11 жовтня 2021 року Київ справа №320/12599/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Басая О.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення коштів,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки в період 2015-2017 років, як учаснику бойових дій, в кількості 42 днів, у зв'язку із звільненням з військової служби у запас;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки в період 2015-2017 років, як учаснику бойових дій, в кількості 42 днів, виходячи з грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на день звільнення з військової служби, 15 листопада 2017 року;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при його звільненні з військової служби у запас, 15 листопада 2017 року;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки в період 2015-2017 років, як учаснику бойових дій, в кількості 42 днів, у зв'язку із звільненням з військової служби у запас за період з 16 листопада 2017 року по день ухвалення судового рішення у даній справі, який на день пред'явлення позовної заяви становить 401 232,14 грн;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди у розмірі 35 000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач при звільненні позивача не провів усіх розрахунків з виплати грошової компенсації за дні невикористаної відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. У зв'язку з не проведенням повного розрахунку при звільненні, позивач має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Враховуючи наведене, вважає, що невиплата вказаних видів грошового забезпечення порушує його права. Також, позивав наполягає, що протиправною бездіяльністю відповідача йому була спричинена моральна шкода, яка виразилась у його моральних стражданнях, втраті нормальних життєвих зв'язків, позбавлення доходу, що негативно відобразилося на його сім'ї, змусило прикладати додаткових зусиль для організації свого життя, відбулось приниження його честі та гідності, ігнорування його прав, втрата престижу та ділової репутації серед знайомих, друзів, родичів та близьких, змінилось його уявлення про армію, порушився нормальний спосіб та звичний уклад життя.
Ухвалою суду від 07.12.2020 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.
Відповідач не погоджуючись з позовними вимогами позивача, надав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що оскільки військова частина НОМЕР_1 є розпорядником бюджетних коштів, яка здійснює видатки та платежі тільки в межах відповідних асигнувань, встановлених на поточний рік, належні позивачеві кошти при звільненні виплачуються лише після відповідного фінансування військової частини. На цій підставі вважає, що відсутня протиправна бездіяльності відповідача. Також, відповідач стверджує, що додаткова відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності є окремим видом відпустки, яка в силу ст. 24 Закону України "Про відпустки", не передбачає виплату компенсації за її невикористання. Окрім цього, відповідач наголошує на пропуск позивачем строку звернення до суду з вимогою про нарахування та виплату компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період 2015-2017 роки, оскільки позивач на час свого звільнення, 15.11.2017, був обізнаний про обсяг коштів, які підлягали виплаті. З приводу стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач зазначає, що на військовослужбовців Національної гвардії України розповсюджується спеціальне законодавство військової сфери, яке регулює відповідні правовідносини, тому положення КЗпП України не може застосовуватися до військовослужбовців. Також, у протиріч вимогам Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", позивачем не обґрунтовано та не підтверджено відповідними доказами спричинення йому моральної шкоди у розмірі 35 000 грн. Наведені доводи, у своїй сукупності, на думку відповідача, є підставами для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Розглянувши позовну заяву, відзив на позов, докази наявні в матеріалах справи та оцінивши їх у сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , код РНОКПП - НОМЕР_2 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорту № НОМЕР_3 , виданим 06.07.2018 органом №8034 (том 1 а.с. 18).
Позивач проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України в період з 22.06.2016 по 15.11.20217 р.
Наказом командира військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 15.11.2017 №334 було припинено розірвано контракт про проходження громадянином України військової служби у Національній гвардії України, та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого сержанта ОСОБА_1 інструктора (снайпера) взводу розвідки спеціального призначення 1-го батальйону оперативного призначення (на бронетранспортерах), звільненого відповідно до пункту Б частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з військової служби наказом командира військової частини по особовому складу від 14.11.2017 №96 о/с у запас без права носіння військової форми одягу, 15 листопада 2017.
Крім того, наказом командира військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 15.11.2017 №334 визнано таким, що 15 листопада 2017 року справи та посаду здав, та направлений для постановки на військовий облік до Славутицького РВК Хмельницької області (том 1 а.с. 24).
16 вересня 2015 року позивачу було видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_4 .
Позивач є особою з інвалідністю другої групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 , виданим 14.02.2018.
В період з 26 березня 2015 по 26 травня 2015 року позивач приймав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей (Том а.с.23).
Проте, станом на день звільнення - 15.11.2017 відповідачем не здійснено виплату грошової компенсації позивачеві за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
20 серпня 2020 року, вважаючи безпідставною невиплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки (Том 1 а.с. 25-26).
Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України листом від 07.09.2020 №18/11-1672-К-71/1 повідомила позивачу, що відповідно до постанови КМУ від 16.03.2016 №178 виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби, загибелі (смерті) військовослужбовця. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
При цьому повідомлено, що грошова компенсація не виплачувалась позивачу оскільки рапорту ним не надавалось.
До вищевказаного листа-відповіді, відповідачем була додана довідка про доходи позивача від 01.09.2020 №200 за період грудень 2016 року - листопад 2017 року.
Не погоджуючись з зазначеною бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду за захистом порушеного права.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Спеціальним законодавством, яке врегульовує спірні правовідносини є Закон України "Про відпустки" від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР), Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551-XII), Кодекс законів про працю України, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Згідно з частиною першою статті 1 Кодексу законів про працю України, цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
За частиною першою статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Зі змісту статті 4 Кодексу законів про працю України з'ясовується, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до статей 1-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
За частиною першою статті 4 Закону №504/96-ВР, до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни" від 14.05.2015 №426-VIII було доповнено Закон №504/96-ВР статтею 16-2. Закон набрав чинності 06.06.2015.
Як свідчить зміст статті 16-2 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Статтями 4, 5 Закону №3551-XII визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
За частиною восьмою статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, що слідує з частини 1 статті 12 Закон №3551-XII.
Отже, з аналізу наведених норм убачається, що категорія осіб, якою у даному випадку є учасник бойових дій (особа з інвалідністю внаслідок війни - ветеран війни), до яких відноситься і позивач, мали право на отримання додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів під час проходження служби.
Відповідно до абзацу третього частини 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту, учасники бойових дій, у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
При цьому, відповідно до частини 17 та 18 цієї ж статті, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу.
Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Проте, як убачається з положень частини 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 вказаного Закону визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Тобто, в особливий період з моменту оголошення мобілізації надання відпусток обумовлених частиною першою статті 12 Закон №3551-XII (додаткової на 14 календарних днів), припиняється. Проте, суд наголошує, що припинення надання відпусток фактично (в натурі) не є тотожним втраті права на таку відпустку.
Системний аналіз змісту вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
Суд зазначає, що норми Закону №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII з 2015 року по 2017 рік.
Дана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 16 травня 2019 року за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18, з якими погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року вказавши при цьому наступне:
"Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР "Про відпустки".
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Наказ №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ. ".
Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2017 роках додаткову відпустку як учаснику бойових дій, передбачену п.12 ч.1 статті 12 Закону №3551-ХІІ.
У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне задовольнити вимогу позивача про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нездійснення виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
Крім того, захист порушених прав позивача також потребує зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 42 календарних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
Щодо вимоги позивача про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період із 16.11.2017 по день ухвалення судового рішення у даній справі, який, за підрахунками позивача станом на день звернення до суду становить 401232,14 грн, суд зазначає таке.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП - 87952206) зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 90927063).
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 вищевказаної постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП - 87952206) зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
У свою чергу, приблизна оцінка розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні, потребує наявності даних про розмір недотриманих своєчасно при звільненні коштів, зокрема, у даному випадку, компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки.
Таким чином, у даному випадку наявний спір не про розмір належних звільненому працівникові сум, а про наявність правових підстав для нарахування та виплати позивачу компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки при звільненні.
Внаслідок вирішення спору відповідач буде зобов'язаний вчинити дії, направленні на нарахування та виплату позивачеві компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, яка підлягала виплаті при звільненні.
Суд зауважує, що позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог до відповідача, а суд - перевірити їх обґрунтованість, лише тоді, коли таке правопорушення буде припиненим, тобто відбудеться факт виплати позивачу усіх належних коштів, які мали бути йому виплачені на момент звільнення зі служби, тобто буде проведено повний розрахунок.
Отже, як встановлено судом та було підставою звернення позивача з даним позовом, відповідач не здійснив такого розрахунку, таким чином відсутня подія фактичного розрахунку.
Враховуючи вказане, суд вважає, що вимога позивача про стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за період із 16.11.2017 по день ухвалення судового рішення у даній справі, яки на день пред'явлення позовної заяви становить 401232,14 грн, є передчасною, а тому не підлягає задоволенню.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача моральної шкоди у сумі 35000 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Так, відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин щодо її заподіяння покладається на особу, яка звернулась з таким позовом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом із тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 року в справі №804/2252/14 та від 21.02.2019 року у справі №670/499/16-а.
Суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження причинного зв'язку між протиправною бездіяльністю відповідача та завданою йому моральною шкодою, не наведено міркувань, з яких він виходив, визначаючи розмір завданої моральної шкоди. Позивачем, також, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з неправомірною діяльністю відповідача як суб'єкта владних повноважень, а також не визначено, якими доказами це підтверджується.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди у сумі 35000,00 грн задоволенню не підлягають.
Щодо строку звернення до суду позивача за захистом відповідних прав, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
У частині другій цієї статті зазначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено іншого, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.
Суд зазначає, що проведення повного розрахунку з робітником, що звільнений, за своєю правовою природою є його доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції), суд переконаний, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати частину першу статті 122 КАС України та при визначенні права позивача на звернення до адміністративного суду керуватися строками, визначеними в інших законах, зокрема, Законі України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Оскільки судом встановлено, що не проведення повного розрахунку з позивачем на день його звільнення є наслідком протиправних дій суб'єкта владних повноважень - Військової частини, то відповідно до спірних правовідносин має застосовуватися - виплата такого розрахунку без обмеження строку.
В свою чергу, відповідно до статті 2 Закону України від 19.10.2000 №2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
З огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься у рішенні від 15.10.2013 №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1,12 Закону України "Про оплату праці" і у рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, а також на підставі аналізу положення частини першої статті 122 КАС України суд дійшов висновку, що у разі порушення трудового законодавства роботодавцем, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з проведенням повного розрахунку з працівником, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим роботодавцем.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №646/6250/17 та від 19.06.2018 у справі №646/6250/17.
Таким чином, позивач не пропустив строк звернення до суду з позовною заявою.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо судових витрат у справі, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак, позивач при подачі позову до суду судовий збір не сплачував.
Тому, керуючись положеннями статті 139 КАС України, судові витрати не підлягають стягненню.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_6 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки в період з 2015 по 2017 рік як учаснику бойових дій, в кількості 42 календарних дня, у зв'язку із звільненням з військової служби у запас.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , військова частина, код ЄДРПОУ: НОМЕР_6 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки в період з 2015 по 2017 рік, як учаснику бойових дій, в кількості 42 календарних дня, виходячи з грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на день звільнення з військової служби - 15.11.2017.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Басай О.В.