18 жовтня 2021 р. Справа № 520/19051/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Русанової В.Б. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2021, головуючий суддя І інстанції: Зоркіна Ю.В., м. Харків, повний текст складено 28.05.21 по справі № 520/19051/2020
за позовом ОСОБА_1
до Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України (далі за текстом також - відповідач, Ліквідаційна комісія), в якому просив:
- визнати дії Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України щодо невиплати середнього грошового забезпечення в розмірі 59301,96 грн за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 04.12.2019 по 29.10.2020 - протиправними;
- зобов'язати Ліквідаційну комісію Департаменту захисту економіки Національної поліції України виплатити середнє грошове забезпечення в розмірі 59301,96 грн за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 04.12.2019 по 29.10.2020;
- стягнути з Ліквідаційної комісії сплачену суму судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3500 гривень за рахунок бюджетних асигнувань.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28 травня 2021 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 09.06.2017 по 29.10.2020.
Зобов'язано Ліквідаційну комісію Департаменту захисту економіки Національної поліції України виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення в сумі 1644,00 грн за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 09.06.2017 по 29.10.2020.
В іншій частині вимог позов залишено без задоволення.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1000,00 грн.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України судовий збір у розмірі 420,40 грн.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку та просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог, ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимоги повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач вказує на помилковість висновків суду першої інстанції щодо того, що статті 116, 117 КЗпП України застосовуються до спірних відносин, оскільки індексація, яка була виплачена позивачу на виконання судового рішення, не є середнім заробітком працівника.
Зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що затримка у виплаті індексації грошового забезпечення позивачу відбулась через те, що Департамент є органом, який фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України, а не є головним розпорядником бюджетних коштів.
Вважає, що сума витрат позивача на правничу допомогу, враховуючи предмет позову, категорію судової справи, нескладність позову, невеликий об'єм доказової бази, критерії реальності адвокатських витрат і розумність їх розміру, є неспівмірною та необгрунтованою.
Звертає увагу, що сума індексації за рішенням суду виплачена ОСОБА_1 29.10.2020, а з позовом про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки виконання рішення про виплату індексації ОСОБА_1 звернувся до суду через систему «Електронний суд» лише 28.12.2020, тобто з пропуском строку звернення до суду, однак суд першої інстанції не взяв до уваги таку обставину, тоді як повинен був залишити позовну заяву без розгляду.
Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що з 07.11.2015 до 07.06.2017 ОСОБА_1 проходив службу в Управлінні захисту економіки в Харківській області ДЗЕ Національної поліції України на посаді оперуповноваженого відділу з присвоєнням спеціального звання «капітан поліції», що підтверджується Наказом голови Національної поліції України від 13.11.2015 за № 187 о/с, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016 по справі № 820/6009/16; наказами Департаменту захисту економіки Національної поліції України від 07.11.2016 №275 о/с, від 25.01.2017 № 22 о/с .
Водночас, рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2020, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2020 у справі № 520/10833/1, визнано неправомірною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо невиплати на користь ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період: листопад 2015, грудень 2015, січень 2016, лютий 2016, березень 2016, квітень 2016, травень 2016, червень 2016, липень 2016, серпень 2016, вересень 2016, з 01 жовтня по 18 жовтня 2016; зобов'язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період: листопад 2015, грудень 2015, січень 2016, лютий 2016, березень 2016, квітень 2016, травень 2016, червень 2016, липень 2016, серпень 2016, вересень 2016, з 01 жовтня по 18 жовтня 2016.
На виконання вказаного судового рішення відповідачем 29.10.2020 здійснено нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення в сумі 1617,27 грн (а.с. 13).
В подальшому, з підстав того, що відповідачем допущено несвоєчасний розрахунок при звільненні, позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з огляду на обставини того, що нездійснення остаточного розрахунку із позивачем у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, дійшов висновку про те, що позивач набув право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення.
Водночас, застосувавши принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції стягнув на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 1644,00 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та доводам учасників справи, колегія суддів зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, в якому визначені основні трудові права працівників.
Так, відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Разом з цим, колегія суддів акцентує увагу на тому, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного з розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП Кодексу законів про працю України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Такий правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Крім цього, у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
За цих обставин, колегія суддів резюмує, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 09.06.2017 по 29.10.2020 є правомірним, оскільки вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Водночас, обставина невиконання відповідачем вимог статті 116 Кодексу законів про працю України підтверджена рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 520/10833/19.
На виконання вказаного рішення суду відповідач 29.10.2020 у сумі 1617,27 грн. провів розрахунок з позивачем.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку при звільненні, виходячи з середнього заробітку станом на день звільнення.
Посилання відповідача на те, що індексація, яка була виплачена позивачу на виконання судового рішення, не є середнім заробітком працівника, колегія суддів не бере до уваги, оскільки обставини нарахування та виплати індексації позивачу встановлено рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 520/10833/19, яке набрало законної сили, та має преюдиційне значення при розгляді цієї справи.
Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку з 09.06.2017 по 29.10.2020, то колегія суддів зазначає таке.
Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З наявної в матеріалах справи копії довідки про доходи від 21.01.2020 за № 7 середньоденна заробітна плата позивача складає 176,23 грн.
Виплата індексації грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби в сумі 1617,27 грн позивачу виплачена лише 29.10.2020, що не заперечується відповідачем.
Враховуючи дату звільнення позивача зі служби (09.06.2017) та дату проведення остаточного розрахунку (29.10.2020), кількість днів затримки розрахунку при звільненні (з урахуванням норм тривалості робочого часу на 2017-2020 роки згідно з листами Мінісоцполітики від 29.07.2019 за № 1133/0/206-19, від 08.08.2018 за № 78/0/206-18, 05.08.2016 за № 11535/0/14-16/13) становить 848 дні. Таким чином, сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні становить 149 443,04 грн (176,23 грн - середньоденний заробіток позивача х 846 дні).
Водночас, колегія суддів зазначає, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вказаній вище постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Як вже зазначалося колегією суддів, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як убачається з матеріалів справи, виплачений розмір індексації становить 1617,27 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, колегія суддів ураховує, що позивач є менш захищеною у відношенні до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас, у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Беручи до уваги наведе, слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Проаналізувавши обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що зважаючи на реальну суму боргу - 1617,27 грн, стягненню з відповідача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 1644,00 грн (1,1 % від 149443,04).
Отже, колегія суддів, дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, визначаючи розмір відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, дійшла висновку про відповідність суми 1644,00 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності, та правомірність висновку суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у цій частині.
Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 117 КЗпП України обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки проведення остаточного розрахунку покладено саме на орган, який виносить рішення по суті спору, тобто в цьому випадку - на суд.
Щодо посилання відповідача на неврахування судом першої інстанції того, що затримка у виплаті індексації грошового забезпечення позивачу відбулась через те, що Департамент є органом, який фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України, а не є головним розпорядником бюджетних коштів, колегія суддів зазначає таке.
Нормами законодавства України передбачено проведення індексації, в тому числі грошового забезпечення військовослужбовців, і обмеження їх виконання, зокрема внаслідок відсутності відповідних бюджетних асигнувань, не є правовою та законною підставою для недотримання вимог закону та нездійснення нарахування та виплати такої індексації.
Конституційним Судом України неодноразово, зокрема в рішеннях від 20.03.2002 за № 5-рп/2002, від 17.03.2004 за № 7-рп/2004, від 01.12.2004 за № 20-рп/2004, від 09.07.2007 за № 6-рп/2007, зазначалось про неможливість ставити в залежність гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
Зокрема, в рішенні від 09.07.07 за № 6-рп/2007 КСУ вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Разом з тим, держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Важливим є і те, що ЄСПЛ у рішенні в справі «Кечко проти України» зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.18 у справі № 12-46гс18, від 17.04.2018 у справі № 911/4249/16.
Водночас, щодо застосування позовної давності до правовідносин сторін, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" передбачено, що додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).
Тобто, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати і такий самий висновок викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16.
Колегія суддів зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За частиною другою статті 233 КЗпП у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За правилами частини першої статті 122 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 122 КАС України).
За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року (справа № 815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19), строк звернення до суду з адміністративним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить один місяць, який встановлений частиною п'ятою статті 122 КАС України, оскільки такий спір пов'язаний із звільненням з публічної служби і має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.02.2021 у справі № 240/532/20 дійшов висновку про відступлення від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа № 806/2164/16), від 11 лютого 2020 року (справа № 420/2934/19), від 13 березня 2019 року (справа № 813/1001/17), одночасно погоджуючись з висновком щодо застосування частини п'ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року (справа № 815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19).
Як установлено судовим розглядом, остаточний розрахунок з позивачем за судовим рішенням здійснено 29.10.2020, що підтверджується відповідною банківською випискою та не заперечується сторонами у справі.
З адміністративним позовом позивач звернувся до суду 28.12.2020, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями. З
З урахуванням наведених висновків, позивач пропустив строк звернення до суду, встановлений частиною 1 статті 233 КЗпП України.
Проте, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду в спірних правовідносинах, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.
Разом з цим, колегія суддів ураховує незначний проміжок часу пропуску звернення позивача до суду з позовом у цій справі, а також те, що відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції не вказував на пропуск строку звернення до суду позивачем, оскільки з адміністративним позовом звернувся ще до зміни Верховним Судом судової практики.
Щодо розподілу судом першої інстанції судових витрат у справі, колегія суддів зазначає таке.
Розподіл судових витрат здійснено судом першої інстанції в порядку ст. 139 КАС України та стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України судовий збір на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмір 420 грн 40 коп.
В цій частині рішення суду першої інстанції відповідачем не оскаржується.
Щодо законності та обґрунтованості судового рішення в частині стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 1000,00 грн, колегія суддів зазначає таке.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до частини першої статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За частиною третьою статті 132 КАС України до складу витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.
Відповідно до приписів частин 1-4 статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Така правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 у справі № 569/17904/17.
Водночас, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок сформовано Верховним Судом у постановах від 21.03.18 у справі № 815/4300/17, від 11.04.18 у справі № 814/698/16, від 18.10.18 у справі № 813/4989/17.
Згідно з частиною шостою статті 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Виходячи з положень частини 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує чи пов'язані такі витрати з розглядом справи.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Зазначені висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.09.2020 у справі № 826/4959/16, вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися у тому числі через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 01.09.2020 у справі №640/6209/19, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також, судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 520/7431/19 при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вказані критерії закріплені у ч. 5 ст. 134 КАС України.
З аналізу долучених представником позивача до матеріалів справи доказів убачається, що в обґрунтування стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 3 500 грн подано копії ордеру серії ДН № 083865, акта виконаних робіт від 27.11.2020, квитанції № 0.0.1908966420.1 від 17.11.2020 про сплату за послуги адвоката відповідно до акта виконаних робіт
Відповідно до зазначених доказів адвокатом позивачу надано послуги, а саме: усна консультація з вивчення документів в розмірі - 500 грн., підготовлена та подана позовна заява до Харківського окружного адміністративного суду за договором б/н від 28 січня 2020 року у розмірі - 3500 грн.
Відповідно до квитанції № 0.0.1908966420.1 від 17.11.2020 ОСОБА_1 сплачено адвокату Полторапавлову М. Г. 3500,00 грн за актом виконаних робіт від 17.11.2020.
Вказаними вище документами підтверджено, що адвокат Полторапавлов М. Г. надав позивачу послуги з професійної правничої допомоги.
Надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
Разом з тим, дослідивши подані заявником докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, зокрема, Акт виконаних робіт від 27.11.2020, зазначає, що фактично зі змісту наданих адвокатом послуг з професійної правничої допомоги позивачу вбачається, що усна консультація з вивчення документів, є фактично частиною процесу з надання послуг на професійну правничу допомогу, пов'язану з процесом складання тексту позовної заяви, інакше, вказані послуги були б окремими консультаційними послугами з юридичних питань.
Тобто, стягненню підлягають витрати позивача на професійну правничу допомогу, пов'язану з процесом складання тексту позовної заяви.
В свою чергу, заявлена ціна послуг за складання адміністративного позову у сумі 3500 грн не є співмірною складності справи, оскільки аналогічні правовідносини неодноразово були предметом судового оскарження.
Дослідивши подані позивачем докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що в даному випадку розмір витрат на оплату послуг адвоката Полторапавлова М. Г. з професійної правничої допомоги позивачу в сумі 3500 грн є суттєво завищеним та таким, що не є співмірним із складністю справи з виконаною адвокатом роботою (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, оскільки підготовка до написання тексту позовної заяви не потребувала значного часу для надання адвокатом Полторапавловим М. Г. послуг та виконання робіт з правової (правничої) допомоги позивачу у співвідношенні до визначеної вартості послуг адвоката, а сума, яка заявлена до відшкодування позивачу за надання послуг та виконання робіт з правової (правничої) допомоги за складання адміністративного позову не є належним чином обґрунтованою на предмет їх розміру.
Отже, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів, ураховуючи п. 4 ч. 5 ст. 134 КАС України, погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення клопотання позивача щодо стягнення з відповідача судових витрат на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1000 грн, оскільки витрати на правничу допомогу у сумі 1000,00 грн є співмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, значенням справи для сторони, та відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими, а застосування судом норм матеріального та процесуального права - неправильним.
У той же час, з урахуванням приписів ст. 308 КАС України, колегія суддів акцентує увагу на здійсненні апеляційного перегляду оскарженого судового рішення лише в частині доводів та вимог поданої відповідачем апеляційної скарги.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи в оскаржуваній частині та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
З урахуванням приписів статті 139 КАС України, питання розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не вирішується.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки Національної поліції України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2021 по справі № 520/19051/2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді В.Б. Русанова Л.В. Любчич