Справа №295/5279/16-к
Категорія 34
1-кп/295/46/21
12.10.2021 року м. Житомир
Богунський районний суд м.Житомира в складі:
головуючого - судді ОСОБА_1
секретарі судового засідання - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Житомирі кримінальне провадження №12014060020003882 від 22.07.2014 стосовно
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Житомира, громадянина України, освіта вища, одруженого, має на утриманні одну неповнолітню дитину, працюючого приватним підприємцем, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого
по обвинуваченню за ч.2 ст.286КК України
з участю учасників кримінального провадження:
прокурорів - ОСОБА_8 , ОСОБА_9
потерпілого - ОСОБА_10
обвинуваченого - ОСОБА_7
захисника - ОСОБА_11
Згідно обвинувального акту ОСОБА_7 обвинувачується в тому, що біля 12 години 45 хвилин 22 липня 2014 року керуючи належним на праві власності ОСОБА_12 технічно-справним автомобілем Toyota RАV4, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та рухаючись на ньому по вул.Східній в напрямку вул.Ватутіна у м.Житомирі, на ділянці проїзної частини поблизу будинку №88/2 по вул.Східній у м.Житомирі, порушуючи вимоги п.2.3 б) Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306, проявив неуважність до дорожньої обстановки та її зміни, порушивши вимоги п.п. 12.3, 18.1, 18.4 зазначених Правил, маючи об'єктивно змогу бачити, що перед нерегульованим пішохідним переходом водій автомобіля, який рухається по сусідній смузі руху зменшує швидкість, аж до повної зупинки транспортного засобу, не зменшив швидкість, а в разі потреби, аж до повної зупинки керованого ним автомобіля, та продовжив рух не переконавшись, що на пішохідному переході немає пішоходів, для яких може бути створена перешкода або небезпека та як наслідок при виникненні небезпеки для руху, яку водій автомобіля Toyota RAV4 ОСОБА_7 об'єктивно спроможний був виявити, не вжив негайних заходів для зменшення швидкості, аж до повної зупинки керованого ним транспортного засобу, щоб дати дорогу пішоходу та як результат допустив наїзд на пішохода ОСОБА_10 , який перетинав проїзну частину в межах нерегульованого переходу зліва направо відносно руху автомобіля Toyota RAV4, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
В результаті даної дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_10 отримав тілесні ушкодження у вигляді відкритого (з наявністю рани) багатоуламкового внутрішньо-суглобового перелому правої плечової кістки (епіфізу, метафізу, діафізу) в нижній третині зі зміщенням та відкритих (з наявністю двох ран) багато-уламкових переломів великогомілкової (епіфізу, метафізу, діафізу) переломів великогомілкової та малогомілкової кісток правої гомілки в нижній третині, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, оскільки являються небезпечними для життя в момент їх спричинення, а також тілесні ушкодження у вигляді садна правого колінного суглобу і правої стопи, які відносяться до легких тілесних ушкоджень.
За твердженням органу досудового розслідування такі необережні дії водія Toyota RAV4, реєстраційний номер НОМЕР_1 , ОСОБА_7 , які виразились в порушенні вимог пунктів 2.3б), 12.3, 18.1, 18.4 Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету Мінстрів України №1306 від 10.10.2001, перебувають у прямому причинному зв'язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної події та її наслідками у вигляді спричинення потерпілому ОСОБА_10 тяжкого тілесного ушкодження.
Такі необережні дії ОСОБА_7 , які виразилися в порушенні ним правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому ОСОБА_10 тяжке тілесне ушкодження, органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.2 ст.286 КК України.
На підтвердження вини ОСОБА_7 у скоєнні даного злочину прокурором надані суду покази потерпілого ОСОБА_10 , свідка ОСОБА_13 та наступні письмові докази і процесуальні документи:
-протокол огляду місця події від 22.07.2014 з долученою до нього схемою, згідно якого слідчим була оглянута ділянка проїзної частини дороги навпроти будинку №88/2 по вул. Східній у м.Житомирі, на якій відбувся наїзд автомобіля під керуванням водія ОСОБА_7 на потерпілого ОСОБА_10 ;
-висновок експерта №3/583 від 25.09.2014, згідно якого гальмівна система, рульове керування та ходова частина автомобіля Тойота РАВ-4 д.н.з НОМЕР_1 на момент ДТП знаходилися в технічно працездатному стані;
-протокол слідчого експерименту від 30.07.2014, проведеного за участі водія ОСОБА_7 ;
-висновок судово-медичного експерта №2260 від 30.09.2014, згідно якого у потерпілого ОСОБА_14 були виявлені середнього ступеню тілесні ушкодження, які могли утворитися під час ДТП;
-висновок експерта №694/14-25 від 25.09.2014 по результатам проведення судово-автотехнічної експертизи, згідно якого відповідно до наданих вихідних даних водій ОСОБА_7 мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_10 шляхом застосування термінового гальмування;
-висновок судово-медичного експерта №240-к від 30.10.2015, згідно якого у потерпілого ОСОБА_10 були виявлені тяжкі тілесні ушкодження, які могли утворитися під час ДТП.
Під час судового розгляду кримінального провадження за клопотанням прокурора судом були призначені повторна та додаткова авто-технічні експертизи, результати яких викладені у висновках експертів №573/19-25 від 09.04.2020 та №2751/20-25 від 17.02.2021.
Дослідивши та проаналізувавши в сукупності надані стороною обвинувачення докази, перевіривши їх на предмет належності та допустимості, суд, ґрунтуючись на засадах справедливості, виваженості та неупередженості дійшов висновку, що вина обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст.286 КК України, свого підтвердження не знайшла, виходячи з наступного.
Згідно із вимогами ч.1ст.337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту.
Обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, визначені у ст.91 КПК України. Обов'язок доказування цих обставин, крім тих, що характеризують особу обвинуваченого та стосуються процесуальних витрат, покладається на слідчого, прокурора, та у встановлених КПК випадках на потерпілого.
Згідно вимог ч.6 ст.368 КПК України при обранні і застосуванні норми закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як видно із змісту обвинувального акту, ОСОБА_7 інкримінується у вину те, що він порушив п.п.12.3, 18.1 та 18.4 ПДР, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №13-06 від 10.10.2001, які і знаходяться у причинному зв'язку з наїздом на потерпілого ОСОБА_10 та спричиненням останньому тяжких тілесних ушкоджень.
При цьому, основним із них є п.12.3, який передбачає, що: «У разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об'єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди».
Таким чином, згідно змісту даного пункту ПДР водій зобов'язаний вжити заходів для зменшення швидкості аж до повної зупинки транспортного засобу лише з моменту виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку він об'єктивно спроможний виявити.
І саме даний момент підлягає встановленню як під час проведення досудового розслідування кримінальних проваджень по фактам ДТП так і під час їх судового розгляду.
Відповідно, якщо водій з будь-яких незалежних від нього об'єктивних причин не мав можливості виявити (побачити) небезпеку для руху його автомобіля, то це виключає факт порушення ним даного пункту ПДР.
Аналогічний правовий висновок про те, що небезпека для водія згідно п.12.3 ПДР виникає з того моменту виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку він об'єктивно спроможний виявити зробив Верховний Суд у постановах від 15.01.2019 (справа №463/5544/14-к), від 24.04.2019 (справа №1/296/18/17).
Зокрема, у постанові від 15.01.2019 (справа №463/5544/14-к) Верховний Суд вказав, що у разі, якщо водій не мав об'єктивної можливості через перешкоди технічного характеру (зокрема через припарковані з правої сторони по ходу руху автомобілі) виявити пішохода, який наближався до смуги руху керованого ним автомобіля, (у зв'язку з цим у нього не було технічної можливості уникнути наїзду на пішохода шляхом застосування екстреного гальмування), то за таких обставин виключається наявність у його діях об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст.286 КК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.09.2019 (справа №682/956/17) щодо об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.286 КК України, у правовому висновку вказала зокрема таке.
Диспозиція ст. 286 КК сформульована законодавцем як бланкетна, тому для встановлення ознак об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого цією статтею, потрібно проаналізувати ті нормативно-правові акти, які унормовують правила безпеки руху й експлуатації транспорту, насамперед ПДР, для з'ясування, які саме порушення цих правил були допущені особою, котра керувала транспортним засобом у момент ДТП.
При цьому належить враховувати, що злочин, передбачений ст.286 КК, є злочином із так званим матеріальним складом, і обов'язковою ознакою його об'єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушень ПДР, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 ст. 286 КК, тобто тільки такі порушення ПДР, які є причиною настання цих наслідків і, отже, перебувають із ними у причиновому зв'язку.
У постановах від 16.04.2019 (справа №655/47/15-к), від 13.11.2019 (справа №753/20472/15-к), від 16.10.2019 (справа №163/1753/17) Верховний Суд також зробив правовий висновок, що потрібно звертати увагу на те, що причинний зв'язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали, а між порушеннями правил дорожнього руху й відповідними наслідками.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 свою вину у скоєнні злочину не визнав. Пояснив, що по лівій смузі руху дороги в попутному напрямку також рухався мікроавтобус «Мерседес Спринтер», який випереджав його автомобіль на кілька метрів. І даний мікроавтобус своїми габаритами повністю перекривав йому видимість тієї частини дороги (а також і пішохідного переходу) по якій рухався пішохід ОСОБА_10 .. У зв'язку з цим, із-за даного мікроавтобуса він не бачив і не міг ніяким чином побачити коли пішохід ОСОБА_10 вийшов на проїзну частину дороги. Побачив останнього тільки в той момент, як мікроавтобус став різко гальмувати, і із-за передньої його частини вибіг ОСОБА_10 .. Відстань між його автомобілем і пішоходом в цей момент (момент коли він вперше побачив потерпілого) складала приблизно біля 15 - 17 метрів. І тільки після того, як став гальмувати мікроавтобус та він побачив пішохода (який вибіг із-за останнього), він також став різко гальмувати, однак уникнути зіткнення не вдалось внаслідок малої відстані між ними.
Зазначені покази обвинуваченого суд визнає такими, що відповідають фактичним обставинам справи, так як вони знайшли своє підтвердження дослідженими в судовому засіданні доказами.
Зазначені покази обвинуваченого у тій частині, що він не міг (не мав можливості) побачити його із-за мікроавтобуса в судовому засіданні підтвердив потерпілий ОСОБА_10 .
Потерпілий ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що коли він із тротуару вийшов на пішохідний перехід, то автомобіля «Тойота» під керуванням ОСОБА_7 він зовсім не бачив, так як його повністю закривав своїми габаритами великий мікроавтобус, який рухався справа наліво відносно нього. Коли підійшов до середини проїзної частини дороги мікроавтобус різко загальмував, у зв'язку з чим він з метою уникнути наїзду на нього цим мікроавтобусом, різко побіг вперед по пішохідному переходу. Пробігши кілька метрів тільки тоді побачив автомобіль «Тойота», який рухався по іншій смузі паралельно з мікроавтобусом, відстань до якого складала лише кілька метрів. Побачивши його водій автомобіля «Тойота» відразу став гальмувати. Однак зупинитись повністю він не зміг, і він фактично сам набіг на ліве переднє крило автомобіля, від цього зіткнення впав на дорогу та отримав тілесні ушкодження. Автомобіль наїзду на нього не скоював. Також пояснив те, що під час ДТП перебував у стані алкогольного сп'яніння, а також ніс з собою кілька пляшок пива, які від падіння розбилися. При цьому в категоричній формі стверджує те, що водій ОСОБА_15 ніяким чином не міг бачити того моменту, як він став переходити дорогу, так як видимість йому повністю перекривав мікроавтобус, і він сам із-за цього мікроавтобуса також не бачив автомобіля «Тойота». Хоча перед тим як ступити на пішохідний перехід подивився на транспортні засоби, які рухались по дорозі, і бачив лише мікроавтобус, який був на великій відстані під нього.
Також потерпілий в категоричній формі пояснив, що водій ОСОБА_7 взагалі не винен у цій ДТП, так як він не мав можливості уникнути контакту з ним шляхом екстреного гальмування. Винним у цій ДТП вважає себе, так як після того як загальмував мікроавтобус він сам різко став бігти вперед, не переконавшись у відсутності інших транспортних засобів, які могли рухатися в попутному напрямку.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_16 пояснила, що біля 12 години 45 хвилин 22.07.2014 рухалась на своєму автомобілі по вул. Східній в напрямку вул. Ватутіна у м.Житомирі. Проїхавши пішохідний перехід біля будинку №88/2 повертала наліво в бік гаражного кооперативу, почула звук як позаду якийсь автомобіль став різко гальмувати. Після цього подивилась в дзеркало заднього виду і побачила, що на пішохідному переході зупинився автомобіль «Тойота РАВ-4», а біля нього навколішках стоїть чоловік. Також пояснила, що самого факту та обставин скоєння ДТП не бачила. При цьому підтвердила і те, що перед пішохідним переходом ще зупинився мікроавтобус марки «Мерседес Спринтер» з подовженою базою, який також рухався в попутному напрямку на другій полосі дороги по відношенню до автомобіля «Тойота РАВ-4», який рухався по першій правій полосі. Не зупиняючись вона поїхала далі.
Таким чином, покази свідка ОСОБА_16 жодним чином не підтверджують винуватість обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні даного злочину, так як вона не була безпосереднім очевидцем ДТП, а бачила тільки її наслідки.
При цьому, суд враховує, що покази свідка ОСОБА_16 об'єктивно підтверджують покази як самого ОСОБА_7 так і потерпілого ОСОБА_10 про те, що паралельно із автомобілем «Тойота РАВ-4» під керуванням обвинуваченого також рухався і мікроавтобус, який перекривав видимість водію ОСОБА_7 ..
Отже, саме водій даного мікроавтобуса був безпосереднім очевидцем ДТП, який і міг би дати конкретні покази щодо обставин її скоєння.
Проте, останній органом досудового розслідування з невідомих причин допитаний у якості свідка не був. Хоча згідно показів як самого обвинуваченого так і потерпілого даний мікроавтобус також зупинився на місці ДТП. І водій мікроавтобуса надавав першу допомогу потерпілому, та залишався на місці до приїзду як карети швидкої допомоги так і до приїзду працівників поліції, які записали собі його координати.
В той же час, покази ОСОБА_7 , про те, що він вперше побачив потерпілого ОСОБА_10 приблизно за 15-17 метрів, після того, як останній вибіг із-за передньої частини мікроавтобуса «Мерседес Спринтер» прокурором в судовому засіданні не були спростовані. Хоча, згідно вимог ч.1 ст.92 КПК України обов'язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК України, покладається на слідчого та прокурора.
Таким чином, виходячи із даної норми Закону, саме на прокурора покладений обов'язок поза розумним сумнівом доказати в судовому засіданні доведеність вини ОСОБА_7 у скоєнні цього злочину, а також спростувати належними і допустимими доказами наведені останнім доводи про його невинуватість.
Однак стороною обвинувачення цього зроблено не було, так як на спростування зазначених показів ОСОБА_7 та потерпілого ОСОБА_10 щодо моменту виникнення для обвинуваченого небезпеки жодного належного і допустимого доказу суду прокурором надано не було.
В судовому засіданні із показів обвинуваченого, потерпілого та свідка ОСОБА_16 судом встановлено, що моментом виникнення для водія ОСОБА_7 небезпеки, після якої він згідно вимог п.12.3 ПДР зобов'язаний був шляхом екстреного гальмування прийняти міри до повної зупинки автомобіля, є момент, коли потерпілий ОСОБА_10 вибіг із-за передньої частини мікроавтобуса «Мерседес-Бенц».
Даний висновок суду також ґрунтується і на висновку експерта за результатами проведення додаткової експертизи №2751/20-25 від 17.02.2021, згідно якого при умові обмеженої оглядовості у водія автомобіля «Тойота РАВ-4» автомобілем типу «бус» (Мерседес Спринтер) небезпека для водія ОСОБА_7 виникає з моменту появи пішохода з-за передньої частини попутного транспортного засобу автомобіля типу «бус» (Мерседес Спринтер) (т.2 а.с.57).
А згідно висновку експерта за результатами проведеної повторної експертизи №573/19-25 від 09.04.2020 в даній дорожній обстановці водій ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода шляхом застосування екстреного гальмування, якщо в момент виникнення для нього небезпеки для його руху керований ним автомобіль знаходився на відставні менше 25,5 … 26,4м від місця наїзду (т.1 а.с.240).
Таким чином, аналіз зазначених висновків експертиз та не спростованих показів обвинуваченого про те, що вперше він побачив потерпілого приблизно за 15-17м до зіткнення з ним, дає обґрунтовані підстави для висновку про те, що у даній дорожній обстановці обвинувачений ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути наїзду на потерпілого ОСОБА_10 шляхом застосування екстреного гальмування. Що у свою чергу повністю виключає наявність у його діяннях об'єктивної сторони даного злочину.
Крім показів потерпілого та свідка ОСОБА_16 , стороною обвинувачення на підтвердження винуватості ОСОБА_7 також було надано суду і ряд вищенаведених письмових доказів, які досліджені в судовому засіданні.
Проаналізувавши зазначені докази з точки зору належності і допустимості, суд приходить до висновку, що частина з них не може бути врахована при ухваленні вироку, оскільки є неналежними та недопустимими.
Відповідно до вимог ст.86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Зокрема, як на доказ вини обвинуваченого ОСОБА_7 прокурор посилається на протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 22.07.2014 з доданою до нього схемою (т.1 а.с.77).
Даним протоколом зафіксоване місце ДТП, стан дорожнього покриття, положення транспортних засобів на місці пригоди та інші обставини.
Як видно із змісту даного протоколу участь у проведенні цієї слідчої дії окрім понятих приймали також водій ОСОБА_7 та спеціаліст ОСОБА_17 .
Згідно ч.5 ст.104 КПК України, протокол повинен бути підписаний усіма учасниками, які брали участь у проведенні процесуальної дії.
Частина 6 даної статті передбачає, що якщо особа, яка брала участь у проведенні процесуальної дії, відмовилася підписати протокол, про це зазначається в протоколі. Такій особі надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу. Факт відмови особи від підписання протоколу, а також факт надання письмових пояснень особи щодо причин такої відмови засвідчується підписом її захисника, а у разі його відсутності - понятих.
Проте, як видно із змісту даного протоколу він водієм ОСОБА_7 та спеціалістом з невідомих причин не підписаний.
Також, у цьому протоколі на порушення вимог ч.4 ст.104 КПК відсутня інформація про те, що даний протокол перед його підписанням учасниками цієї слідчої дії надавався для ознайомлення водію ОСОБА_7 та спеціалісту.
Крім того, на порушення вимог ч.6 ст.104 КПК відсутня відмітка про відмову вказаних осіб підписати цей протокол та про причину такої відмови. Також даний протокол не містить в собі підписів понятих, які могли б засвідчити той факт, що водію ОСОБА_7 та спеціалісту надавалась можливість ознайомитися зі змістом цього протоколу, та про те, що вони відмовились його підписати.
Як видно із протоколу із його змістом були ознайомлені лише поняті, що підтверджується відповідним записом у заключній частині протоколу та їх підписами.
Таким чином, не надавши водію ОСОБА_7 для ознайомлення протокол огляду місця події та не надавши йому можливості його підписати, слідчим було порушене право останнього на захист, так як він був позбавлений можливості переконатись в правдивості та достовірності внесеної до нього інформації, та був позбавлений можливості подати до нього свої зауваження з приводу тих чи інших даних, або надати свої письмові пояснення.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постановах від 12.04.2018 (справа №758/13581/15-к), від 30.10.2018 (справа № 755/31376/14-к), від 05.12.2018 (справа №512/5030/2012), від 13.12.2018 (справа №708/120/15-к), від 21.05.2019 (справа №220/298/16-к), від 22.01.2020 (справа №661/4353/15-к), від 03.02.2020 (справа №461/3138/17) не зазначення у протоколі слідчої дії усіх осіб, які брали участь у її проведенні, або були присутні під час її проведення, не підписання протоколу ними, або одним із учасників цієї слідчої дії, являється істотним порушенням вимог ст.104 КПК України, безумовним наслідком чого є визнання здобутих у процесі проведення такої слідчої дії фактичних даних недопустимими доказами.
Зокрема, у постанові від 22.01.2020 (справа №661/4353/15-к) Верховний Суд зазначив, що не надання підозрюваному протоколу слідчої дії для ознайомлення та можливості викласти свої зауваження щодо процедури її проведення є істотним порушенням його прав, яке відповідно до ч. 1 ст.87 КПК України тягне за собою недопустимість як доказу фактичних даних протоколу і результатів цієї слідчої дії.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 05.12.2019 (справа №178/1229/16-к) у разі визнання судом недопустимим доказом самого протоколу слідчої дії (огляду місця події, обшуку, тощо) усі додатки, схеми, плани, тощо до такого протоколу, які є його невід'ємними частинами, також не можуть бути використані в якості допустимого доказу.
Таким чином, виходячи із зазначеного правового висновку Верховного Суду, у зв'язку з тим, що сам протокол цієї слідчої дії підлягає визнанню недопустимим доказом із вище наведених підстав, то відповідно підлягає визнанню недопустимим і зазначена схема, яка згідно вимог п.4 ч.2 ст.105 КПК являється його невід'ємною складовою частиною.
За таких обставин суд приходить до висновку, що протокол огляду місця ДТП від 22.07.2014 разом із долученою до нього схемою, підлягають визнанню недопустимим доказом з підстав, передбачених ст.86 та ч.1 ст.87 КПК.
Суд при цьому враховує і те, що згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 13.11.2019 (справа №753/20472/15-к) самі протокол огляду місця події та схема дорожньо-транспортної пригоди до нього, не можуть бути прямими доказами вини водія у скоєнні ДТП, так як вони не містять будь-яких даних про винуватість останнього, оскільки в них зазначені лише наслідки дорожньо-транспортної пригоди.
Оцінюючи наданий прокурором як один із доказів вини ОСОБА_7 у скоєнні злочину висновок експерта №3/583 від 25.09.2014 (т.1 а.с.91), згідно якого на момент ДТП гальмівна система, рульове керування та ходова частина автомобіля «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 знаходились в технічно працездатному стані, суд визнає недопустимим доказом із наступних підстав.
Як видно із змісту даного висновку експерта, предметом його дослідження був легковий автомобіль «Тойота РАВ-4», д.н.з. НОМЕР_1 , який в установленому законом порядку з місця ДТП не вилучався, що підтверджується відсутністю відповідного запису у протоколі огляду місця події від 22.07.2014.
У зв'язку з цим, єдиною законною підставою для вилучення слідчим вказаного автомобіля у ОСОБА_7 повинно було бути його звернення в порядку ст.ст.159, 160 КПК з клопотанням про тимчасовий доступ до речей (автомобіля «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 ) з обґрунтуванням необхідності його вилучення.
Однак, як вбачається із матеріалів справи слідчий із таким клопотанням до слідчого судді не звертався, і даний автомобіль в порядку глави 15 КПК у його власника ОСОБА_12 або ОСОБА_7 як особи, яка ним користувалась, згідно ухвали слідчого судді також не вилучався.
Згідно пояснень обвинуваченого ОСОБА_7 , відразу після ДТП вказаний автомобіль у цей же день 22.07.2014 був забраний у нього працівниками поліції без будь-якого документального оформлення та поставлений на штраф майданчик.
Таким чином, автомобіль «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 був вилучений органом досудового розслідування не в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, в тому числі і поза межами даного кримінального провадження.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постановах від 12.04.2018 (справа №366/1400/15-к), від 06.12.2018 (справа №159/2377/17), від 04.09.2019 (справа №369/3713/18) від 09.04.2020 (справа №752/7047/18) відсутність у матеріалах кримінального провадження даних про джерело походження долученого прокурором до судової справи речового доказу, та відсутності даних про обставини його отримання (тобто чи був він отриманий з дотриманням установленого чинним КПК порядку), свідчить про наявність розумних сумнівів у достовірності такого доказу, безумовним наслідком чого є визнання його та отриманих фактичних даних недопустимими доказами.
На момент призначення експертизи №3/583 від 25.09.2014 автомобіль «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 речовим доказом по справі слідчим не був визнаний, і в якості такого до матеріалів справи не долучався. На спростування цього прокурор не надав суду жодного належного і допустимого доказу.
Відповідно до ч.1 ст.98 КПК речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.
Таким чином, виходячи із вимог норм Закону, автомобіль «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 , який був предметом експертного дослідження, підпадав під ознаки речового доказу.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 24.10.2018 (справа № 733/249/16-к) тільки після огляду слідчим будь-якого предмету та долучення його до матеріалів кримінальної справи мотивованою постановою (ухвалою) останній набуває офіційного статусу речового доказу, і якою завершується формування даного виду доказу. Цією постановою створюється особливий правовий режим поводження з предметом в кримінальній справі.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 07.08.2019 (справа №555/456/18) у будь-якому разі речові докази та документи, які надаються експертові, перед цим повинні бути отриманні у спосіб, передбачений чинним КПК, належним чином залучені до кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК (залежно від способу збирання) і набути відповідного процесуального статусу.
Проте, як видно із матеріалів справи, станом на день призначення 22.07.2014 слідчим експертизи, автомобіль «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 речовим доказом у справі визнаний не був, і у якості такого до матеріалів справи не був приєднаний.
Таким чином, предметом експертних досліджень був автомобіль, який на день проведення відповідної експертизи, в установленому Законом порядку не був оглянутий в порядку ч.2 ст.100 КПК та не був долучений до справи в якості такого, що тягне за собою визнання його недопустимим доказом.
В результаті відібрання у ОСОБА_7 вказаного автомобіля без будь-якого документального оформлення, останній, виходячи із вимог ч.1 ст.167 КПК України, підпадав під ознаки тимчасово вилученого майна (так як його власник так і ОСОБА_7 фактично були позбавлені можливості ним володіти, користуватися та розпоряджатися до вирішення питання про його арешт або повернення).
У зв'язку з цим відповідно до вимог ч.5 ст.171 КПК України слідчий або прокурор зобов'язані були на протязі не пізніше наступного робочого дня після вилучення автомобіля у ОСОБА_7 (тобто 23.07.2014) звернутись із клопотанням до слідчого судді про накладення на нього арешту, інакше він підлягав негайному поверненню.
Згідно вимог п.1 ч.2 ст.170 КПК арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів.
Натомість, всупереч вимогам ч.5 ст.171 КПК слідчий після вилучення у ОСОБА_7 вказаного автомобіля з відповідним клопотанням про його арешт до слідчого судді також не звернувся, у зв'язку з чим безпідставно його утримуючи, незаконного призначив по ньому відповідну судову експертизу, предметом дослідження якої був цей автомобіль.
Наведені факти підтверджуються відсутністю у матеріалах справи такого клопотання слідчого, а також і відповідної ухвали слідчого судді з цього питання.
Не були надані зазначені документи прокурором і суду під час розгляду справи.
Таким чином, предметом експертного дослідження був автомобіль, який був здобутий з вище наведеним істотним порушенням вимог КПК України, що тягне за собою визнання його недопустимим доказом.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 05.06.2019 (справа №243/4815/16-к) висновок експерта в безумовному порядку підлягає визнанню недопустимим доказом, якщо предметом дослідження експерта були вилучені під час огляду місця події речі, по яким слідчий не звернувся в порядку ч.5 ст.171 КПК з клопотанням до слідчого судді про накладення на них арешту як на тимчасово вилучене майно.
Оцінюючи висновок експерта №3/583 від 25.09.2014 на предмет його допустимості, суд також враховує і практику Європейського Суду з прав людини, який у своїх рішеннях у справах «Балицький проти України», «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Шабельник проти України» застосував різновид доктрини «плодів отруєного дерева»: коли визнаються недопустимими не лише докази, які безпосередньо отримані внаслідок порушення, а також і докази, які не були б отримані, якби не були отримані перші. Таким чином, самі по собі докази, отримані за допомогою відомостей, джерелом яких є недопустимі докази, стають недопустимими.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.11.2019 (справа №1-07/07) також зробила правовий висновок про те, що виходячи із доктрини ЄСПЛ «плодів отруєного дерева» не можуть бути визнані допустимими доказами всі послідуючі докази, які були отримані на підставі попередніх, які були здобуті з істотним порушенням установленого КПК порядку їх отримання.
Згідно вимог ч.5 ст.101 КПК України висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.
Наведене свідчить про те, що предметом експертного дослідження був незаконно (без будь-якого процесуального оформлення) вилучений у ОСОБА_7 автомобіль «Тойота РАВ-4» д.н.з. НОМЕР_1 , який на час призначення експертизи та його експертного дослідження не був визнаний речовим доказам і в якості такого до справи взагалі не був долучений, арешт слідчим суддею на нього як на тимчасово вилучене майно накладений не був.
Таким чином, виходячи із наведених вимог чинного КПК, практики ЄСПЛ та усталеної правової позиції Верховного Суду, суд визнає недопустимим доказом висновок експерта №3/583 від 25.09.2014.
Оцінюючи висновки експертів №2260 від 30.09.2014 (т.1 а.с.111) та №240-к від 30.10.2015 (т.1 а.с.115) про виявлені у потерпілого ОСОБА_10 тяжкі тілесні ушкодження, суд приходить до висновку про те, що вони доводять лише факт спричинення їх останньому під час дорожньо-транспортної пригоди. Проте, вони жодним чином не доводять вину обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні ДТП.
Оцінюючи наданий прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні злочину протокол слідчого експерименту від 30.07.2014, проведеного за його участі, суд визнає його недопустимим виходячи із наступного.
Згідно ст.240 КПК слідчий експеримент проводиться з метою перевірки та уточнень відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, який передбачає максимальне відтворення дій, обстановки, обставин певної події, що повинно бути здійснено на місці скоєння ДТП з розташуванням відповідних транспортних засобів та інших її учасників на проїзній частині дороги за умов, максимально наближених до реальних подій.
В той же час, допитаний в судовому засіданні ОСОБА_7 пояснив, що ніякого слідчого експерименту за його участі фактично не проводилось, транспортні засоби на місці ДТП не розставлялись, заміри проводились приблизно, без автомобілів. На місці цієї слідчої дії були присутні він, слідчий, працівник поліції у форменному одязі, та ще один невідомий йому чоловік.
Таким чином, ОСОБА_7 в судовому засіданні не підтвердив достовірність викладених у даному протоколі цієї слідчої дії реальність її проведення та достовірність зазначених у ньому розмірів.
Згідно ч.4 ст.95 КПК суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні або отриманих у порядку, передбаченому ст.225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них.
Таким чином, у зв'язку з тим, що отримані під час проведення слідчого експерименту від 30.07.2014 покази ОСОБА_7 були надані ним слідчому під час досудового слідства, і у судовому засіданні він від них відмовився, то відповідно до вимог ч.4 ст.95 КПК України суд не вправі приймати їх до уваги та обґрунтовувати ними обвинувальний вирок, або посилатись на них.
Згідно вимог ч.7 ст. 223 КПК України під час проведення такої слідчої дії як слідчий експеримент в обов'язковому порядку мають бути присутніми не менше двох понятих, які не повинні бути заінтересованими особами. Понятими не можуть бути потерпілі, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах кримінального провадження.
Як вбачається із змісту протоколу слідчого експерименту від 30.07.2014(т.1 а.с.104) у проведенні цієї слідчої дії приймали участь поняті ОСОБА_18 та ОСОБА_19 .
Допитаний в судовому засіданні понятий ОСОБА_19 пояснив, що під час підписання ним 30.07.2014 даного протоколу він працював і до цього часу працює на посаді головного державного інспектора управління з протидії митних правопорушень Житомирської митниці тобто, виходячи із вимог ст.2 Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів", являвся працівником правоохоронного органу.
Крім того свідок ОСОБА_19 пояснив, що слідчому який проводив дану слідчу дію достовірно було відомо про те, що він являється працівником правоохоронного органу. Так як вони до цього були добре знайомі між собою, оскільки його колишня дружина ОСОБА_13 (яка являється свідком у цій справі) також працює слідчим у Житомирському міськвідділі поліції, і через неї він раніше познайомився із цим слідчим.
При цьому понятий ОСОБА_19 пояснив, що у його присутності ніяких замірів не проводилося, а на прохання слідчого він тільки підписав протокол, і далі собі поїхав. Також підтвердив і покази обвинуваченого ОСОБА_7 в тій частині, що під час проведення цієї слідчої дії на проїзній частині дороги ніяких транспортних засобів не було. І під час підписання ним протоколу слідчого експерименту другого понятого біля них не було. У його присутності слідчий не роз'яснював йому його права як понятого, а також не роз'яснював і водію його права, в тому числі і вимоги ст.63 Конституції України.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постановах від 31.07.2018 (справа №761/34618/13-к), від 12.02.2019 (справа №522/2256/13-к), від 16.01.2020 (справа №756/5980/14-к), якщо у проведенні слідчої дії в якості одного із понятих приймав участь будь-який родич потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого або працівник правоохоронного органу, це є істотним порушенням вимог ч.7 ст.223 КПК, в наслідок чого усі здобуті у процесі проведення такої слідчої дії докази та фактичні дані підлягають визнанню недопустимими.
Таким чином, наведені факти свідчать про те, що слідчий експеримент 30.07.2014 був проведений з істотним порушенням встановленого КПК порядку, так як в якості одного із понятих приймав участь працівник правоохоронного органу ОСОБА_19 , що є порушенням ч.7 ст.233 КПК, та згідно п.2 ч.3 ст.87 КПК являється однією із самостійних підстав для визнання даного протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом.
Крім того, як видно із змісту цього протоколу дана слідча дія була проведена за участі водія ОСОБА_7 , як зі свідком, який надалі був визнаний підозрюваним і обвинуваченим у даному кримінальному провадженні.
А згідно вимог чинної на день проведення даної слідчої дії п.6 ч.2 ст.87 КПК до істотних порушень прав людини і основоположних свобод також відносилось і отримання показань від свідка, який надалі визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
При цьому, із змісту протоколу слідчого експерименту видно, що перед початком проведення цієї слідчої дії ОСОБА_7 не були роз'яснені вимоги ст.63 Конституції України про право не свідчити проти себе і відмовитися давати будь-які показання, що можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. Зі змісту протоколу вбачається, що слідчий попередив ОСОБА_7 про кримінальну відповідальність за ст.ст.384,385КПК України, що є неприпустимим з тих підстав, що останньому згодом по даному факту було повідомлено про підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України.
Згідно правового висновку Верховного Суду, зробленого у постановах від 10.09.2019(справа №295/13008/15-к), від 21.01.2020 (справа №754/17019/17), від 22.01.2020(справа №661/4353/15-к) не роз'яснення учасникам слідчої дії перед початком її проведення їх прав, передбачених чинним КПК, являється істотним порушенням вимог чинного законодавства, безумовним наслідком чого є визнання протоколу про проведення такої слідчої дії та встановлених фактичних даних недопустимими доказами.
У постанові від 13.11.2019 (справа №753/20472/15-к) Верховний Суд зазначив, що попередження свідка перед початком проведення слідчого експерименту про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань, (з огляду на приписи п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК, якими передбачено, що недопустимим є доказ, отриманий з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні), являється істотним порушенням вимог чинного КПК, безумовним наслідком чого є визнання такого протоколу та отриманих фактичних даних недопустимими доказами.
За таких обставин, суд вважає, що проведення слідчого експерименту із ОСОБА_7 як із свідком, який згодом став підозрюваним та обвинуваченим, був проведений з істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, які виразились у отриманні показань від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, та отриманні показань від свідка, який надалі визнаний підозрюваним і обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, що згідно вимог ч.2 ст.87, ч.2 ст.89 КПК України являється безумовною підставою для визнання даного протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом.
Крім того, із змісту складеної схеми, яка згідно ст.105 КПК являється додатком та складовою і не від'ємною частиною протоколу слідчого експерименту від 30.07.2014 (т.1 а.с.108), вбачається, що у ній допущено виправлення кульковою ручкою з барвником іншого кольору відстані між автомобілем ОСОБА_7 і мікроавтобусом на 3,7м з невідомої раніше написаної цифри.
У самому протоколі слідчого експерименту вказана цифра про відстань між цими автомобілями взагалі не зазначена. І достовірність даного виправлення не засвідчена підписами учасників цієї слідчої дії.
Таким чином, зазначене виправлення унеможливлює встановити на якій саме відстані був розташований автомобіль обвинуваченого по відношенню до мікроавтобуса станом на момент початку екстреного гальмування, що передувало наїзду на потерпілого ОСОБА_10 .
Отже, отримані в процесі проведення цієї слідчої дії вихідні дані, які були покладені в основу для призначення і проведення авто технічної експертизи (висновок експерта №694/14-25 від 25.09.2014) були здобуті з істотним порушенням встановленого чинним КПК порядку їх отримання.
У зв'язку з вищенаведеними допущеними слідчим порушеннями вимог чинного КПК під час проведення цієї слідчої дії (слідчого експерименту за участі свідка ОСОБА_7 ) суд визнає усі отримані у процесі її проведення фактичні дані недопустимими доказами з підстав, передбачених ст.86 та ст.87 КПК.
Оцінюючи наданий прокурором висновок експерта №694/14-25 від 25.09.2014 (т.1 а.с.166), згідно якого в діях водія ОСОБА_7 вбачаються невідповідність вимогам п.п.12.3, 18.1 Правил дорожнього руху України, який згідно наданих вихідних даних, зазначених у постанові слідчого про призначення експертизи, мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_10 шляхом застосування термінового гальмування, суд визнає недопустимим доказом з наступних підстав.
Як видно із змісту постанови слідчого від 23.09.2014 (т.1 а.с.165) про призначення даної експертизи слідчим були надані експерту вихідні дані, які були встановлені під час огляду місця ДТП від 22.07.2014 (а саме - довжина слідів гальмування автомобіля «Тойота» під керуванням водія ОСОБА_7 - 12,1м лівих коліс та 7,7м правих коліс); а також вихідні дані, отримані під час проведення слідчого експерименту з участю водія ОСОБА_7 від 30.07.2014.
У зв'язку з тим, що зазначені слідчі дії (протокол огляду місця події від 22.07.2014 та протокол проведення за участі водія ОСОБА_7 слідчого експерименту від 30.07.2014 судом визнані недопустимими доказами з вище наведених підстав, то виходячи із доктрини ЄСПЛ «плодів отруєного дерева», вище наведених правових висновків Верховного Суду, та вимог ч.5 ст.101 КПК про те, що висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими, суд визнає недопустимим і висновок експерта №694/14-25 від 25.09.2014 як такий що ґрунтується на вихідних даних, які були отримані під час проведення зазначених слідчих дій.
Також, при визнанні даного висновку експерта недопустимим доказом суд враховує і інші порушення вимог чинного законодавства, які були допущені як при призначенні так і під час проведення цієї експертизи.
Так, із змісту постанови про призначення експертизи видно, що в якості моменту виникнення небезпеки для водія ОСОБА_7 , яку той спроможний був виявити, слідчий вказав момент виходу потерпілого ОСОБА_10 на проїзну частину дороги, що не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні. Що у свою чергу призвело до неправильних розрахунків експертом та визначення ним можливості уникнути водієм ОСОБА_7 наїзду на потерпілого ОСОБА_10 .
Так як в судовому засіданні було встановлено, що моментом виникнення для водія ОСОБА_7 небезпеки, яку він реально міг виявити, був момент, коли потерпілий ОСОБА_10 вибіг із-за мікроавтобуса «Мерседес Спринтер». У зв'язку з чим саме із таких вихідних даних про момент виникнення небезпеки і повинен був проводитись відповідний розрахунок.
Крім того, суд зазначає про допущені істотні порушення вимог чинного КПК під час проведення експертизи №694/14-25 і зі сторони самого експерта, які істотно вплинули на сам висновок.
Згідно вимог ч.3 ст.101 КПК України висновок експерта повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження
Згідно ч.4 ст.69 КПК України експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову має бути вмотивованою.
Крім того, згідно п.2.3 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом МЮ України №53/5 від 08.10.98 (зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 03.11.1998 за №705/3145) експерту забороняється самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а також відбирати вихідні дані для проведення експертизи, або якщо вони відображені в наданих йому матеріалах неоднозначно.
Проте, як вбачається із змісту висновку експерта №694/14-25 останній під час здійснення своїх розрахунків використав вихідні дані, які йому слідчим не надавались, і які відсутні в матеріалах кримінального провадження.
Так, при визначенні швидкості з якою рухався автомобіль «Тойота РАВ-4» під керуванням водія ОСОБА_7 експерт для розрахунків зазначив те, що довжина бази даного автомобіля складає 2,66м.
Проте, у постанові слідчого про призначення цієї експертизи довжина бази автомобіля «Тойота РАВ-4» взагалі не зазначена. Відсутня вона і в матеріалах кримінального провадження, які досліджував експерт.
Крім того, із змісту даного висновку видно, що при визначенні зупинного шляху автомобіля «Тойота РАВ-4» експерт для своїх розрахунків використав габаритну довжину мікроавтобуса «Мерседес Спринтер» у 6,525м. При цьому експерт послався на покази свідка ОСОБА_13 .
Проте, як видно із змісту показів свідка ОСОБА_13 (зазначених у висновку експерта), які нею були дані в ході досудового слідства, остання взагалі не вказувала, якої габаритної довжини був цей мікроавтобус. Вона лише вказала на марку цього мікроавтобуса - «Мерседес Спринтер» з довгою базою.
У своїй постанові про призначення цієї експертизи слідчий також не вказував, якої габаритної довжини був мікроавтобус.
Згідно показів обвинуваченого ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_10 та свідка ОСОБА_13 , які ними були дані в судовому засіданні, після ДТП водій мікроавтобуса «Мерседес Спринтер» відразу зупинився. Згідно показів ОСОБА_7 та ОСОБА_10 він ще надав попередню медичну допомогу потерпілому, був присутній до тих пір поки на місце ДТП не прибули працівники поліції, яким він надав свої анкетні дані для того, щоб згодом його могли допитати в якості свідка.
Однак, як вбачається із матеріалів кримінального провадження дана особа свідком допитана не була, у зв'язку з чим у нього не було встановлено якого року випуску мікроавтобусом «Мерседес Спринтер» він керував, якої модифікації він був. А також не були проведені фактичні заміри вказаного мікроавтобуса.
Крім того, із змісту даного висновку експерта видно і те, що на порушення п.6 ч.1 ст.102 КПК, ч.3 ст.8 Закону України ”Про судову експертизу” та п.1.4, п.п.14 п.4.14 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом МЮ України №53/5 від 08.10.98 (зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 03.11.1998 за №705/3145) у вступній його частині експерт взагалі не зазначив які нормативні акти, методики, рекомендована науково-технічна та довідкова література з Переліку рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури, що використовується під час проведення судових експертиз, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 30 липня 2010 року № 1722/5, інші інформаційні джерела, які використовувались експертом при вирішенні поставлених питань, за правилами бібліографічного опису, із зазначенням реєстраційних кодів методик проведення судових експертиз з Реєстру методик проведення судових експертиз, який ведеться відповідно до Порядку ведення Реєстру методик проведення судових експертиз, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 жовтня 2008 року №1666/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 жовтня 2008 року за № 924/15615, були ним використані під час проведення цієї експертизи.
Як видно із вступної частини даного висновку експерт у ній лише перерахував інформаційні джерела (науково-технічну та довідкову літературу), які він використовував при проведенні експертного дослідження.
В той же час, вся науково-технічна та довідкова література, яка зазначена у вступній частині висновку експерта №694/14-25, і яку він ніби-то використовував під час проведення цієї експертизи, не затверджена зазначеним Наказом Міністерства юстиціїУкраїни, тобто вона не рекомендована для використання цього виду експертиз.
Наведені факти істотного порушення вимог чинних законодавства та обов'язкових для виконання нормативно-правових актів зі сторони експерта під час проведення цієї експертизи ставить обґрунтований сумнів у правильності і достовірності його висновку №694/14-25.
Таким чином, надання експерту вихідних даних, які були отриманні з порушенням установленого Законом порядку (під час огляду місця події та під час проведення слідчого експерименту) та неправильних вихідних даних щодо моменту виникнення для водія ОСОБА_7 небезпеки, а також використання експертом вихідних даних, які йому слідчим для цього не надавалися, та допущені самим експертом істотні порушення порядку її проведення істотно вплинули на кінцевий висновок.
У зв'язку з цим, суд визнає недопустимим доказом висновок експерта №694/14-25 від 25.09.2014 у даному кримінальному провадженні з підстав, передбачених ст.86 КПК України.
Всебічно дослідивши всі обставини кримінального провадження та оцінивши кожний наданий доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність наданих стороною обвинувачення доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд дійшов висновку про те, що їх не можна покласти в основу обвинувачення, оскільки частина із них здобута з грубим порушенням норм чинного законодавства, а інші - як самі по собі, так і в сукупності - прямо чи не прямо не підтверджують існування обставин, про які зазначено в обвинувальному акті та свідчили б про вину обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.
У відповідності до ст.62 Конституції України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є частиною національного законодавства України, критерієм доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення є те, що саме прокурор має довести вину обвинуваченого поза межами розумного сумніву. Ухвалюючи обвинувальний вирок, суд має бути переконаний поза межами розумного сумніву, що кожен із суттєвих елементів інкримінованого особі кримінального правопорушення є доведеним.
Такий же принцип закріплений у ст.17 КПК України, відповідно до якої ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.
У відповідності до ст.91 КПК України, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, крім іншого, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення) та винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Як передбачено ст.84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя, і суд встановлюють наявність або відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Отже, джерелами доказів, на підставі яких можуть бути встановлені фактичні дані про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, винуватість цієї особи та інші обставини, які мають значення для встановлення істини у справі є протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами проведення слідчих дій.
Відповідно з ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Відповідно до ст.46 Конвенції та ст.2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною.
Відповідно до ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Згідно з ч.3 ст.373 КПК України, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Така позиція також знаходить своє відображення і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.06.1990 №5 «Про виконання судами України законодавства з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку». Відповідно до п. 23 вказаної постанови, є недопустимим обвинувальний ухил при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного. Коли всі зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок.
Стаття 8 Коституції України декларує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно п.3 ч.1 ст.373 КПК України коли не доведено що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, суд ухвалює виправдувальний вирок.
Оцінюючи докази, суд за внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, керуючись законом, дійшов висновку, що доказів вини ОСОБА_7 не було здобуто, а обсяг обвинувачення його у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, не знайшов свого підтвердження в судовому засіданні.
Оскільки при розгляді кримінального провадження в суді стороною обвинувачення не доведено, що у діяннях обвинуваченого ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, суд вважає що його слід визнати невинуватим у вчиненні даного кримінального правопорушення та виправдати з підстав, передбачених п.3 ч.1 ст.373 КПК України.
Цивільні позови прокурора в інтересах Департаменту фінансів Житомирської обласної державної адміністрації та Житомирської районної державної адміністрації підлягають залишенню без задоволення.
Судові витрати по залученню експертів підлягають віднесенню на рахунок держави.
Речові докази у справі відсутні.
Керуючись ст.ст. 371, 373, 374 КПК України, суд, -
ОСОБА_7 визнати невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та виправдати за недоведеністю вчинення ним цього кримінального правопорушення.
Заявлені прокурором цивільні позови про стягнення з ОСОБА_7 на користь Департаменту фінансів Житомирської обласної державної адміністрації 14360,85грн та Житомирської районної державної адміністрації 2331,90 грн спричиненої матеріальної шкоди - залишити без задоволення.
Судові витрати на залучення експертів віднести на рахунок держави.
Речові докази у справі відсутні.
Вирок може бути оскаржений до Житомирського апеляційного суду через Богунський районний суд м.Житомира протягом 30 днів з моменту його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого КПК України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Суддя ОСОБА_1