12 жовтня 2021 року м. Харків Справа № 922/2194/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Фоміна В.О., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Шевель О.В.
за участю секретаря судового засідання Дзюби А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду в режимі відеоконференції за допомогою програмного забезпечення "EаsyCon" апеляційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" (вх.№2822 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21, ухвалене у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Рильовою В.В., повний текст складено 09.08.2021,
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування", Київська область, Києво-Святошинський район, село Софіївська Борщагівка,
до Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", місто Харків,
про стягнення 53092,84 грн,
Товариство з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" (позивач/ ТДВ "СК "ВіДі-Страхування") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з відповідача - Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", страхового відшкодування в розмірі 53092,84 грн, у відповідності до положень статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування".
Рішенням Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21 відмовлено у задоволенні позову Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування".
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого господарського суду, позивач звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21 та ухвалити нове, яким стягнути з відповідача суму страхового відшкодування в розмірі 53092,84 грн, а також витрати по сплаті судового збору.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.09.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" (вх.№2822 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21 та призначено її до розгляду на 12 жовтня 2021 року, про що повідомлено учасників справи в порядку статей 120, 268 ГПК України.
11.10.2021 до Східного апеляційного господарського суду засобами поштового зв'язку від Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням системи відеоконференцзв'язку "Easycon", яке ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 12.10.2021 задоволено.
Судове засідання Східного апеляційного господарського суду 12.10.2021 розпочалось в режимі відеоконференції за участю представника апелянта, який надав пояснення щодо обставин справи з урахуванням доводів апеляційної скарги та підтримав вимоги апеляційної скарги в повному обсязі. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце справи повідомлений належним чином, про що свідчить наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.
Отже, під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до приписів пункту 4 частини 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого частиною 1 статті 273 цього Кодексу.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов'язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача.
Щодо доданих позивачем до матеріалів апеляційної скарги додаткових доказів, а саме копії заяви ТДВ "ВіДі-Страхування" до ліквідатора Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" Коваленка А.О. про включення до реєстру кредиторів від 08.07.2021, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для їх прийняття під час апеляційного перегляду рішення місцевого господарського суду, з огляду на таке.
Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому, обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою Господарського процесуального кодексу покладається саме на заявника, а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини.
Частиною 1, 4 статті 80 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Якщо зі зміною предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин встановлює строк подання додаткових доказів (частина 7 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, підставою для прийняття апеляційною інстанцією додаткових доказів є докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від апелянта, а також підтвердження такими доказами фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.06.2021 запропоновано було позивачу надати до суду письмові пояснення щодо звернення до відповідача із заявою про включення його грошових вимог до реєстру вимог кредиторів з дотриманням строків, встановлених чинним цивільним законодавством. Проте, позивачем доказів звернення з відповідними вимогами до ліквідаційної комісії відповідача надано не було.
Суд апеляційної інстанції зазначає про те, що додані до суду апеляційної інстанції нові докази не були предметом розгляду під час ухвалення оскаржуваного рішення, а заявниками не доведено належними та допустимими доказами під час апеляційного розгляду справи неможливість подання цих доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення апелянта, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду у відповідності до вимог статті 282 Господарського процесуального кодексу України зазначає про такі обставини.
Як встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, 26.03.2019 між Товариством з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" (страховик), ОСОБА_1 (страхувальник) та Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк" (вигодонабувач) укладено договір добровільного страхування наземного транспорту АС №012787, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, що не суперечать закону, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням наземним транспортним засобом марки Toyota Land Cruiser 200, номер кузова НОМЕР_1 , 2019 року випуску (надалі - застрахований ТЗ) відповідно до розділів 4, 5 цього договору (а.с.10-13).
Строк дії договору з 27 березня 2019 року до 26 березня 2024 року (п.20 договору).
За умовами пункту 4.2 цього договору страхувальник зобов'язався сплатити страховий платіж, а страховик взяв на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку, передбаченого договором, виплатити страхувальнику або іншій особі, зазначеній страхувальником у пункті 3 цього договору, страхове відшкодування у межах страхової суми та на умовах цього договору.
Страховим випадком за цим договором є понесення збитків страхувальником в результаті настання подій, передбачених пунктом 25.1 цього договору (зокрема, дорожньо-транспортна пригода, далі - ДТП), внаслідок яких виникає зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування (п. 25.2 договору).
Відповідно до пунктів 32.1, 32.3 договору здійснення страхового відшкодування проводиться страховиком на підставі заяви страхувальника і страхового акту, який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком. Страхове відшкодування виплачується в розмірі прямого збитку, але не більше страхової суми, визначеної на відповідний період страхування цього договору, з вирахуванням відповідної франшизи, зазначеної в пункті 9 цього договору.
До страховика, який виплатив страхове відшкодування за цим договором, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток (п. 32.16 договору).
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 власником автомобілю Toyota Land Cruiser 200, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , 2019 року випуску, є ОСОБА_1 (а.с.14, 34).
23.07.2020 у м. Київ, Шевченківський район, вулиця Прирічна трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортних засобів: "Toyota Land Cruiser 200", реєстраційний номер НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_1 та транспортного засобу "Ford Focus", реєстраційний номер НОМЕР_4 , під керуванням ОСОБА_2 (є власником автомобіля). Вказані обставини підтверджуються довідкою Управління патрульної поліції в місті Києві від 18.08.2020 №28466/41/11/5-20 та постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 24.09.2020 у справі №761/24844/20, якою ОСОБА_2 визнано винною особою у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (а.с.15, 16).
Згідно акту огляду транспортного засобу від 24.07.2020, складеного працівником ТДВ "СК "ВіДі-Страхування", автомобілю Toyota Land Cruiser 200, реєстраційний номер НОМЕР_3 , було завдано таких механічних пошкоджень (а.с.33).
Відповідно до звіту про оцінку КТЗ від 03.08.2020 №03-02/08, складеного суб'єктом оціночної діяльності ФОП Куліш О.В. (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності від 18.08.2017 №714/17) вартість відновлювального ремонту автомобіля Toyota Land Cruiser 200, реєстраційний номер НОМЕР_3 , складає 72174,90 грн з урахуванням ПДВ. На підтвердження розрахунку вартості відновлювального ремонту автомобіля додано також ремонту калькуляцію від 23.07.2020 №9954ТС, складену за допомогою системи AUDATEX (а.с.22-30).
Відповідно до рахунку від 24.07.2020 №ВДиС-0036060 та акту виконаних робіт від 03.09.2020 № ВДиСА-046913, складених СТО - ТОВ "ВіДі Автострада", вартість ремонтних робіт пошкодженого транспортного засобу Toyota Land Cruiser 200, реєстраційний номер НОМЕР_3 , склала 61217,84 грн (а.с. 20-21).
З огляду на те, що внаслідок вказаної дорожньо-транспортної пригоди були завдані механічні пошкодження транспортному засобу, застрахованому у ТДВ "СК "ВіДі-Страхування" згідно договору добровільного страхування наземного транспорту від 26.03.2019 АС №012787, ТДВ "СК "ВіДі-Страхування" складено страховий акт № від 13.08.2020 № 6719, відповідно до якого підставою для визначення розміру збитку визначено рахунок СТО від 24.07.2020 №ВДиС-0036060 на суму 61217,84 грн, вартість відновлювального ремонту 61217,84 грн, франшиза - 5125,00 грн, розмір страхового відшкодування складає 56092,84 грн. Згідно цього акту страхове відшкодування у розмірі 56092,84 грн підлягає виплаті шляхом перерахування на рахунок СТО - ТОВ "ВіДі Автострада" (а.с.19-20).
ТДВ "СК "ВіДі-Страхування" на виконання своїх зобов'язань за договором добровільного страхування наземного транспорту від 26.03.2019 АС №012787 здійснило виплату страхового відшкодування у розмірі 56092,84 грн на рахунок ТОВ "ВіДі Автострада", що підтверджується платіжним дорученням від 17.08.2020 №3425 (а.с. 36).
Водночас, матеріалами справи підтверджується, що цивільна відповідальність власника транспортного засобу "Ford Focus", реєстраційний номер НОМЕР_4 , застрахована Товариством з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії 200617587, діючого станом на 23.07.2020, за умовами якого франшиза 0,00 грн, ліміт відповідальності за шкоду майну становить 130 000,00 грн (а.с. 37).
В подальшому, позивач звернувся до відповідача із вимогою про виплату страхового відшкодування від 26.10.2020 вих. № 15/04/8.04/377-20, в якій просив сплатити на користь ТДВ "СК "ВіДі-Страхування" страхове відшкодування у розмірі 56092,84 грн (а.с. 38).
Відповідач листом від 28.01.2021 за вих. № 462 повідомив відповідача про прийняте рішення, відповідно до якого комісія Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" визнала дорожньо-транспортну пригоду 23.07.2020 за участю застрахованого транспортного засобу "Ford Focus", реєстраційний номер НОМЕР_4 , та транспортного засобу "Toyota Land Cruiser 200", реєстраційний номер НОМЕР_3 , страховим випадком та визначила страхове відшкодування у розмірі 56092,84 грн (а.с.39).
Проте, відповідач сплатив страхове відшкодування лише в розмірі 3000,00 грн.
Посилаючись на те, що відповідач, як страховик винної в ДТП особи, всупереч вимогам Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не відшкодував позивачеві в повному обсязі шкоду, завдану страхувальником відповідача внаслідок ДТП, позивач звернувся з даним позовом до суду про стягнення невідшкодованих збитків у розмірі 53092,84 грн (а.с1-5).
09.08.2021 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову (а.с. 81-88).
Вказане рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що Товариство з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" перебуває у стані припинення, а отже, враховуючи відсутність доказів звернення до ліквідаційної комісії відповідача з кредиторськими вимогами та відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, з урахуванням приписів частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що позивач обрав невірний спосіб захисту, а звернення позивача з позовом про стягнення матеріальної шкоди з відповідача не вирішить спору щодо наявності чи відсутності підстав для включення цих вимог до ліквідаційного балансу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. На переконання скаржника, заявлений у даній справі позов за обраним способом захисту відповідає приписам статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а отже, не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивач в обов'язковому порядку мав звертатися до ліквідаційної комісії і має право оскаржувати лише відмову у включенні його вимог до проміжного балансу, а не заявляти позов про стягнення заборгованості.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи у апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.
Предметом розгляду у даній справі є стягнення з відповідача суми страхового відшкодування, яка була виплачена позивачем відповідно до умов договору добровільного майнового страхування на користь потерпілої особи.
Колегія суддів зазначає, що згідно з частиною 1 статті 16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Дана норма кореспондується з положеннями статті 979 Цивільного кодексу України, якою визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Згідно зі статтею 980 Цивільного кодексу України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Згідно з частиною другою статті 8 Закону України "Про страхування" страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Статтею 9 Закону України "Про страхування" передбачено, що страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. При цьому, розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.
У відповідності до частини 1 статті 25 Закону України "Про страхування" здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
У справі, що розглядається, спір виник між двома страховими компаніями щодо відшкодування витрат, понесених у зв'язку із виплатою коштів за договором добровільного майнового страхування.
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким законом, зокрема, є норми статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування", відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що до страховика за договором майнового страхування (позивача у справі) після виплати страхового відшкодування потерпілій особі у межах фактичних витрат, які не можуть перевищувати розміру реальних збитків, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки.
За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 Цивільного кодексу України).
Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов'язок.
Зокрема, відповідно до статті 999 Цивільного кодексу України законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов'язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
Відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про страхування", Законом України "Про страхування", Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.
Якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону (пункт 2.1 статті 2 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів").
Метою здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а також захист майнових інтересів страхувальників (стаття 3). Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону).
Згідно зі статтею 6 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
За змістом ст.ст. 9, 22 - 31, 35, 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" настання страхового випадку (скоєння дорожньо-транспортної пригоди) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми.
Отже, страховик (відповідач) за договором страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів також є відповідальною особою за завдані збитки.
Враховуючи викладене, внаслідок виплати страховиком за договором добровільного страхування страхового відшкодування страхувальнику (потерпілому) до такого страховика у відповідності до приписів статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" переходить право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток, зокрема, й до страхувальника за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.07.2018 у справі № 910/2603/17, перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією.
З урахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що у спірних правовідносинах підлягають застосуванню норми статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 Цивільного кодексу України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію.
У постанові Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/171/17 висловлено правову позицію, відповідно до якої згідно зі статтею 993 Цивільного кодексу України, статтею 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до заподіювача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування.
Отже, страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого заподіювач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
Вирішуючи питання про належність обраного позивачем способу захисту, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
За змістом статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України кожна особа чи суб'єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства.
Частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України та частиною другою статті 20 Господарського кодексу України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом.
Отже, згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. ЦК України та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений статтею 16 ЦК України, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення статті 16 ЦК і положення спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи тотожні й на них поширюється дія ЦК України.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 Господарського процесуального кодексу України).
З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, який закріплений у статті 14 ГПК України позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу. Передумовою для захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи є наявність такого права або інтересу та порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.
Верховний Суд звертає увагу, що саме особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Така правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №903/857/17, від 28.05.2020 у справі №917/750/19.
Отже, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави [пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява №38722/02)].
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Близькі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.
З комплексного аналізу вищевказаних норм, зокрема статей 12, 15,16 ЦК України, статті 20 ГК України, статей 2, 5, 14 ГПК України можна дійти висновку, що право обрання способу захисту належить позивачу у справі, а застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення і застосовуються судом з огляду на належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності.
Так, позивач просить стягнути з відповідача - Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", суму страхового відшкодування в розмірі 53092,84 грн, у відповідності до положень статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування".
Згідно з пунктом 12 частини 3 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань містяться відомості щодо державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, а саме: дані про перебування їх у процесі припинення, у тому числі дані про рішення щодо припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо) та про строк, визначений органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, для заявлення кредиторами своїх вимог.
Згідно Витягу з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ним органу щодо припинення Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" в результаті її ліквідації було внесене 22.05.2021 (1004801100101006968) (а.с.54-70).
Станом на час звернення позивача з позовом відповідач знаходиться на стадії припинення, а строк, визначений засновниками (учасниками) юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, для заявлення кредиторами своїх вимог, сплив 22.07.2021, про, що, також зазначено у Витязі з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Судова колегія зазначає, що згідно з статтею 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Статтею 105 ЦК України передбачено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи. Кожна окрема вимога кредитора, зокрема щодо сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, розглядається, після чого приймається відповідне рішення, яке надсилається кредитору не пізніше тридцяти днів з дня отримання юридичною особою, що припиняється, відповідної вимоги кредитора.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Згідно із частиною восьмою статті 111 ЦК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, що включає відомості про склад майна юридичної особи, яка ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
За змістом положень частин третьої, четвертої статті 112 ЦК України у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Таким чином, несвоєчасне заявлення кредитором (позивачем) грошових вимог у процедурі добровільної ліквідації боржника (відповідача) не має наслідком їх погашення, а впливає лише на порядок задоволення таких вимог.
Між тим, як встановлено місцевим господарським судом в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про звернення позивача до відповідача із заявою про включення його грошових вимог до реєстру вимог кредиторів з дотриманням строків, встановлених чинним цивільним законодавством.
Посилання апелянта на необхідність в даному випадку задоволення вимог кредиторів з урахуванням вимог Кодексу України з процедур банкрутства, з огляду на наявність виконавчих проваджень відносно боржника, колегія суддів вважає необґрунтованим та зазначає, що в даному випадку відсутні відомості про неплатоспроможність Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", докази існування провадження про банкрутство названої юридичної особи. Водночас, відомості про ліквідацію юридичної особи за рішенням власників та строк пред'явлення вимог кредиторів в обов'язковому порядку внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та є публічно доступними.
Виходячи із змісту статті 112 ЦК України, у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду.
Отже, законодавством передбачений спеціальний порядок задоволення кредиторами своїх вимог до особи, яка припиняється шляхом звернення із відповідними вимогами до ліквідаційної комісії такої особи. Такого способу захисту порушеного особою, що припиняється, права стягувача (кредитора) як звернення із вимогами саме про стягнення заборгованості норми статей 104-112 ЦК України не передбачають.
Такий висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 922/416/19, враховується судом апеляційної інстанції при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин у відповідності до вимог частини 4 статті 236 ГПК України.
Крім того, у пункті 42 постанови Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 922/416/19 Верховний Суд зазначає: "У постанові Верховного Суду від 03.05.2018 у подібній справі №924/478/16 Суд погодився з висновками місцевого та апеляційного господарського судів щодо того, що позивачем відповідно до вимог статті 112 ЦК та з урахуванням приписів частини другої статті 16 ЦК України обраний не вірний спосіб захисту, оскільки жодна норма цивільного законодавства не вимагає додаткового звернення кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості до зверення з позовом про включення кредиторських вимог до проміжного ліквідаційного балансу боржника. Належним способом захисту прав кредитора у даному випадку є вимога про зобов'язання включення до проміжного ліквідаційного балансу боржника визнаних ним вимог, а не про стягнення з боржника грошових коштів. Звернення кредитора з позовом про стягенння заборгованості з боржника не вирішить спору щодо наявності чи відсутності підстав для включення цих вимог до ліквідаційного балансу особи, що припиняється. Колегія суддів навіть із врахуванням різної стадійності участі кредитора у передбаченій статтями 104-112 ЦК України процедурі (у правовідносинах, пов'язаних з цією справою, кредитор взагалі не заявляв вимог до юридичної особи, що припиняється, а у справі № 924/478/16 - такі вимоги заявлялися, були визнані ліквідаційною комісією, але не були включені до ліквідаційного балансу) не вбачає підстав для відступу від зазначених вище висновків".
Частиною 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Також, частиною 4 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тобто, колегія суддів зазначає, що висновки щодо застосування норм права є обов'язковими у разі їх формулювання саме Верховним Судом як органом, який забезпечує сталість та єдність судової практики, у зв'язку з чим застосування практики суду першої інстанції, на яку посилається позивач в апеляційній скарзі, не узгоджується із нормами чинного законодавства.
Отже, суд зазначає про те, що неправильне обрання позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, враховуючи позицію, що викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 03.05.2018 у справі № 924/478/16 та від 20.01.2020 у справі № 922/416/19.
Відтак, судова колегія погоджується із висновком місцевого господарського суду про відмову у позові.
Наведене свідчить, що доводи позивача про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час ухвалення оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому відсутні підстави для його скасування в оскаржуваній частині.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21 - без змін.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "ВіДі-Страхування" залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Харківської області від 09.08.2021 у справі №922/2194/21 залишити без змін.
3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені ст. ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 19.10.2021.
Головуючий суддя В.О. Фоміна
Суддя О.О. Крестьянінов
Суддя О.В. Шевель