Постанова
Іменем України
19 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 752/13686/20
провадження № 61-11934св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Тренінговий центр прокурорів України, Національна академія прокуратури України,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Офіс Генерального прокурора,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 рокуу складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Сліпченка О. І., Сушко Л. П.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Тренінгового центру прокурорів України, Національної академії прокуратури України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Офіс Генерального прокурора, про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Тренінгового центру прокурорів України, Національної академії прокуратури України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Офіс Генерального прокурора, про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов мотивований тим, що позивач працювала близько 15 років у Національній академії прокуратури України та неодноразово заохочувалася за сумлінне виконання своїх службових обов'язків, про що є записи у трудовій книжці. Нагороджена Подякою за сумлінну службу в органах прокуратури ІІІ ступеня.
Наказом голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України від 02 червня 2020 року № 249-к позивач з 17 червня 2020 року була звільнена з посади старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв'язку з ліквідацією установи).
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, що передбачає створення на базі Національної академії прокуратури України Тренінгового центру прокурорів України без вказівки про ліквідацію академії.
Національна академія прокуратури України та Тренінговий центр прокурорів України мають однакові основні функції і завдання: підвищення кваліфікації прокурорів та здійснення спеціальної підготовки кандидатів на посаду прокурора.
Тренінговий центр прокурорів України, з огляду на свій правовий статус, основні функції і завдання, є по суті правонаступником Національної академії прокуратури України, який знаходиться за адресою та користується засобами зв'язку Національної академії прокуратури України, все майно і майнові права якої перейшли до Тренінгового центру прокурорів України, що є однією з ознак реорганізації.
Тренінговий центр прокурорів України порушив встановлений законом порядок звільнення, а саме, не виконав належним чином обов'язок щодо її подальшого працевлаштування, не встановив факту неможливості переведення на роботу до реорганізованої установи, чим порушив частину другу статті 40 КЗпП України, відповідно до якої звільнення працівника з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, допускається лише при неможливості перевести працівника на іншу роботу.
Національна академія прокуратури України також порушила вимоги чинного законодавства, оскільки внаслідок реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому, до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
Тому її незаконне звільнення з роботи у зв'язку з ліквідацією Національної академії прокуратури України тягне за собою поновлення її на посаді (рівнозначній посаді) у Тренінговому центрі прокурорів України.
Оскільки позивача звільнено з посади старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України з порушенням встановленого законом порядку, їй має бути виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позивач просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України від 02 червня 2020 року № 249-к про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України або на рівнозначній посаді в Тренінговому центрі прокурорів України (у разі проведення державної реєстрації припинення Національної академії прокуратури України (код ЄДРПОУ 26297233) шляхом ліквідації) з дати звільнення з посади старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України;
- стягнути з Національної академії прокуратури України або її правонаступника Тренінгового центру прокурорів України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 червня 2020 року до дня поновлення на роботі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 березня 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, позов залишено без задоволення.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Голосіївського районного суду м. Києва.
28 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 816/979/17, від 14 березня 2018 року у справі № 802/113/16-а, від 04 червня 2021 року у справі № 640/15027/20, від 13 червня 2019 року у справі № 303/7219/16, від 27 червня 2018 року у справі № 344/7932/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 302/854/17та інших.
В касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що у вересні 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, який передбачає створення на базі Національної академії прокуратури України Тренінгового центру прокурорів України без вказівки про ліквідацію Академії. Цим Законом слова «Національна академія прокуратури України» у тексті Закону України «Про прокуратуру» замінено словами «Тренінговий центр прокурорів України», тобто йде мова про реорганізацію Академії.
Тренінговий центр прокурорів України не є іншою за змістом діяльності і функціями юридичною особою, ніж Національна академія прокуратури України, а є її правонаступником.
Зазначає, що порівняння статутів відповідачів доводить, що Національна академія прокуратури України та Тренінговий центр прокурорів України є тотожними установами, які здійснюють діяльність на одній і тій же майновій базі, виконують однакові функції та залучають для виконання завдань працівників з аналогічними вимогами до них.
Доводи інших учасників справи
У серпні 2021 року Тренінговий центр прокурорів України надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права.
У серпні 2021 року Національна академія прокуратури України надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
У серпні 2021 року Офіс Генерального прокурора надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а доводи позивача не відповідають фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що з 12 вересня 2005 року ОСОБА_1 працювала в Національній академії прокуратури України (т. 1 а. с. 24-28, 37, 38).
08 квітня 2020 року ОСОБА_1 отримала від Національної академії прокуратури України персональне попередження про звільнення з посади з 17 червня 2020 року на підставі пункту 1 статті 40, частини першої статті 49-2 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією установи (т. 1 а. с. 204).
Наказом голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України від 02 червня 2020 року № 249-к ОСОБА_1 звільнено з посади старшого викладача відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування інституту спеціальної підготовки 17 червня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв'язку з ліквідацією Національної академії прокуратури України) (т. 1 а. с. 205).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Загальні підстави звільнення працівників визначені у КЗпП України.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Верховний Суд зазначає, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, необхідно з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Статтею 59 ГК України передбачено, що припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.
Згідно з частиною третьою статті 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов'язки. У разі ліквідації вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.
Вирішуючи вказаний спір, суди встановили, що Національна академія прокуратури України була утворена Кабінетом Міністрів України 25 жовтня 2002 року як вищий навчальний заклад. Будучи державною установою зі спеціальним статусом, поєднувала у собі статус установи, яка власними силами (із використанням працівників академії) здійснювала спеціальну підготовку прокурорів та установи, що здійснювала наукову діяльність і до 2019 року була також вищим навчальним закладом.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2020 року № 175 «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» прийнято рішення про ліквідацію Національної академії прокуратури України.
Відповідно до наказу Генерального прокурора від 05 березня 2020 року № 129 припинено Національну академію прокуратури України шляхом ліквідації.
Встановлено, що з 12 березня 2020 року розпочалася процедура припинення Національної академії прокуратури України, про що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань міститься відповідний запис. Дані про юридичних осіб - правонаступників Національної академії прокуратури України відсутні.
Разом із цим установлено, що створений за наказом Генерального прокурора від 05 березня 2020 року № 130 Тренінговий центр прокурорів України є новоствореною юридичною особою, дата внесення запису в Єдиний державний реєстр про проведення державної реєстрації юридичної особи - Тренінгового центру прокурорів України 10 березня 2020 року. Даних про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа, немає.
На підставі відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також інших належних і допустимих доказів у справі, суди встановили, що Тренінговий центр прокурорів України не є правонаступником прав і обов'язків Національної академії прокуратури України. На Тренінговий центр прокурорів України покладено інші функції і завдання, ніж ті, що були покладені на Національну академію прокуратури України, зокрема на відміну від останньої Тренінговий центр прокурорів України не є вищим навчальним закладом і у штаті цієї установи відсутні науково-педагогічні працівники.
Отже, з вищезазначеного вбачається, що відбулася ліквідація Національної академії прокуратури України, наявність правонаступництва після ліквідації Національної академії прокуратури України не встановлена, Тренінговий центр прокурорів України є новоствореною юридичною особою.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 761/22112/20 (провадження № 61-11971св21).
Вирішуючи правомірність звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди встановили, що роботодавцемдотримано процедури її звільнення та не допущено порушення вимог трудового законодавства.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 816/979/17, від 14 березня 2018 року у справі № 802/113/16-а, від 04 червня 2021 року у справі № 640/15027/20, від 13 червня 2019 року у справі № 303/7219/16, від 27 червня 2018 року у справі № 344/7932/16-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 302/854/17та інших, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
В. С. Висоцька
І. В. Литвиненко