Справа № 127/21068/21
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Іщук Т.П.
Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б.
12 жовтня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Матохнюка Д.Б.
суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,
представника позивача: Бондарчук Л.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вінницького об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підготовки про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,
у серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Вінницького об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення від 06 серпня 2021 року №436.
07 вересня 2021 року Вінницький міський суд Вінницької області прийняв рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Не погоджуючись з судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
У судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився, хоча належним чином повідомлявся про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 05 серпня 2021 року старшим офіцер мобілізаційного відділення Вінницького об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки капітаном Бандишем О. В. складений протокол відносно директора ТОВ «Транс Сел» ОСОБА_1 , згідно якого ТОВ «Транс Сел» у строк до 20 червня 2021 року не подало до Вінницького ОМТЦК та СП інформацію про наявність транспортних засобів та техніки, їх технічний стан та про громадян, які працюють на таких транспортних засобах та техніці, чим порушив вимоги ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та п.15 постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №405 «Про внесення змін до положення про військово-транспортний обов'язок».
Протокол містить відмітку про відмову від підпису, а також пояснення особи, в яких вказується, що відповідальність за неподання інформації до військкомату відсутня, технічна можливість надання інформації до військкомату засобами електронного зв'язку відсутня, на території України діє карантин, що унеможливлює подання паперової інформації.
06 серпня 2021 року військовий комісар Вінницького об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки полковник Ліщук І. В., розглянувши матеріали справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , виніс постанову №436 по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.210-1 КУпАП, про накладення на ОСОБА_1 , директора ТОВ «Транс Сел», адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 5100,00 грн.
Із змісту постанови встановлено, що ТОВ «Транс Сел» в особі директора Глухомана Р. І., у строк до 20 червня 2021 року не подало до Вінницького ОМТЦК та СП інформацію про наявність транспортних засобів та техніки, їх технічний стан, а також громадян, які працюють на таких транспортних засобах і техніці, чим порушено вимоги ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та п.15 постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 року №405 «Про внесення змін до положення про військово-транспортний обов'язок», за що передбачена відповідальність за ч.2 ст.210-1 КУпАП. Дана постанова винесена в присутності представника Глухомана Р.І. та вручена йому, що підтверджується підписом у постанові.
Непогоджуючись із вказаною постановою позивач оскаржив її до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при прийнятті оскаржуваної постанови діяв в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Так, згідно зі ст.16 Закону України «Про оборону» підприємства, установи та організації усіх форм власності здійснюють згідно із законодавством заходи щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізаційна підготовка - комплекс організаційних, політичних, економічних, фінансових, соціальних, правових та інших заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та Державної спеціальної служби транспорту, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій до своєчасного й організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави і захисту її території від можливої агресії, забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Згідно п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №405 «Про внесення змін до Положення про військово-транспортний обов'язок» військово-транспортний обов'язок є складовою частиною мобілізаційної підготовки і мобілізації в державі та включає в себе проведення заходів, пов'язаних з військовим обліком, завчасною підготовкою, перевіркою готовності до передачі та передачею в особливий період транспортних засобів і техніки військовим формуванням.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» військово-транспортний обов'язок установлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на особливий період транспортними засобами і технікою і поширюється на центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, у тому числі на залізниці, порти, пристані, аеропорти, нафтобази, автозаправні станції дорожнього господарства та інші підприємства, установи і організації, які забезпечують експлуатацію транспортних засобів, а також на громадян - власників транспортних засобів.
Згідно ч. 2 вказаної статті порядок виконання військово-транспортного обов'язку визначається Кабінетом Міністрів України.
Так, на виконання зазначеної норми Кабінетом Міністрів України прийнята постанова №1921 від 28.12.2000 р. «Про затвердження Положення про військово-транспортний обов'язок» (Положення №1921).
Положення №1921 визначає порядок виконання військово-транспортного обов'язку для за доволення потреб Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Держспецзв'язку та Держспецтрансслужби (далі - військові формування) на особливий період транспортними засобами і технікою усіх типів і марок вітчизняного та іноземного виробництва, їх повернення під час демобілізації та компенсації шкоди, завданої транспортним засобам і техніці внаслідок їх залучення під час мобілізації.
Дія цього Положення поширюється на центральні органи виконавчої влади, інші державні органи, місцеві держадміністрації, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також громадян - власників транпортних засобів.
Згідно з п. 5 Положення №1921 посадові особи та громадяни несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання військово-транспортного обов'язку відповідно до закону.
Пунктом 7 Положення №1921 визначено, що військово-транспортний обов'язок виконується: в мирний час - шляхом проведення заходів, пов'язаних з військовим обліком транспортних засобів і техніки та завчасним забезпеченням їх мобілізаційної готовності відповідно до визначених завдань; в особливий період - шляхом передачі підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами транспортних засобів і техніки для задоволення потреб військових формувань відповідно до визначених завдань.
Згідно п. 15 Положення №1921 керівники підприємств, установ та організацій подають військовим комісаріатам щороку до 20 червня та 20 грудня інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, за формою згідно з додатком 1.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» посадові особи, винні в порушенні законів України та інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно із законом.
Таким чином, подання військовим комісаріатам інформації є виконанням військово-транспортного обов'язку в певній частині, який покладається на керівників підприємств, установ та організацій.
При цьому, невиконання чи несвоєчасне виконання цього обов'язку є порушенням законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію та підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності, передбаченої ст. 210-1 КУпАП.
Так, ч. 2 ст. 210-1 КУпАП передбачена відповідальність за повторне протягом року порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Стосовно посилань апелянта на те, що відповідачем безпідставно притягнено його до відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП так як ним протягом року порушень не вчинено, колегія суддів звертає увагу на те, що дана стаття передбачає відповідальність не лише за повторність вчинення порушення, а також вчинення порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період.
Також, колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта про те, що на момент вчинення правопорушення особливий період в Україні не діяв, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Так, часткову мобілізацію в Україні оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року №303/2014, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 06 травня 2014 року №454/2014, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 21 липня 2014 року № 607/2014, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 14 січня 2015 року №15/2015.
Тобто, саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до положеньЗакону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" законодавець пов'язує настання особливого періоду. При цьому, сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.
Настання особливого періоду законодавець пов'язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову) або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов'язує із закінченням мобілізації або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій. Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію. Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим устатті 1 вказаного Закону.
Таким чином, станом на момент виникнення спірних правовідносин в Україні діяв особливий період.
У судовому засіданні представник позивача зазначила про те, що законом непередбачена відповідальність за неподання інформації про наявність транспортних засобів та техніки, а передбачає відповідальність за не надання самої техніки. Проте, Вінницький ОМТЦК не зверталось до позивача з вимогою про надання такої техніки.
Колегія суддів вважає такі твердження безпідставними, оскільки згідно п. 15 Положення №1921 керівники підприємств, установ та організацій подають військовим комісаріатам щороку до 20 червня та 20 грудня інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, за формою згідно з додатком 1.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість доводів позивача, які жодним письмовим доказом не підтверджені. В свою чергу, відповідачем доведено правомірність своїх дій щодо прийняття оскаржуваної постанови, про що надано відповідні письмові докази, які не спростовані позивачем.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що оскаржувана постанова є правомірною та такою, що не підлягає скасуванню.
Враховуючи вище викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.
Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 вересня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Матохнюк Д.Б.
Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.