13 жовтня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/6091/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Клочка К.І.,
за участю:
секретаря судового засідання - Вязун К.Ю.,
позивача - ОСОБА_1 , розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про скасування рішення. Під час розгляду справи суд,
09 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Лубенської міської ради Полтавської області про скасування рішення Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області від 17 грудня 2020 року "Про затвердження Програми відшкодування компенсації за перевезення окремих пільгових категорій громадян в м. Лубни на 2021 рік".
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на протиправність встановлених відповідачем обмежень до 10 поїздок при введенні персоніфікованих електронних карток в міському транспорті загального користування.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 06.07.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2021 залучено до участі у справі Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 28.09.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
26 липня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник відповідача наголошуючи на безпідставності позовних вимог, зазначив, що оскаржене рішення Лубенської міської ради від 17.12.2020 не відміняє право позивача на пільговий проїзд, надане йому постановою КМУ № 354 від 17.05.1993, а лише визначає суму коштів, яку Лубенська міська рада може компенсувати перевізникам за перевезення пільговиків.
23 вересня 2020 року до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач, наполягаючи на задоволенні його вимог, зазначив, що оскаржене рішення відповідача порушує його права.
В судове засідання відповідач та третя особа явку уповноваженого представника не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили.
Згідно з частиною 1 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 1 частини 3 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або повідомлення причин неявки.
З урахуванням наведеного, суд визнав за можливе розглядати справу без участі представників відповідача та третьої особи.
Заслухавши пояснення позивача та дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.
Рішенням Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області від 17.12.2020 затверджено Програму відшкодування компенсації за перевезення окремих пільгових категорій громадян у м. Лубни на 2021 рік, яка згідно її фабули направлена на розв'язання проблем соціального захисту громадян, які мають право пільгового проїзду згідно діючого законодавства та забезпечення своєчасної компенсації збитків від пільгових перевезень окремих категорій громадян автомобільним транспортом маршрутами загального користування м. Лубни (далі - Програма).
Позивач не погодився із вказаним рішення та звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію, закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначено Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".
Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Послуги по пільговому перевезенню окремих категорій громадян передбачено, зокрема, Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Постановою Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування».
Ці законодавчі акти закріплюють реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян та встановлюють безумовний обов'язок транспортних підприємств надавати пільги визначеним категоріям громадян, у зв'язку чим органи державної влади і місцевого самоврядування у порядку, встановленому законодавством, зобов'язані відшкодувати збитки підприємств від застосування пільг незалежно від наявності укладених договорів про відшкодування відповідних витрат.
Згідно з підпункту «ґ» пункту 3 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки на компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання - затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання (п.п. 17 ч. 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування»).
Так, з метою реалізації права пільгового проїзду на автобусних маршрутах загального користування у м. Лубни окремих пільгових категорій громадян, керуючись статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішенням Лубенської міської ради від 17 грудня 2020 року затверджено Програму відшкодування компенсації за перевезення окремих пільгових категорій громадян у м. Лубни на 2021 рік.
Метою Програми є забезпечення реалізації прав окремих категорій громадян на пільговий проїзд автомобільним транспортом на автобусних маршрутах загального користування м.Лубни та відшкодування компенсації за перевезення окремих пільгових категорій громадян перевізникам за рахунок коштів міського бюджету м. Лубни.
Завданням Програми є зниження соціальної напруги серед пільгової категорії населення та компенсація вартості перевезень окремих пільгових категорій громадян автомобільним транспортом на автобусних маршрутах загального користування м. Лубни згідно з укладеними з перевізниками договорами.
Компенсаційні виплати перевізникам за здійснене пільгове перевезення громадян проводяться за осіб, які проживають на території м. Лубни.
Обліку підлягають поїздки пільгових категорій громадян, яким відповідно до законодавства України, надано право пільгового проїзду в автомобільному транспорті загального користування.
Фінансування на виконання зазначеної програми здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету в обсягах визначених у бюджеті міста на 2021 рік.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття “порушене право”, за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття “охоронюваний законом інтерес”. Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття “охоронюваний законом інтерес” означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі “Перетяка та Шереметьєв проти України”).
У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2017 року у справі № 800/541/16 підкреслено, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
Для визначення інтересу як об'єкта судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об'єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.
Аналогічний висновок містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2020 у справі № 9901/216/19.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який:
- має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання, але виходить за межі суб'єктивного права;
- пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
- є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві або скарзі особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
- є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу або скаржнику.
- порушений суб'єктом владних повноважень.
Отже, згідно наведеного, право позивача на звернення до адміністративного суду з позовом виникає лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Водночас, аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позивач не надав суду доказів того, що оскарженим рішенням відповідача було порушені його права, свободи та інтереси в сфері публічно-правових відносин.
Позивач зазначає, що є пенсіонером за віком та відповідно має право на пільговий проїзд в громадському транспорті. Суд погоджується з тим, що для такої категорії громадян, до якої відноситься позивач, чинним законодавством України передбачено право пільгового проїзду в громадському транспорті. Зокрема це врегульовано в Постанові Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» та Законі України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".
Натомість, оскарженою позивачем Програмою врегульовано питання компенсації перевізникам за перевезенням пасажирів, які мають право на пільгове перевезення за рахунок коштів місцевого бюджету та не обмежувалося право позивача на пільгове перевезення. В даному випадку, рішення відповідача компенсовувати перевізникам певне число поїздок пасажирів не може автоматично відмінити, встановлене у чинному законодавстві право окремих категорій громадян на пільговий проїзд в громадському транспорті, а лише визначає певну максимальну суму коштів, яку відповідач компенсує перевізникам.
Водночас, суд враховує, що пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 № 354, на порушення якої посилається ОСОБА_1 , обов'язок передбачати витрати, пов'язані з безплатним проїздом пенсіонерів за віком, у державному бюджеті на кожний рік покладено на Міністерство фінансів України.
Оскільки оскаржена позивачем Програма фінансується за рахунок коштів місцевого бюджету, то визначення обсягу коштів на відшкодування пільгових перевезень належить до дискреційних повноважень Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області.
Враховуючи вищенаведене підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Зважаючи на відмову у задоволенні позову, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного та керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області (вул. Ярослава Мудрого, 33, м. Лубни, Лубенський район, Полтавська область, 37500), третя особа - Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про скасування рішення відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 13 жовтня 2021 року.
Суддя К.І. Клочко