Іменем України
28 вересня 2021 року м. Кропивницький
справа № 941/1177/20
провадження № 22-ц/4809/1183/21
Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Карпенка О.Л. (головуючий, суддя-доповідач), Голованя А.М., Письменного О.А.,
за участю секретаря судового засідання Діманової Н. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області (суддя Шаєнко Ю. В.) від 21 квітня 2021 року,
Короткий зміст позовних вимог та обставин справи
31 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 у якому просив стягнути з відповідача грошові кошти в рахунок основної заборгованості за договором позики в розмірі 30100 грн, а також заборгованість за процентами за користування позикою в розмірі 1505 грн, заборгованість за порушення договірних зобов'язань в сумі 653170 грн, та сплачені судові витрати: судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 14 лютого 2017 року відповідачвзяв у нього в борг грошові кошти в сумі 57166,00 грн, які зобов'язався повернути до 01 вересня 2017 року та сплатити проценти за користування позикою у розмірі 5% за користування коштами, про що відповідач склав та видав йому розписку. На випадок порушення зобов'язання договором передбачено сплату процентів кожного наступного місяця на 5% більше.
Порушивши зобов'язання у встановлений строк відповідач кошти не повернув. Лише 01 квітня 2018 року відповідач частково сплатив борг у сумі 27066,00 грн.
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики залишено без задоволення.
Суд мотивував своє рішення тим, що позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за порушення договірних зобов'язань у розмірі 653170,00 грн спливла у вересні 2018 року, а позивач звернувся до суду 31 серпня 2020 року, тому на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України позов задоволенню не підлягає в цілому.
Короткий зміст апеляційної скарги та відзиву на неї
В поданій до суду апеляційній скразі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач послався на те, що суд допустив порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, суд не врахував, що відповідач визнав позов в частині заборгованості за позикою в сумі 30100,00 грн та за процентами в сумі 1505 грн, а заперечував лише щодо вимог про стягнення з нього процентів після прострочення виконання зобов'язання у сумі 653170,00 грн. Попри це суд відмовив в задоволенні всіх позовних вимог.
ОСОБА_2 не скористався своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, відзив на апеляційну скаргу не подав.
Позиції учасників справи, висловлені у судовому засіданні
Позивач ОСОБА_1 повідомлений належним чином про час, дату та місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явився, подав письмове клопотання про розгляд справи в суді апеляційної інстанції у його та його представника відсутність.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Турбаєвський Ю. В. визнали апеляційну скаргу частково обґрунтованою, а саме: оскільки відповідач дійсно не виконав у своє зобов'язання повернути позику в сумі 30100 грн та не сплатив обумовлені договором проценти в сумі 1505 грн, то суд мав підстави для задоволення цих вимог позивача. Врешті суд правильно вирішив спір.
Суд першої інстанції встановив такі неоспорювані обставини спави:
14 лютого 2017 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 57166,00 грн, а той зобов'язався повернути їх та сплати проценти в розмірі 5% в строк до 01 вересня 2017 року про що позичальник видав ОСОБА_1 розписку.
01 квітня 2018 року ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 27066,00 грн.
Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення
Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК).
Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Цим вимогам оскаржуване рішення суду не відповідає, а тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Щодо суті спору
Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
У постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 зроблено висновок, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Частиною 1 ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).
Частинами 2 - 4 ст. 545 ЦК України передбачено, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Натомість порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України.
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
У цій справі суд правильно оцінив наданий позивачем доказ, а сааме розписку, яку видав відповідач 14 лютого 2017 року про те, що він отримав від позивача грошові кошти в сумі 57166,00 грн та зобов'язався повернути їх до 01 вересня 2017 року і сплатити проценти за користування ними у розмірі 5%.
Зміст цієї розписки вказує на те, що вона видана боржником ОСОБА_2 кредитору ОСОБА_1 на підтвердження укладення договору позики і його умов, а також засвідчує, що на час її складання боржник отримав від кредитора грошову суму та безумовно зобов'язався повернути отримане в борг у визначений строк і сплатити плату за користування позикою у визначеному за домовленістю сторін розмірі.
Наявність у позивача боргової розписки ОСОБА_2 вказує на те, що останній своє зобов'язання повернути позику та сплатити проценти не виконав.
З пояснень позивача вбачається, що відповідач лише частково повернув позику поза визначеним договором строком, а саме 01 квітня 2018 року в сумі 27066,00 грн.
Відповідач у суді першої інстанції визнав факт укладення з позивачем договору позики, його умови, а також факт часткового виконання ним умов договору та існуючу заборгованість в сумі 30100,00 грн по основному боргу та 1505,00 грн по процентах.
Таке визнання боргу міститься у письмових поясненнях представника відповідача (с. 31 - 34) та особисто підтверджені відповідачем у судовому засіданні в суді першої інстанції 10 березня 2021 року. Ці ж обставини він підтвердив і в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції.
Заперечення ж відповідача проти позову стосувалися лише процентів, які позивач вимагав стягнути з нього за період прострочення виконання зобов'язання.
Отже, фактично між сторонами не існує спору щодо доведеності факту невиконання відповідачем свого грошового зобов'язання перед позивачем.
Не зважаючи на це, місцевий суд безпідставно відмовив в задоволенні вимог позивача про стягнення простроченої заборгованості відповідача за основною сумою позики в сумі 30100,00 грн, а також процентів, нарахованих на цю суму за умовами договору в межах строку правомірного користування відповідачем позикою.
При цьому, всупереч нормам ст.ст. 263 - 265 ЦПК України, суд не навів мотивів такого свого рішення.
За таких обставин колегія суддів апеляційного суду вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню в цих частинах з ухваленням нового рішення про задоволення таких вимог позивача так, як вони підтверджені доказати і ґрунтуються на нормах закону та умовах договору.
Щодо вимог позивача про стягнення процентів за користування відповідачем коштами після настання прострочення боржника, то суд першої інстанції вважав, що такі вимоги відповідача є вимогами про стягнення неустойки, які ґрунтуються на договорі, але не підлягають задоволенню у зв'язку зі спливом позовної давності.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна з наступних підстав.
Апеляційний суд вже згадував, що відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України. яка свою чергує встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Про те, що передбачене ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування на суму простроченого боргу процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнових прав та інтересів, який полягає в отриманні компенсації від боржника, неодноразово вказувалася судами вищої інстанції, зокрема, Верховним Судом України в постанові від 06 червня 2012 року у справі № 6-49 цс12, Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
На відміну від процентів, які стягуються на підставі ст. 1048 ЦК України лише впродовж правомірного володіння позичальником позикою, проценти передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України нараховуються саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання.
При цьому ч. 2 ст. 625 ЦК України, з урахуванням принципу свободи договору (ст.ст. 6, 627 ЦК України) надає сторонам договору право визначити розмір процентів річних на власний розсуд, відійшовши від визначених законом трьох процентів річних.
Натомість зміст параграфу 2 глави 49 ЦК України дає підстави виснувати, що неустойка носить стимулюючий характер для належного і своєчасного виконання боржником, а у випадку порушення зобов'язання - характер санкції.
Як вбачається зі змісту виданої ОСОБА_2 розписки від 14 лютого 2017 року, він з позивачем домовився, зокрема, про таке: «При порушенні зобов'язання відсоток становитиме ___ Кожен наступний місяць на 5 відсотків більше».
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд помилкову тлумачив цю умову договору, як правочин про неустойку.
Фактично сторони бажали врегулювати питання компенсації втрат позикодавця на випадок невиконання або неналежного виконання позичальником свого зобов'язання з повернення позики, відійшовши від розміру процентів річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Інакше цю умову договору тлумачити неможна з огляду на те, що вона не передбачає сплату неустойки (штрафу або пені).
Отже, суд неправильно визначив характер правовідносин сторін у цій частині та, як наслідок, помилково застосував до такої вимоги позивача спеціальну позовну давність, встановлену п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України.
Неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування рішення суду з ухваленням нового рішення.
Однак, на переконання колегії суддів, умови укладеного між сторонами договору позики не дають можливості стягнути з відповідача проценти за користування позикою поза строком, встановленим договором, у розмірах (за прогресивною шкалою починаючи від дня прострочення), який вказав позивач у позовній заяві з таких підстав.
Конструктивно умову договору про проценти після прострочення виконання грошового зобов'язання сторони сформулювали так, що вона поділяється на дві частини (два речення): 1) «При порушенні зобов'язання відсоток становитиме ___» (це речення є незакінченим так, як базовий розмір відсотків на випадок прострочення сторони не узгодили - суд); 2) «Кожен наступний місяць на 5 відсотків більше» (тобто розмір відсотків на наступний місяць після прострочення буде на 5 % більшим від попереднього, базового - суд).
Тобто, для притягнення відповідача до цивільноправової відповідальності за порушення строку повернення позики на умовах договору його сторони мали б досягти згоди про базовий розмір процентів на випадок прострочення, який буде чинним у перший місяць прострочення, а в наступні періоди, якщо порушення триває, він мав би збільшуватися щоразу на 5 відсотків у порівняні з попереднім.
Отже, неможливо визначити розмір процентів, який підлягає застосуванню у перший місяць прострочення, тобто з 02 вересня по 01 жовтня 2017 року, а, відповідно, і розмір збільшених процентів у наступні місяці.
За таких обставин наданий позивачем розрахунок процентів, які він просить стягнути з відповідача за користування позикою після 01 вересня 2017 року, не ґрунтується на умовах договору і не являється належним доказом.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач своїх вимог не змінював, зокрема, не просив про стягнення процентів у розмірі трьох відсотків річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, відповідних розрахунків суду не надавав.
З огляду на викладене в задоволенні вимоги позивача про стягнення 653170,00 грн процентів належить відмовити у зв'язку з її недоведеністю, а не у зв'язку із пропуском позовної давності, як помилково вважав суд першої інстанції.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд першої інстанції не дотримався загальних вимог процесуального права, закріплених у ст.ст. 2, 5, 12, 13, 76 - 89, 263-265 ЦПК України, не перевірив доводів відповідача, повно встановив обставини справи, але частково неправильно визначив відповідні до них правовідносини та позбавив себе можливості правильно застосувати норми матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
Про судові витрати
Згідно з п.п. «в» ч. 4 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Принцип розподілу судового збору закріплений у ч. 1 ст. 141 ЦПК України, а саме: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач сплатив судовий збір за подання позовної заяви до суду в сумі 6847,75 грн (с. 1) та за подання до суду апеляційної скарги 10272,00 (грн).
З урахуванням частки задоволених позовних вимог відносно ціни позову, позивачу належить присудити пропорційну частку судового збору, що становить 787,50 грн.
Стосовно вимоги позивача про присудження компенсації його витрат на правничу допомогу в сумі 4000 грн, то відповідно до приписів ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше); докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості;документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги або документи, які вказують на обов'язковість сплати таких витрат (рахунки тощо).
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивач надав до суду лише копію договору про надання правничої допомоги адвокатом Бестанчук С. Г. від 04 серпня 2020 року. Однак цей договір не містить відомостей про обсяг виконуваного адвокатом доручення та розмір гонорару адвоката, а також витрат на надання правничої допомоги.
За відсутності інших доказів дійсності витрат позивача на професійну правничу допомогу і їх розміру його вимога про присудження компенсації є недоведеною й задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 - 384ЦПК України, суд
Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ) 30100 (тридцять одні тисячу сто) грн заборгованості за позикою, 1505 (одну тисячу п'ятсот п'ять) грн. заборгованості по процентах, а всього 31605 (тридцять одну тисячу шістсот п'ять) грн.
В задоволенні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 653170 (шістсот п'ятдесяти трьох тисяч сто сімдесяти) грн заборгованості по процентах за порушення зобов'язання відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ) 787,50 грн судового збору.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 11 жовтня 2021 року.
Головуючий О. Л. Карпенко
Судді: А. М. Головань
О. А. Письменний