Україна
Донецький окружний адміністративний суд
12 жовтня 2021 р. Справа№200/10079/21
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні без повідомлення сторін) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 )
до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 )
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року включно, зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року включно.
Ухвалою від 12 серпня 2021 року суд прийняв до розгляду позовну заяву позивача, відкрив провадження в адміністративній справі № 200/10079/21 за правилами спрощеного позовного провадження, зобов'язав відповідача надати належним чином засвідчені копії: довідку про розмір середньоденної заробітної плати позивача та довідку про розмір середньої заробітної плати за повні два останні місяці, що передували звільненню.
Ухвалою від 7 жовтня 2021 року суд витребував у Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) довідку про розмір середньоденної заробітної плати позивача та довідку про розмір середньої заробітної плати за повні два останні місяці, що передували звільненню, відзив на позовну заяву або заяву про визнання позову.
За правилами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що при звільненні позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустку як учаснику бойових дій. У зв'язку з цим позивач 13 серпня 2020 року звернувся до військової частини НОМЕР_2 з проханням виплатити індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустку як учаснику бойових дій. Військовою частиною НОМЕР_2 отримано заяву позивача проте відповідь не надано. Тому позивач звернувся для вирішення спорів до суду. На виконання рішень Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2021 року у справі № 200/10418/20-а та від 15 січня 2021 року у справі № 200/10416/20-а відповідачем 29 липня 2021 року виплачено на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустку як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення в загальній сумі 76770 грн. 76 коп., що підтверджується повідомленням про надходження. Таким чином, повідомленням про надходження індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 28 липня 2021 року.
Відповідач до суду надав відзив на позовну заяву, де зазначив, що спір про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення та компенсації за відпустку як учаснику бойових дій, що вирішувався судом під час розгляду справ № 200/10418/20-а та № 200/10416/20-а не є спором про нараховані/не нараховані суми під час звільнення. Оскільки, при нарахуванні і виплати позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України вважає відсутніми щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь період.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України серії НОМЕР_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 . Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 від 25.01.2016 року та витягом з протоколу №2 засідання комісії Генерального штабу Збройних сил України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій від 25 січня 2016 року.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2021 року № 200/10418/20-а позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 ) до до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Ухвало Першого апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року апеляційну скаргу повернуто заявнику. Рішення набрало законної сили 26 квітня 2021 року.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15 січня 2021 року № 200/10416/20-а адміністративний позов ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; місце проживання: АДРЕСА_4 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (юридична адреса: АДРЕСА_5 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено повністю, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 02.08.2016 по 05.10.2018 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 02.08.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 05.10.2018 - березень 2018 року, зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 02.08.2016 по 05.10.2018 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 02.08.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 05.10.2018 - березень 2018 року.
Ухвало Першого апеляційного адміністративного суду від 5 травня 2021 року апеляційну скаргу повернуто заявнику. Рішення набрало законної сили 5 травня 2021 року.
Платіжним дорученням від 29 липня 2021 року № відповідачем на виконання рішень суду у справі № 200/10418/20-а та № 200/10416/20-а було перераховано компенсацію за невикористану відпуску та індексацію грошового забезпечення у розмірі 76770 грн. 76 коп., про що відповідачем не заперечується.
Судом також встановлено, що позивач з 2 серпня 2016 року по 5 жовтня 2018 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 5 жовтня 2018 року № 290 позивача з 5 жовтня 2018 року було звільнено з військової служби у запас та виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 .
Надаючи правову оцінку даним правовідносинам суд зазначає наступне.
Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, суд вважає позовну заяву такою, що підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
За приписами статті 3 Конституції України, відповідно, гарантує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, згідно якого основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї.
Відповідно до частин першої та другої статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
В статті 47 КЗпП України занотовано: власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 1 статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно із статтею 117 Кодексу Законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у статті 116 Кодексу Законів про працю України, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 21-352а13).
Стаття 116 Кодексу законів про працю України визначає, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду України від 17.01.2019 року у справі №814/2648/16 та від 17.01.2019 року у справі №805/2706/17-а.
Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме: в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Системний аналіз норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 від 26.02.2020 Велика Палата Верховного Суду сформулювала таку правову позицію:
- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Крім того, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Судом встановлено, що з позивачем не розрахувались в день його звільнення у повному обсязі. За таких обставин, обґрунтованої є вимога позивача про компенсацію йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд зазначає, що позивач просив суд зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, проте не визначає суму середнього заробітку.
Для розрахунку середньоденної заробітної плати необхідно застосовувати Постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 8 лютого 1995 року №100.
Відповідно п. 1 цей Порядок застосовується, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно абзацу 3 пункту 2 розділу ІI Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 8 лютого 1995 року №100 встановлено, що в інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарних місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
Заробітна плата позивача за серпень 2018 року склала 9378 грн. 81 коп., за вересень 2018 року - 9378 грн. 81 коп. Середньоденна заробітна плата позивача за серпень-вересень 2018 року складає 307 грн. 50 коп. що підтверджується довідкою відповідача від 6 жовтня 2021 року № 875. Повний розрахунок проведено відповідачем з позивачем - 29 липня 2021 року.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Як вже зазначалось судом позивача було звільнено 5 жовтня 2018 року, а датою повного розрахунку при звільненні є - 29 липня 2021 року.
З огляду на викладене, затримка по виплаті коштів з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року - день фактичного розрахунку складає 700 робочих днів (307,50 грн.* 700 дня = 215250 грн.).
Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 року по справі № 524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і ч. 5 ст. 242 КАС України.
Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.
Зокрема, при вирішенні цієї справи суд з'ясував, що істотність частки невиплачених сум індексації грошового забезпечення та відпустки 76415,97 грн. в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року становить 35,5% (76415,97/215250,00 х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 35,5% розраховується наступним чином: 307,50 (середньоденний заробіток позивача) х 35,5% = 109,16 - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 109,16 х 700 (днів затримки розрахунку) = 76412 грн.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. №761/9584/15-ц зроблено висновок щодо зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. При цьому, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Слід також мати на увазі, що працівник є більш вразливою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Крім того, в пункті 78 постанови зазначено, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
В пункті 79 постанови зазначено, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Як вбачається з рішень Донецького окружного адміністративного суду від № 200/10418/20-а та № 200/10416/20-а, позивач стверджував, що на час прийняття наказу від 5 жовтня 2018 року з ним неправомірно було не здійснено повний розрахунок.
При цьому, позивач ніяким чином не обґрунтував в позовній заяві, чому понад 2 роки він не звертався до суду щодо стягнення з відповідача індексацію його грошового забезпечення та додаткової відпустки, у зв'язку зі звільненням.
Таким чином, суд вважає, що в даному випадку саме дії позивача призвели до значного зростання розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.
З наведених підстав суд доходить до висновку, що пропорційним та справедливим розміром відшкодування позивачу є розмір, який дорівнює сумі, що не була виплачена позивачу у день звільнення - 76412 грн.
З урахуванням вищевикладеного, з урахуванням статті 9 КАС України, суд доходить до висновку щодо задоволення позивних вимог позивача шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року у сумі 76412 грн.
Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-77, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року включно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 6 жовтня 2018 року по 29 липня 2021 року у сумі 76412 грн. (сімдесят шість тисяч чотириста дванадцять) 00 коп.
Рішення ухвалене у нарадчій кімнаті 12 жовтня 2021 року. Повне судове рішення складено 12 жовтня 2021 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Смагар