Справа № 463/7212/19
Провадження № 2/463/337/20
01 жовтня 2021 року Личаківський районний суд м. Львова
в складі: головуючого судді - Леньо С.І
з участю секретаря - Станько Р.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові питання про ухвалення додаткового рішення суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Концерну «Техвоєнсервіс», Міністерства оборони України про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, який у встановленому законом порядку уточнив та в кінцевому просив ухвалити рішення, яким:
визнати незаконним та стягнути наказ директора філії Концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод» № 82-к від 29.07.2019 про звільнення його з роботи за систематичне невиконання трудових обов'язків згідно з п. 3 ст. 40 КЗпП України;
поновити його на посаді головного інженера філії Концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод»;
стягнути з Концерну «Техвоєнсервіс» на його користь 4173 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу;
стягнути з Концерну «Техвоєнсервіс» на його користь 75000 грн. моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що з 1997 року по 29.07.2019 працював у ДП МОУ «Львівський автомобільний ремонтний завод», а після його реорганізації у філії «Концерну» «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод» на посаді заступника директора головного інженера заводу. Оскаржуваним наказом від 29.07.2019 його звільнено з займаної посади на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України. Вважав такий наказ незаконним та необґрунтованим, оскільки у п'ятницю 26.07.2019 йому було зачитано наказ про оголошення йому догани, і незважаючи на заперечення проти такого наказу та наявності наміру його оскаржувати 29.07.2019 видано оскаржуваний наказ. Крім того, 26.07.2019 його не повідомляли про наявність на розгляді профспілкового комітету подання керівництва заводу про його звільнення. Сам факт неналежного виконання трудових обов'язків не підтверджений належними доказами, при тому що саме керівництво заводу чинило йому перешкоди при виконанні трудових обов'язків. Саме звільнення проведено з порушенням чинного законодавства і в день звільнення з ним не проведено розрахунку. Роботодавець не надав йому можливість надати пояснення з приводу обставин, які стали підставою для винесення оскаржуваного наказу. Також, у наказі не розкрито суті інкримінованого йому порушення та в чому полягає систематичність невиконання трудових обов'язків. Все вище наведе характеризує наказ як незаконний і тому просив скасувати його в судовому порядку.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09.12.2020 позов задоволено частково. Скасовано наказ директора філії Концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод» № 82-к від 29 липня 2019 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 ».
Визнано ОСОБА_1 таким, що звільнений з 18.08.2020 з посади головного інженера філії Концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод» за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією філії Концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод».
Зобов'язано Концерн «Техвоєнсервіс» виплатити на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 134686,57 грн.
Рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць в розмірі 8756,71 грн. допущено до негайного виконання.
Постановою Львівського апеляційного суду від 07.06.2021 рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09.12.2020 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про стягнення з Концерну «Техвоєнсервіс» на користь ОСОБА_1 5000 грн. на відшкодування моральної шкоди. В решті рішення суду залишено без змін.
Безпосередньо перед останнім судовим засіданням позивач подав до суду заяву про понесені ним судові витрати і зокрема, просив стягнути з відповідача на його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн. та витрати, пов'язані з розглядом справи в розмірі 1960,93 грн., а всього - 6960,93 грн. З огляду на відсутність доказів, що відповідачам надано для ознайомлення такі документи суд не вирішував під час ухвалення рішення та вказав про вирішення такого питання пізніше у спосіб ухвалення додаткового рішення.
Як наслідок, для вирішення питання про судові витрати суд призначив судове засідання.
Позивач та відповідачі в судове засідання не з'явились, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Перший скерував до суду заяву про розгляд справи у його відсутності та просить ухвалити додаткове рішення про стягнення зазначених вище коштів. Відповідачі причин неявки не повідомили. В силу вимог ч. 4 ст. 270 ЦК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
За змістом ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як уже зазначалось вище, позивачем було заявлено одну вимогу немайнового характеру та дві вимоги майнового характеру - про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
Відповідно до статті 1 цього Закону судовим збором є збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення тощо.
Зміни у визначені порядку оплати судового збору відбулись внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», який набрав чинності з 01 вересня 2015 року. Цим Законом звужено перелік суб'єктів, які звільняються від оплати судового збору (стаття 5 Закону України «Про судовий збір»).
Пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, яка діє з 01 вересня 2015 року, визначено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Отже, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду цивільної справи № 760/26672/14-ц (постанова від 13.03.2019) починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі у справах за вимогами, що випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях справ: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі.
Таким чином, в частині вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі позивач звільнений від сплати судового збору, а тому в цій частині такий підлягає стягненню з відповідача безпосередньо в дохід держави.
Відповідно до пп. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою справляється судовий збір в розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду (768,40 грн.).
Відтак, внаслідок задоволення вимоги про скасування наказу про звільнення з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 768,40 грн. як за одну вимогу немайнового характеру.
Крім того, відповідно до пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду (768,40 грн.) та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (9605 грн.).
Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 176 ЦПК України, у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
При цьому, у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог ціна позову визначається загальною сумою всіх вимог (п. 10 ч. 1 ст. 176 ЦПК України).
Звертаючись до суду з даним позовом позивач окрім немайнових вимог про скасування наказу та поновлення на роботі також заявив вимоги майнового характеру на загальну суму 79173 грн., з яких 75 000 грн. - моральна шкода, 4173 грн. - середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Відповідно до положень пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, за пред'явлення таких вимог належало сплатити судовий збір в загальному розмірі 791,73 грн., де 750 грн. - судовий збір за пред'явлення вимоги про стягнення моральної шкоди, 41,73 грн. - судовий збір за пред'явлення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач долучив квитанцію про оплату судового збору в розмірі 791,73 грн. (а.с.51 том 1).
Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом задоволена повністю, а відтак, з відповідача на користь позивача належить стягнути сплачений останнім судовий збір за таку вимогу в розмірі 41,73 грн.
Вимога про стягнення моральної шкоди в розмірі 75000 грн. задоволена лише на суму 5000 грн., що становить 6,66 %. Відповідно, судовий збір який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача слід пропорційно зменшити, стягнувши з відповідача на користь позивача 49,95 грн. (750 * 6,66% = 49,95 грн.).
Враховуючи, що при ухваленні рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зобов'язаний стягнути таку суму станом на дату ухвалення рішення, судовий збір, який підлягав сплаті за пред'явлення такої вимоги також належить розподілити між сторонами.
Зокрема, даним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в загальному розмірі 134686,57 грн. В такому випадку до сплати підлягає судовий збір в розмірі 1346,86 грн.
Як уже зазначалось вище, за пред'явлення цієї вимоги позивач з врахуванням положень п. 10 ч. 1 ст. 176 ЦПК України оплатив судовий збір в розмірі 41,73 грн. і які суд стягнув з відповідача Концерн «Техвоєнсервіс» на користь позивача.
Інша частина судового збору, яка підлягала сплаті за пред'явлення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що становить 1305,13 грн. (1346,86 - 41,73 = 1305,13) підлягає стягненню з відповідача Концерн «Техвоєнсервіс» безпосередньо в дохід держави.
Загалом, з відповідача Концерн «Техвоєнсервіс» на користь позивача належить стягнути судовий збір в розмірі 91,68 грн. (41,73 + 49,95 = 91,68), а в дохід держави - 2073,53 грн. (768,40 + 1305,13 = 2073,53).
Що стосується вимоги про стягнення інших судових витрат в загальному розмірі 6960,93 грн., позиція суду є наступною.
За змістом п. 3 ч. 3 ст. 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як уже зазначалось вище, позивачем було заявлено одну вимогу немайнового характеру та дві вимоги майнового характеру - про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
За результатами розгляду даної справи, суд повністю задовольнив одну позовну вимогу немайнового характеру, та одну позовну вимогу майнового характеру. Третю позовну вимогу майнового характеру про стягнення моральної шкоди суд задоволив лише на 6,66 %.
Відтак, в силу вимог п. 3 ч. 2 ст.141 ЦПК України, пропорційно розміру відхилених позовних вимог суд відмовляє у стягненні з відповідача судових витрат на суму 2165,78 гривень, що становить 93,34 відсотків від третини загального розміру заявлених до стягнення судових витрат. З них - 1555,67 - витрати на професійну правничу допомогу, 610,11 грн. - інші витрати, пов'язані з розглядом справи.
Щодо іншої частини судових витрат, позиція суду є наступною, а оскільки мова в даному випадку йде про два види цих витрат, суд розглядатиме їх окремо.
Щодо витрат, пов'язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
З огляду на відмову в стягненні таких витрат в розмірі 610,11 грн., мова в даному випадку йде про суму коштів в розмірі 1350,82 грн.
Аналіз положень п. 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК України свідчить про те, що до «інших» витрат можуть бути віднесені будь-які витрати, однак лише за умови, що вони необхідні для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
До таких витрат представник позивача відносить поштові витрати, пов'язані з направленням заяви про залучення другого та третього відповідача (п. 1, 3), поштові відправлення сторонам заяви про залучення третьої особи (п.2), поштові відправлення заяви про збільшення позовних вимог (п.4, 5, 6).
Крім того, до таких витрат позивач відносить витрати, пов'язані з виготовленням копій документів для учасників справи (п. 7).
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Під час розгляду цивільної справи N 303/3567/16-ц (постанова від 26.06.2019) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що сторонами у справах позовного провадження є позивач - особа, яка вважає, що її цивільне право порушене і яка пред'явила вимогу про захист порушеного права, і відповідач - особа, яку відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу визначає позивач і яка, виходячи із заявленої ним правової позиції, порушує (не визнає, оспорює, заперечує) його право та має відповідати за позовом, у результаті задоволення якого повинна вчинити відповідні дії (утриматися від таких), може бути примушена до вчинення відповідних дій з метою поновлення прав позивача тощо. Правомірній вимозі відповідає обов'язок належного відповідача усунути порушення права. Якщо йдеться про кілька відповідачів за пред'явленими вимогами, відповідні питання вирішуються з урахуванням цієї обставини.
За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Таким чином, оскільки залучення до участі у справі відповідача (співвідповідача) або ж заміна неналежного відповідача відноситься до виключних повноважень позивача, витрати, понесені позивачем за вчинення таких дій (пункти 1, 2, 6) не є витратами, необхідними для розгляду справи, адже суд в будь-якому випадку повинен був би розглянути справу, а пред'явлення позову до неналежного відповідача тягне за собою відмову у позові та роз'яснення позивачеві права пред'явити позов до належного відповідача.
Крім того, з огляду на принцип диспозитивності, позивач сам визначає межі своїх вимог, а відтак, їх уточнення та понесені у зв'язку з цим витрати не є такими, що необхідні для розгляду справи.
Аналогічно, на думку суду не є необхідними для розгляду справи витрати, пов'язані з ксерокопією документів, оскільки обов'язок доказування покладається на сторони і в силу вимог ч. 4 ст. 12 ЦПК України, саме вони несуть ризик настання наслідків, пов'язаних із невчиненням тієї чи іншої процесуальної дії.
Як уже зазначалось вище, в межах даної справи саме відповідач повинен був довести правомірність свого рішення, а не позивач його неправомірність.
Зрештою, подані докази про вартість ксерокопії документів навіть не підтверджують особу позивача як платника цих коштів та крім цього, не несуть в собі жодних відомостей про характер та кількість документів, які копіювались. Враховуючи вищенаведене, суд відмовляє у стягненні таких витрат з відповідача на користь позивача в повному обсязі.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу.
Загалом позивачем заявлено до стягнення 5000 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Суд відмовив в стягненні частини таких витрат в розмірі 1555,67 грн., що пропорційно відхиленій частині позовних вимог. Отже, мова в даному випадку йде про кошти в розмірі 3444,33 грн.
За змістом ч. ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. ч. 4-6 цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Під час розгляду цивільної справи № 753/15687/15-ц (постанова від 14.11.2018р.) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Крім того, у рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При цьому з огляду на положення ч. ч. 3 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Враховуючи положення статті 28 Правил адвокатської етики (затверджені Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09 червня 2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
За своєю юридичною природою, договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, зміст якого розкривається главою 63 ЦК України і за загальним правилом, перед його укладенням сторони користуються свободою розсуду щодо визначенні його умов, однак з врахуванням, серед іншого, вимог розумності та справедливості (ст. ст. 6, 627 ЦК України).
Згідно матеріалів справи, професійна правнича допомога надана позивачу на підставі договору про надання правової допомоги від 19.08.2019, а згідно акту прийому-передачі виконаних адвокатом робіт від 05.12.2020, правова допомога полягала у вивченні документів, підготовки позовної заяви, адвокатських запитів, підготовки заяв з процесуальних питань, участь представника позивача в судових засіданнях.
Наданий позивачем розрахунок відповідає умовам укладеного між сторонами договору та крім цього, відповідає вимогам ч. 4 ст. 137 ЦПК України і тому, з відповідача на користь позивача належить стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3444,33 грн., враховуючи при цьому відсутність будь-яких доказів про неспівмірність таких витрат.
Оскільки відповідач не надав будь-яких доказів про неспівмірність розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд не оцінює дані витрати на предмет їх співмірності.
Всі ці судові витрати суд стягує лише з відповідача Концерну «Техвоєнсервіс», оскільки інший відповідач своїми діями не порушував прав та обов'язків позивача.
На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 133, 137, 141, 260, 270 ЦПК України, суд -
Ухвалити додаткове рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Концерну «Техвоєнсервіс» (м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6 ЄДРПОУ 33689867), Міністерства оборони України (м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6 ЄДРПОУ 00034022) про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Стягнути з Концерну «Техвоєнсервіс» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 91,68 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3444,33, а всього - 3536,01 грн. судових витрат.
Стягнути з Концерну «Техвоєнсервіс» в дохід держави - 2073,53 грн. судового збору.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354,355, пп. 15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Леньо С.І