Номер провадження: 22-ц/813/1736/21
Номер справи місцевого суду: 522/11277/18
Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П.
Доповідач Драгомерецький М. М.
29.09.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: прокурора Немашкало Р.М.,
адвоката відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - Бандиш Г.І.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Одеської області на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2020 року по справі за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними рішення нотаріуса про реєстрацію прав, скасування записів про право власності та приведення об'єкту нерухомості в попередній стан, -
26 червня 2018 року заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та Одеської міської ради звернувся суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними рішення нотаріуса про реєстрацію прав, скасування записів про право власності та приведення об'єкту нерухомості в попередній стан.
Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 47,9 кв.м.. Під час вивчання позивачем Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі рішення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. від 14 липня 2016 року за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних долях зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 361,7 кв.м..
Листом №101505/1-2296 від 13.03.2018 Департаментом ДАБІ в Одеській області повідомлено, що відсутня реєстрація дозвільних документів щодо об'єкту за адресою: АДРЕСА_2 , а сам замовник не звертався до Департаменту за отриманням дозвільних документів на реконструкцію вказаної квартири.
Згідно листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю ОМР №01-6/148-пр від 28.02.2018р. відповідно до Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів відсутня інформація щодо одержання права на виконання будівельних робіт або прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Крім того, Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю ОМР за дорученням прокуратури проведено позапланову перевірку спірного об'єкту, за наслідками якої встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 провели будівельні роботи із реконструкції вказаної квартири шляхом надбудови додаткових поверхів та влаштування підвалу, чим збільшено загальну площу квартири до 361,7 кв.м.. За результатами позапланового заходу складено акти від 02.05.2018 та 21.05.2018, протоколи про адміністративне правопорушення від 02.05.2018 та видано приписи про усунення виявлених порушень від 02.05.2018 року. Таким чином, площа зазначеної квартири збільшена внаслідок самочинного будівництва.
Як вбачається з переліку документів, на підставі яких була проведена реєстрація об'єкту будівництва, підставою для реєстрації об'єкту площею 361,7 кв.м. є договір купівлі-продажу, серія та номер: 4926 від 16.10.2007, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Л.. Інших документів, на підставі яких проведено будівництво об'єкту нерухомості, не зазначено.
Особливості процедури державної реєстрації прав власності на нерухоме майно визначені Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 року.
Таким чином, відповідно до зазначеного Порядку у будь-якому випадку для реєстрації побудованого новоствореного або реконструйованого об'єкту нерухомості необхідний документ, що засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту. Державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Проте, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л., якою проведено державну реєстрацію спірного майна не додержано зазначені вимоги, а сама реєстрація проведена без наявності переліку документів, передбаченого зазначеним Порядком.
Неправомірність дій нотаріуса призвела до незаконної реєстрації і, як наслідок, набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва.
У ході перевірки законності будівництва спірного майна встановлено, що воно проведено на земельній ділянці, яка не надавалася відповідачам для забудови її власником - Одеською міською радою, що підтверджується листом Департаменту комунальної власності ОМР від 30.05.2018 №0119/1838-06, з якого вбачається, що міською радою рішень щодо передачі у власність або користування земельної ділянки за вказаною адресою не приймалось. Зазначене також підтверджене листом Управління архітектури та містобудування ОМР №01-15/116п від 07.03.2018, з якого вбачається, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 не надавалися.
Таким чином, рішення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л., якою проведено державну реєстрацію спірного нерухомого майна, є протиправним, оскільки порушує встановлений чинним законодавством порядок реєстрації прав власності на новостворені об'єкти нерухомого майна, та підлягає скасуванню, як і вчинені нею записи про реєстрацію прав власності у Державному реєстрі прав.
Посилаючись на ці обставини, заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Світлани Леонідівни на підставі якого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано право власності по 1/2 частки за кожним на квартиру АДРЕСА_1 , пл. 361,7 кв.м.
- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №15404056 про право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 361,7 кв.м.
- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №15404056 про право власності ОСОБА_2 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 361,7 кв.м.
- зобов'язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 привести квартиру АДРЕСА_1 відповідно до проекту забудови, а також стягнути з відповідачів судові витрати.
У судовому засіданні представник Одеської місцевої прокуратури №3 просив позов задовольнити.
Адвокат Протченко Геннадій Васильович в інтересах відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у судовому засіданні проти позову заперечував просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що відповідачі правомірно володіють майном, що є предметом спору, що із достовірністю підтверджується договором купівлі-продажу від 16.10.2007 року, за яким відповідачам належить квартира АДРЕСА_1 , оригінал декларації з мокрою печаткою «про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності за №ОД 142163031668, згідно якої реконструкція квартири без змін геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_2 , є об'єктом закінченого будівництва та матеріалами, що стали підставою для прийняття рішення про реєстрацію прав власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від 14.07.2016 року.
Представники Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та Одеської міської ради у судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Справа розглянута після скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2018 року на підставі ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2019 року про перегляд заочного рішення за заявою адвоката Протченко Геннадія Васильовича в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2020 року у задоволенні позову заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними рішення нотаріуса про реєстрацію прав, скасування записів про право власності та приведення об'єкту нерухомості в попередній стан відмовлено.
В апеляційній скарзі заступник прокурора Одеської області просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі заступника прокурора Одеської області та відзиві на апеляційну скаргу адвоката Бандіш Ганни Іванівни в інтересах відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга заступника прокурора Одеської області задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 316, 317, 321, 391 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
У статті 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав - 03 лютого 2017 року, (надалі - Закон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону №1952-IV).
У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV).
Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Частиною 3 статті 26 Закону №1952-IV передбачено, що, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 16.10.2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 47,9 кв.м. (т. 2, а.с. 120, 120).
Згідно Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області від 17 червня 2016 року за №ОД 142163031668, реконструкція квартири АДРЕСА_1 проведена без змін геометричних розмірів фундаментів у плані й є об'єктом закінченого будівництва, оригінал декларації з мокрою печаткою реєстратора було досліджено судом першої інстанції.
На ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 26.02.2020 року від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. отримано матеріали у вигляді завірених та прошнурованих копіях документів, які стали підставою для прийняття приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. рішення про державну реєстрацію прав власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 №30467692 від 14.07.2016 року (т. 2, а.с. 28).
Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011р. №461, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до I-III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Отже, декларація про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрована в установленому порядку Інспекцією (щодо об'єктів I-III категорії складності), є документом, який підтверджує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам, та мають подаватися для оформлення права власності з видачею рішення про право власності на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна.
Згідно документів, які надано було на реєстрацію нотаріусу прав власності, вони відповідають положенням Закону України від 26.11.2015р. №834-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень), який набрав чинності з 1 січня 2016 року, за якими подаються наступні документи: заява встановленої форми;
копію документа, що посвідчує особу заявника (паспорт громадянина України, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє);
копію реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків (ідентифікаційний код) (крім випадків, коли особа через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України);
документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав (квитанція);
документ про сплату державного мита (квитанція) (крім випадків, коли особа звільнена від сплати державного мита);
документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення права власності на нерухоме майно (договір купівлі-продажу, дарування, рішення суду, свідоцтво тощо);
Якщо документи подає представник власника, користувача додатково до вище перелічених документів подаються:
копія документа, що підтверджує повноваження представника (копія довіреності або іншого документа, що посвідчує відносини представництва);
копію документа, що посвідчує особу власника, користувача (паспорт громадянина України, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє);
копію реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків власника, користувача (ідентифікаційний код) (крім випадків, коли особа через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України);
У результаті прийняття заяви про державну реєстрацію заявнику видається карта прийому відповідної заяви.
Картка прийому заяви про державну реєстрацію містить відомості про дату і час подачі заяви, її реєстраційний номер, а також перелік документів, які подавалися заявником.
У ході розгляду заяви про державну реєстрацію державний реєстратор, нотаріус встановлює наявність обставин, що перешкоджають проведенню державної реєстрації прав, за наявності яких приймає рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію, рішення про зупинення державної реєстрації прав або рішення про відмову в проведенні реєстрації прав про що обов'язково повідомляє заявника в письмовій формі.
Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов'язково використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва обов'язково використовує також відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що перевірка приватним нотаріусом реєстру дозвільних документів ДАБІ Одеської області під час реєстрації прав власності на підставі декларації №ОД 142163031668 від 17.06.2016 року була обов'язковою. Надання підтвердження такої перевірки не передбачається чинним законодавством. Будь яких заяв від реєстратора Департаменту ДАБІ в Одеській області печаткою та підписом якого засвідчено Декларацію за №ОД 142163031668 від 17.06.2016р. з приводу недостовірності декларації, її невідповідності закону, або будь яких інших обставин які вказували на недійсність такого документу суду не надавалося, представником позивача клопотання не заявлялися, тому твердження представника позивача, що Декларація за №ОД 142163031668 від 17.06.2016р. є фальшивою судом не приймаються.
Позивачем не надано належних доказів щодо неправомірності набуття права власності відповідачами квартири АДРЕСА_1 . В самій позовній заяві прокурор зазначав, що необхідно існування документу, що засвідчує прийняття в експлуатацію об'єкту, тобто позивач на момент подання позову та його обґрунтування доказами не посилався на факт існування декларації, яка і стала підставою державної реєстрації.
Посилання заступника прокурора Одеської області в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що декларація про готовність об'єкту до експлуатації від 17.06.2016р. не зареєстрована у встановленому законом порядку, тому спірна квартира є самочинним будівництвом й підстав для оформлення права власності на неї немає, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, позивачем, заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3, не доведено належним чином підстави позову, а саме, те, що спірна квартира є самочинним будівництвом, яке підлягає приведенню у первісний стан. Й, навпаки, відповідачами повністю спростовано підстави позову та з достовірністю підтверджено те, що реєстрація права власності на реконструйований об'єкт нерухомості на підставі декларації про готовність об'єкту до експлуатації проведена у відповідності до вимог діючого законодавства й вони правомірно набули право власності на вказане майно.
Верховний Суд у постанові від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18 зробив правовий висновок про те, що «пункт 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15».
У пункті 41 Порядку про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, зазначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подаються, зокрема, 1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; 2) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.
З матеріалів реєстраційної справи №972263151101 на квартиру АДРЕСА_1 , заведеної Управлінням державної реєстрації Одеської міської ради вбачається, що 14 липня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була подана заява про державну реєстрації прав на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а.с. 1-2). До заяви додано, як підтвердження виникнення права власності на новозбудований об'єкт, Декларацію про готовність об'єкту до експлуатації №ОД 142163031668, зареєстровану 17.06.2016р. на реконструкцію квартири АДРЕСА_1 (т. 2, а.с. 12-17), та технічний паспорт, виготовлений ФОП ОСОБА_3 від 10.05.2016р., на спірну реконструйовану квартиру (т. 2, а.с. 19-21).
Зазначені обставини також із достовірністю підтверджуються належно засвідченими документами, що стали підставою для прийняття рішення №30467692 від 14.07.2016 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках кожному на квартиру АДРЕСА_1 , наданими приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. (т. 2, а.с. 116-133).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, надані сторонами у справі, колегія суддів вважає, що, відмовляючи у задоволені позову заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що наявними у справі доказами з достовірністю та об'єктивністю доведено те, що реконструкція спірного житлового приміщення проведена у відповідності до діючого законодавства без змін геометричних розмірів фундаментів у плані є об'єктом закінченого будівництва, тому відповідачі набули право власності на спірне майно правомірно.
Виникненню у відповідачів права власності на майно, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права на новостворене нерухоме майно, слугувала та передувала активна участь в такому процесі держави в особі відповідних органів архітектурно-будівельного контролю, які прийняли до експлуатації закінчений після будівництва об'єкт. В зв'язку з чим, враховуючи, що право власності на житлове приміщення було набуте відповідачами в результаті проведення державними органами законодавчо встановлених процедур, то відповідальність за вказані процедури не може покладатися на останніх, які розраховувала на їх належність та легітимність.
Задоволення вимог прокурора призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку втручання держави у мирне володіння майном відповідачами є непропорційним.
За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.
У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем, заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3, в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі реєстрацією права власності на спірне нерухоме майно порушують права Управління ДАБК Одеської міської ради та Одеської міської ради, а тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право вказаних позивачів не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідачі отримали ефективний засіб юридичного захисту свого порушеного права, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення у справі про задоволення позовних вимог у повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справах, -
Апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 11 жовтня 2021 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік