КК, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі прокурора не оскаржуються.
Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора про те, що вирок суду в частині виправдання ОСОБА_9 за епізодом вчинення крадіжки 12.11.2018 належним чином не вмотивований, то вони є необгрунтованими та задоволенню не підлягають.
Так, органом досудового розслідування ОСОБА_9 пред'явлене обвинувачення, крім іншого, в таємному викраденні чужого майна, вчиненому повторно (ч. 2 ст. 185 КК), а саме, в тому, що 12.11.2018 близько 15:00 проходячи по вул. Соборна в м. Ромни він побачив автомобіль марки «ГАЗель» д. н. з. НОМЕР_2 , дверцята якого були не замкнені та в салоні якого на той час нікого не було. Відчинивши дверцята та зазирнувши до салону автомобіля, ОСОБА_9 побачив барсетку, яку повторно, таємно викрав, чим завдав збитків ОСОБА_11 на загальну суму 3000 грн.
В обґрунтування висунутого ОСОБА_9 обвинувачення прокурором надано такі докази: заява потерпілого ОСОБА_11 , його показання, протокол огляду місця події, протокол огляду предмета та постанова про визнання речовим доказом.
Суд першої інстанції дослідив зазначені докази, перевіривши доводи сторін обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків, та, витлумачивши, як того і вимагає процесуальний закон, усі сумніви на користь обвинуваченого, визнав ОСОБА_9 невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдав за недоведеністю того, що кримінальне правопорушення вчинене ним на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам і матеріалам кримінального провадження, належним чином умотивовані та ґрунтуються на досліджених в судовому засіданні доказах.
Зокрема, положення ст. 17 КПК констатують, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вину обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Згідно ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
За змістом ст. 92 КПК на сторону обвинувачення покладається обов'язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов'язок доказування належності та допустимості поданих доказів.
В кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що, крім іншого, вимагає щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення (справа «Капо проти Бельгії» (заява № 42914/98), рішення від 13.01.2005 ЄСПЛ.
Дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Допитаний в ході судового розгляду кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_9 свою вину у пред'явленому обвинуваченні не визнав і пояснив, що не причетний до вчинення цього кримінального правопорушення.
Потерпілий ОСОБА_11 надав показання, згідно яких перебуваючи в м. Ромни він відлучився від авто, в якому знаходилися належні йому 3000 грн, а також паспорт, посвідчення водія та інші речі. В поліцію він звернувся хвилин через 20. ОСОБА_9 в день крадіжки він не бачив.
З протоколу огляду місця події від 12.11.2018 з фототаблицею до нього вбачається, що зафіксовано огляд двору загального користування за адресою: м. Ромни, вул. Соборна, 9, де знаходиться автомобіль марки «ГАЗель» д. н. з. НОМЕР_2 . На момент огляду автомобіля пошкодження на дверях не виявлено. При відчиненні автомобіля встановлено, що загальний порядок речей не порушено. З місця події нічого не вилучалося.
Протоколом огляду від 18.12.2018 з фототаблицею зафіксовано огляд паспорту громадянина України, посвідчення водія та інші документи, які видані на ім'я ОСОБА_11 .
Згідно ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ст. 94 КПК).
Конституційний Суд України (далі - КСУ) зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу (абз. 1-3 п. 4 рішення ВП КСУ у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України від 26.02.2019 № 1-р/2019.
Відповідно ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції є нормами прямої дії, а згідно ч. 2 ст. 62 Основного Закону усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться виключно на її користь, тобто суд може притягнути особу до адміністративної відповідальності лише на тих доказах, які спростовують усі розумні сумніви щодо вини особи. Докази, що викликають такі сумніви, суд має вмотивовано відхилити у своїй постанові.
Зазначене узгоджується і з судовою практикою ЄСПЛ, згідно якої «доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом» (п. 43 рішення від 14.02.2008 у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), з відсиланням на п. 282 рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey).
Згідно вказаної позиції ЄСПЛ «розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення».
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і правопорушник є винним у його вчиненні. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Необхідно, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що надані вказані докази підтверджують тільки подію кримінального правопорушення (місце, час, спосіб), вид і розмір шкоди, завданої цим правопорушенням, але не доводять вчинення цієї крадіжки саме ОСОБА_9 , так як стороною обвинувачення не надано належних, допустимих і достовірних доказів, які у своїй сукупності та взаємозв'язку були б достатніми для прийняття рішення про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, що і стало підставою для ухвалення виправдувального вироку в цій частині, з чим повністю погоджується колегія суддів.
Також є необгрунтованими доводи апеляційної скарги прокурора про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі обвинуваченого внаслідок м'якості, оскільки положеннями ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання є непропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
При призначенні ОСОБА_9 покарання, суд першої інстанції дотримався вимог кримінального закону, врахував ступінь тяжкості вчинених останнім кримінальних правопорушень, особу винного, обставини, які обтяжують покарання (рецидив кримінальних правопорушень), відсутність обставин, які пом'якшують покарання, та дійшов цілком обґрунтованого висновку про призначення покарання у виді позбавлення волі строком 2 роки за ч. 2 ст. 185 КК і у виді позбавлення волі строком 4 роки 6 місяців за ч. 2 ст. 186 КК, яке на думку колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчинених кримінальних правопорушень і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав людини, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Призначене судом першої інстанції покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю, обставинами вчиненого та особою обвинуваченого, що розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненим правопорушенням, що у свою чергу вказує на достатність призначеного ОСОБА_9 покарання для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Зазначені в апеляційній скарзі прокурора обставини щодо особи ОСОБА_9 , його відношення до вчинених ним діянь, зокрема щодо відшкодування шкоди, а також думки потерпілих, в повній мірі враховані судом першої інстанції при призначенні покарання, ці обставини не свідчать про явну невідповідність покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі обвинуваченого, і не є безумовними підставами для скасування судового рішення. Навіть у разі визнання доводів прокурора щодо м'якості призначеного ОСОБА_9 покарання обґрунтованими, апеляційний суд все рівно був би позбавлений можливості ухвалити відповідне рішення з огляду на межі вимог апеляційної скарги, в якій не порушується питання про ухвалення свого рішення в порядку п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК, оскільки суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги та вправі вийти за межі її вимог тільки якщо не буде погіршуватися становище обвинуваченого (ч. 1, 2 ст. 404 КПК).
З огляду на викладене, оскільки доводи апеляційної скарги про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого, а також невмотивованість вироку щодо виправдання ОСОБА_9 за вчинення крадіжки у потерпілого ОСОБА_11 свого підтвердження не знайшли, при цьому прокурором не наведено та під час апеляційного розгляду не встановлено жодних обгрунтованих підстав для призначення нового розгляду в суді першої інстанції згідно ч. 1 ст. 415 КПК, то колегія суддів не вбачає будь-яких законних підстав для скасування вироку суду, як про це поставлене питання в апеляційній скарзі прокурором, оскаржене судове рішення є належним чином обґрунтованим та вмотивованим, внаслідок чого воно підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України, -
постановила:
Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23.02.2021 відносно ОСОБА_18 залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_6 на цей вирок - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4