Дата документу 05.10.2021 Справа № 317/2217/20
Єдиний унікальний №317/2217/20 Головуючий у 1 інстанції: Мінгазов Р.В.
Провадження № 22-ц/807/2303/21 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«05» жовтня 2021 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Маловічко С.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 02 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Корицький Євген Давидович, про визнання заповіту недійсним,
В липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, який уточнила, до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Корицький Є.Д., про визнання заповіту недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилась спадщина на: 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 ; житловий будинок АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 10,69 га., кадастровий номер 2322181300:01:002:0021 на території Веселівської сільської ради Запорізького району Запорізької області.
17.12.2019 року в день виписки батька, який страждав на злоякісне утворення підшлункової залози, з Центральної районної лікарні, до нього приїхала його сестра - ОСОБА_2 та запропонувала йому скласти заповіт на її ім'я, відповідно до якого ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 земельну ділянку площею 10,69 га. З метою складання заповіту відповідач відвезла його до приватного нотаріуса Корицького Е.Д.
Після отримання заповіту відповідач обіцянку забрати ОСОБА_3 до себе та доглядати, надавати йому матеріальну допомогу для лікування, не виконала.
Вважала, що спірний заповіт був підписаний її батьком не з власної волі, а під впливом тяжких для нього обставин і на вкрай невигідних умовах, її батько при складанні заповіту міг мати психічні розлади через важкий фізичний, психічний стан та стан здоров'я.
На підставі зазначеного просила визнати недійсним заповіт №1047 від 17.12.2019 року, підписаний під впливом обману та важких обставин ОСОБА_3 на земельний пай 10,69 га на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корицьким Є.Д.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 02 квітня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на доведеність укладання заповіту ОСОБА_3 під впливом тяжких обставин, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що дізналась про заповіт після його укладення ОСОБА_3 , домовленостей між нею та ОСОБА_3 не було, позивачем не доведено, що ОСОБА_3 мав тяжкий стан на час укладання заповіту.
Справа двічі призначалась до розгляду: на 20 липня 2021 року на 15 год.20 хв., 05 жовтня 2021 року на 10 год.40 хв.
Відповідно до п.п. 6,7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники процесу зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
За приписами ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Окрім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у справі за його участю, добросовісно користуватися належними йому процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
20 липня 2021 року колегія суддів задовольнила клопотання представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про відкладення розгляду справи через зайнятість представника в іншому судовому засіданні Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя.
В судове засідання, призначене на 05 жовтня 2021 року на 10 год.40 хв., позивач та її представник, повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи, повторно не з'явились.
Від представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 надійшла заява про повторне відкладення розгляду справи, через бажання позивача особисто прийняти участь в апеляційному розгляді, з посиланням на хворобу Бондаренко Н.Л.
Будь-яких заяв та клопотань від позивача ОСОБА_1 до апеляційного суду не надходило.
За приписами ч.1 ст.64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справив суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки.
В силу вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом.
При вищевикладених обставинах, апеляційний суд визнав неповажними причини неявки у судове засідання позивача та його представника та ухвалив розглядати справу апеляційним судом у судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю представника відповідача ОСОБА_2 та її представника.
При цьому апеляційним судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 01 жовтня 2020 року, ухваленій у справі №361/8331/18, в який касаційний суд зазначив про таке.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Виходячи з доводів касаційної скарги, причиною неявки до суду апеляційної інстанції представника відповідача є надання переваги участі у розгляді іншої справи.
Отже, оскільки поважність причин неявки позивача та її представника судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи у відсутності позивача та її представника не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходів з недоведеності позивачем факту перебування спадкодавця в момент складання заповіту в особливому стані, що перешкоджав йому розуміти свої дії.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.
Матеріалами справи підтверджено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , актовий запис № 101, свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 30 січня 2020 року, видане Хортицьким районним у м. Запоріжжя ВДРАЦС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).
Відповідно до довідки про причини смерті до форми № 106/о № 50 причиною смерті ОСОБА_3 є злоякісне утворення підшлункової залози.
Згідно з довідкою Виконавчого комітету Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області від 14 липня 2020 року № 08-23/0540 встановлено, що ОСОБА_3 мешкав без реєстрації з грудня 2019 року по день смерті за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 15 червня 1990 року, виданого Ленінським РАЦС м. Запоріжжя, 11 травня 1990 року, актовий запис № 1450, батьком позивача ОСОБА_1 є ОСОБА_3 , а матір'ю - ОСОБА_5 , актовий запис № 1450.
Згідно з заповітом від 17 грудня 2019 року, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корицьким Є.Д., зареєстрованим в реєстрі за № 1047, ОСОБА_3 заповів відповідачу ОСОБА_2 належну йому земельну ділянку, площею 10,69 га., кадастровий номер 2322181300:01:002:0021 на території Веселівської сільської ради Запорізького району Запорізької області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
При цьому ОСОБА_3 у тексті заповіту самостійно виконано напис про те, що заповіт прочитано голос, з його слів, на його прохання записано вірно.
За приписами положень статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Статтями 1216, 1217 ЦК України визначено, що спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом ч. 1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст.1233,1234 ЦК України). Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Згідно зі ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних.
Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Як роз'яснено у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними N 9, 06.11.2009 року, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.
За нормами ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але змушена це зробити через тяжкі обставини, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин.
Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати, що невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її вчинити цей правочин. Також умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними.
Згідно частин 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. ст. 76, 77, 79, 80 доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як було обґрунтовано встановлено судом першої інстанції, позивач не надав жодних належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження своїх доводів, що при складенні оспорюваного заповіту волевиявлення заповідача ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало його волі, він був введений в оману відповідачем, склав заповіт під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.
Крім того, позивачем не доведено тих обставин, що заповіт складено на вкрай невигідних умовах для спадкодавця ОСОБА_3 , адже спадкодавець не був позбавлений права власності на своє майно, за життя міг ним вільно користуватись та розпоряджатись, тобто складений заповіт в силу закону не створив для спадкодавця жодних негативних наслідків щодо його права на користування, володіння та розпорядження своїм майном.
Колегія суддів звертає увагу, що спадкодавець ОСОБА_3 своїм право на складення нового заповіту, скасування оспорюваного заповіту не скористався, що теж свідчить про вільне волевиявлення спадкодавця при складенні заповіту.
Отже, суд першої інстанції, з урахуванням зазначених вимог закону та встановлених обставин у справі, на підставі досліджених доказів, яким надано належну правову оцінку, правильно виходив із того, що ОСОБА_3 розпорядився належним йому майном на випадок смерті, склавши 17 грудня 2019 року заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корицьким Є.Д., зареєстрованим в реєстрі за № 1047, за яким заповів належну йому земельну ділянку ОСОБА_2 .
При цьому, волевиявлення ОСОБА_3 , спрямоване на передачу майна ОСОБА_2 та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 17 грудня 2019 року, було вільним та відповідало його волі. Заповідач не скасував зазначений заповіт, не склав новий заповіт.
Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, обґрунтовано виходив з недоведеності факту наявності тяжкої обставини у заповідача, що примусило його скласти заповіт, а також вкрай невигідність їх умов, за наявності яких заповіт підлягає визнанню недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог, ураховуючи, що оспорюваний заповіт відповідає вимогам щодо його форми, підписаний спадкодавцем та посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, а також те, що позивач не надала належних та допустимих доказів відсутності у спадкодавця волевиявлення на складення заповіту від 17 грудня 2019 року на ім'я ОСОБА_2 .
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.
Приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 02 квітня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 11 жовтня 2021 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
С.В. Маловічко