ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
про відмову у відкритті провадження
"12" жовтня 2021 р. справа № 300/5794/21
м. Івано-Франківськ
Суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду Микитюк Р.В., перевіривши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 до в.о. старости дорадчої ради Підлузького старостинського округу Івано-Франківської міської ради Стойко Ярини Іванівни, заступника міського голови виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Федоріва Віталія Васильовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій,-
Представник ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до,0 в.о. старости дорадчої ради Підлузького старостинського округу Івано-Франківської міської ради Стойко Ярини Іванівни, заступника міського голови виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Федоріва Віталія Васильовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій.
Відповідно до ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); чи не має інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін встановленим законом у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом [див. рішення у справі Занд проти Австрії (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, встановленим законом, національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття суду, встановленого законом зводиться не лише до правової основи самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно до приписів пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту також КАС України), суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства та, чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із пунктами 1 та 2 частини 1 статті 4 КАС України, адміністративна справа переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Статтею 19 КАС України регламентовано перелік справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Так, згідно із пунктом 1 частини 1 вказаної статті, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 вказаного Кодексу).
Так, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справи адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати у зв'язку з чим виник спір та на захист яких прав особа звернулася до суду.
Наведена правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду від 21.03.2018 по справі №809/1946/15.
Отож, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
Під час визначення предметної юрисдикції справ слід в першу чергу виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень, дій чи бездіяльності є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Правовий статус сільських, селищних, міських рад визначено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 за №280/97-ВР (надалі по тексту також Закон №316-21/2018).
Статтею 10 Закону №316-21/2018 визначено, що ради є органами місцевого самоврядування, які представляють інтереси відповідних територіальних громад та здійснюють повноваження, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частини 3 та 5 статті 16 Закону №316-21/2018).
Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону №280/97-ВР передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Таким чином, зі змісту позовної заяви слідує, що предметом спору у даній справі є визнання бездіяльності в.о. старости Дорадчої ради Підлузького старостинського округу Івано-Франківської міської ради, заступника міського голови виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради у вигляді невжиття заходів щодо забезпечення ліквідації власниками засмічених земельних ділянок в Урочищі "Підглинне" та "Кривожать" у с. Підлужжя твердих та будівельних відходів - протиправною та зобов'язання відповідачів ліквідувати засмічення твердими побутовими та будівельними відходами земельних ділянок в Урочищі "Підглинне" та "Кривожать" у с. Підлужжя.
Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Статтею 5 Земельного кодексу України передбачено, що земельне законодавство базується, в тому числі на принципі забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Згідно ст. 80 Земельного кодексу України установлено, що суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності та держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб.
Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 у справі №554/4857/16-а висловила таку правову позицію: "… Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. "
Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 травня 2018 року у справі №341/551/16-ц зробила наступний правовий висновок: " …саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб'єктний склад та участь суб'єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
До того ж, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим. Оскільки позивач у справі обґрунтовує порушення своїх приватноправових прав наявністю в нього майнового права згідно Земельного кодексу України, а отже, наголошує на наявності у нього відповідних цивільних прав та інтересів, то такі права й інтереси залежно від суб'єктного складу спору можуть бути предметом захисту в порядку цивільного судочинства.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №802/390/18-а.
Частиною 5 статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із частинами 1, 4 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, що виникають з цивільних, земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в даному випадку не є публічно-правовими, оскільки дані правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів позивача, які мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією його майнових інтересів, тобто, має місце спір приватно-правового характеру, що в свою чергу виключає можливість його розгляду в порядку адміністративного судочинства.
За наведених підстав та вказаних правових норм даний спір відноситься до юрисдикції загального місцевого суду та повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі у випадку, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі вищевикладеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 170, ст. 243, ст. 248, ст. 256, ст. 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити представнику ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом до в.о. старости дорадчої ради Підлузького старостинського округу Івано-Франківської міської ради Стойко Ярини Іванівни, заступника міського голови виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Федоріва Віталія Васильовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій.
Копію цієї ухвали, разом з позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами, невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
З врахуванням приписів частини 6 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, роз'яснити представнику Стуя Степана Миколайовича, що заявлена заява відноситься до юрисдикції місцевого загального суду, а саме Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складання в повному обсязі, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.
Відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Суддя Микитюк Р.В.