Справа № 120/3625/21-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк А.Ю.
Суддя-доповідач - Курко О. П.
12 жовтня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
в квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 року позов задоволено, а саме:
- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо проведення виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 19.03.2021 року;
- зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 19.03.2021 року в розмірі 3115 (три тисячі сто п'ятнадцять) гривень 61 копійку.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Відповідач зазначив, що згідно з пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. При цьому зазначено, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що позивач проходив військову службу на посаді техніка відділення приймальних радіопристроїв відділу приймальних радіопристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.04.2020 року № 85 ОСОБА_1 , звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 31.03.2020 року № 13-РС відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "к", виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 30.04.2020 року.
Після звільнення позивач звернувся із письмовою заявою до Військової частини НОМЕР_1 у якій, зокрема, просив нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки, яка надається військовослужбовцям, виконання обов'язків, яких пов'язано з підвищеним нервово - емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я за 2014, 2015, 2016, 2018, 2019 роки та індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року враховуючи базовий місяць з моменту підвищення посадового окладу 01 січня 2008 року.
Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати спірного грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.10.2020 року у справі № 120/3283/20-а адміністративний позов задоволено частково.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, сторони оскаржили його в апеляційному порядку.
За результатом перегляду справи, постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021 року рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2020 року в частині визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2014 року по 2020 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30.04.2020 та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2014 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30.04.2020 року скасовано.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2020 року в частині встановлення судом базового місяця для обчислення індексації "січень 2008 року"- скасовано, у позові в цій частині ОСОБА_1 відмовлено.
Прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки, яка надається військовослужбовцям, виконання обов'язків, яких пов'язано з підвищеним нервово - емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я за 2014, 2015, 2016, 2018, 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30 квітня 2020 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки, яка надається військовослужбовцям, виконання обов'язків, яких пов'язано з підвищеним нервово емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я за 2014, 2015, 2016, 2018, 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30 квітня 2020 року.
В решті рішення залишено без змін.
Згідно з банківською випискою по особовому рахунку позивача № НОМЕР_3 виплата зазначеної грошової компенсації у розмірі 19552,82 грн. була здійснена 19.03.2021 року.
Крім того, 10.02.2021 року відповідачем виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення в розмірі 2213,50 грн. за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, враховуючи базовий місяць «січень» 2016 року, що не заперечується сторонами.
Вважаючи, що відповідачем протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статтей 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 року по справі № 823/2249/18.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, сторонами не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 19.03.2021 року, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходив із наступного.
Так, метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 року (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як вбачається із матеріалів справи розмір виплаченої заборгованості у вигляді компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки становить 19552,82 грн. та індексація грошового забезпечення - 4413,50 грн., в загальному розмірі - 23966,32 грн.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату виключення позивача із списків особового складу частини (30.04.2020) розмір облікової ставки НБУ становив 8,0 % річних. Враховуючи виплачену загальну суму заборгованості - 23966,32 грн. (19552,82 грн. + 4413,50 грн.), 8,0% річних від цієї суми становитиме 1917,30 грн. (159,77 грн. в місяць), а враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 30.04.2020 по 19.03.2021, що становить 19,5 місяців) - 3115,61 грн.
Відтак, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 23966,32 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 3115,61 грн., який розрахований із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по час розрахунку з ним та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Оскільки відповідач не здійснював жодних активних дій щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то така поведінка носить пасивних характер та свідчить про бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
А відтак, позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 19.03.2021 року та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за вказаний період в сумі 3115,61 грн.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає.
Головуючий Курко О. П.
Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.