Справа № 263/6232/21
Провадження № 2-сз/263/52/2021
11 жовтня 2021 року м. Маріуполь
Суддя Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області Томілін О.М., розглянувши заяву ОСОБА_1 про повернення судового збору, -
27.09.2021 через систему «Електронний суд» до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 надійшла заява про повернення судового збору, сплаченого нею 19.05.2021 за позивача. Зазначає, що Володарським районним судом, куди було направлено справу за підсудністю, 07.07.2021 було винесено ухвалу про залишення позовної заяви ОСОБА_2 без руху для подання документу, що підтверджує сплату судового збору саме позивачем. Просить повернути кошти, помилково сплачені нею та зараховані до державного бюджету на рахунок судового збору в сумі 454 грн.
Ознайомившись із данною заявою та матеріалами цивільної справи, суддя дійшов наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, 20.05.2021 до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Бойківської державної нотаріальної контори Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Ухвалою суду від 02.06.2021 цивільну справу №263/6232/21 за позовом ОСОБА_2 до Бойківської державної нотаріальної контори Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини направлено за підсудністю до Володарського районного суду Донецької області.
Приписами ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» передбачений вичерпний перелік випадків повернення суми сплаченого судового збору.
Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі:
1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом;
2) повернення заяви або скарги;
3) відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі;
4) залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям або залишенням позивачем судового засідання без поважних причин та неподання заяви про розгляд справи за його відсутності, або неподання позивачем витребуваних судом матеріалів, або за його заявою (клопотанням);
5) закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Питання про повернення судового збору розглядається судом, який розглядає справу.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» від 1 березня 2002 ).
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30.09.2020 по справі №9901/144/20 вважає помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість прийняття як доказу сплати судового збору за подання позовної заяви платіжного доручення лише у зв'язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача, без урахування всього змісту цього документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу (об'єкта справляння судового збору). Визначальним є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Так, відповідно до частини другої статті 9 Закону України від «Про судовий збір» суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. У зв'язку із цим суд повинен перевірити, щоб платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містили відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.
При цьому необхідно зауважити на те, що згідно з роз'ясненнями, які містяться в абз.2 п.5 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17.10.2014, встановивши, що судовий збір сплачено не за місцем розгляду справи, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без руху та пропонує сплатити судовий збір до бюджету за місцем розгляду справи і одночасно цією ж ухвалою відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного або місцевого бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року № 787 та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за № 1650/24182, вирішує питання про повернення помилково сплаченого судового збору.
Крім того, в п.44 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17.10.2014 зазначається, що питання щодо повернення сплаченої суми судового збору в будь-якому разі вирішується судом, який вирішував питання, пов'язані з відкриттям провадження у справі, чи розглядав справу, навіть якщо таку сплату помилково здійснено не за місцем розгляду справи.
На підставі вище викладеного та враховуючи, що заявником було сплачено судовий збір за подання заяви до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області, проте, в подальшому справу передано за підсудністю до Володарського районного суду Донецької області, згідно з ч. 2 ст. 133 ЦПК України та роз'яснень, які містяться в п.5 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17.10.2014, правові підстави для вирішення питання щодо повернення судового збору Жовтневим районним судом м. Маріуполя Донецької області відсутні, оскільки таке питання має вирішуватись Володарським районним судом Донецької області.
Керуючись ст.ст. 260, 261, 353, 354 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 7 Закону України «Про судовий збір», суддя -
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про повернення судового збору - відмовити.
Роз'яснити заявнику, що питання щодо повернення сплаченої суми судового збору вирішується судом, який вирішував питання, пов'язані з відкриттям провадження у справі, чи розглядав справу, навіть якщо таку сплату помилково здійснено не за місцем розгляду справи.
Ухвала суду може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Донецького апеляційного суду або через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею, відповідно до вимог ч.2 ст.261 ЦПК України.
Суддя О.М.Томілін