Справа № 339/409/20
Провадження № 22-ц/4808/1332/21
Головуючий у 1 інстанції Головенко О. С.
Суддя-доповідач Максюта
29 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
Головуючого (суддя-доповідач): Максюта І.О.
Суддів: Василишин Л.В., Горейко М.Д.,
секретаря Капущак С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Долинського районного нотаріального округу Барабаш Руслана Степанівна про визнання недійсним договору дарування та поновлення права власності на квартиру, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Білянського Назарія Сергійовича на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Головенко О.С. 22 липня 2021 року в м. Болехів Івано-Франківської області,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подано позов до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Долинського районного нотаріального округу Барабаш Р.С. про визнання недійсним договору дарування та поновлення права власності на квартиру.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно архівного витягу з протоколу №10 засідання виконкому Болехівської міської Ради депутатів трудящих від 16 травня 1974 року її чоловіку ОСОБА_3 з сім'єю Болехівською міською радою надано квартиру АДРЕСА_1 , що встановлено рішенням Болехівського міського суду в ході розгляду справ №339/326/14-ц та №339/35/17.
Загальна площа квартири становила 80,7м.кв., але при розірванні шлюбу з чоловіком ОСОБА_3 рішенням Народного суду Долинського району від 28.05.1978 року розділено вказану квартиру на дві окремі, ізольовані одна від одної, із двома окремими входами: в квартирі, площею 44,4 м.кв - залишилась проживати вона, а в квартирі площею 36,3 м.кв. - її чоловік разом із сином ОСОБА_4 .
У грудні 1993 року вона приватизувала свою частину квартири і отримала свідоцтво про право власності і стала власником частини квартири, площею 44,4 м.кв. Іншу частину квартири 19 жовтня 2001 року приватизували чоловік та їхній син ОСОБА_4 з сім'єю.
Оскільки вона проживала одна, часто хворіла стійкими захворюваннями, систематично перебувала на лікуванні, то потребувала догляду та сторонньої допомоги. Іноді навідувався до неї син ОСОБА_2 (відповідач в даній справі), який переконав її у доцільності переоформлення квартири на нього в обмін на підтримку та допомогу, яку надаватиме у зв'язку з її хворобами та станом здоров'я.
19 листопада 2013 року підписала в приватного нотаріуса договір дарування належної їй квартири. Через юридичну необізнаність, фізичний та психологічний стан при укладенні договору дарування вона була впевнена, що укладає договір про те, що відповідач здійснюватиме за нею догляд, надавати допомогу, а вона користуватиметься квартирою до смерті. Крім того, нотаріус при підписанні договору дарування не роз'яснила можливі наслідки укладення цього договору, зокрема, що квартира переходить у власність відповідача.
Після підписання нею оспорюваного договору, вона залишилася і надалі проживати одна у неналежній їй квартирі, утримувати її, оплачувати комунальні послуги, ключі від квартири не передала відповідачу. В квартирі відповідач не проживав і не проживає, оскільки постійно працює за кордоном.
Між сім'єю відповідача та нею виникла суперечка з приводу утримання та проживання у них, яке стало нестерпним і неможливим. Тому вона змушена була повернутись у подаровану квартиру, де з жовтня 2020 року за нею здійснює постійний догляд сім'я її сина ОСОБА_4 .
Просила поновити строк для звернення до суду, визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між нею та сином ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Барабаш Р.С., визнавши за нею право власності на вказану квартиру (а.с.1-6, том 1).
Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 22 липня 2021 року в задоволенні позову відмовлено (а.с.13-21, том 2).
Не погодившись з рішенням суду, представником ОСОБА_1 адвокатом Білянським Н.С. подано апеляційну скаргу, у якій посилається на порушення норм матеріального і процесуального права.
Щодо відмови в позові у зв'язку з пропуском строків позовної давності, апелянт вважала, що розпоряджається своїм майном і що між нею та відповідачем було укладено договір довічного утримання, а не договір дарування. Саме в жовтні 2020 року, під час звернення до нотаріуса із проханням скасувати договір довічного утримання, їй стало відомо, що підписала договір дарування. Тому саме з цього часу, на думку апелянта, слід обчислювати строк, коли могла дізнатися про порушення своїх прав.
Щодо особистої участі позивачки у розгляді справ щодо оспорювання права власності на квартиру та наполягання на дійсності договору дарування протягом 2014-2018 років, то весь період вважала, що захищає саме своє право власності, не розуміючи, що більше не являється власником своєї квартири. Похилий вік, довіра до власного сина та стан здоров'я є ознаками цього нерозуміння.
На думку апелянта, відповідач ввів її в оману, переконавши укласти договір дарування. В момент укладення цього договору не могла свідомо розуміти, що саме підписує, оскільки вже хворіла на невиліковну неврологічну хворобу Паркінсона, та беручи до уваги поважний вік, стан її здоров'я, що змусило її несвідомо укласти договір дарування своєї квартири.
Зазначає, що в матеріалах справи наявні документи на підтвердження того, що хворіє на неврологічну хворобу Паркінсона від 16.03.2012, які судом першої інстанції не взято до уваги.
Також нею було надано суду докази витрат, які понесла після укладення договору дарування, по утриманню квартири, у вигляді квитанцій.
З цих підстав просить скасувати рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі (а.с.32-36, том 2).
Відзив на апеляційну скаргу позивачем не подано, що, відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
У судове засідання не з'явився сторони, про день та час розгляду справи повідомлені належним чином шляхом направлення рекомендованої кореспонденції.
Від приватного нотаріуса Калуського районного нотаріального округу Барабаш Р.С. надійшла заява, в якій просить розглядати справу у її відсутності, позов не визнає, у вирішенні справи покладається на розсуд суду.
Приймаючи до уваги, що неявка осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційним судом виконаний обов'язок щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про день, місце та час судового засідання, тому колегія суддів розглянула справу за їх відсутності.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає її необґрунтованою, виходячи з таких підстав.
Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло, посвідченого виконавчим комітетом Болехівської міської ради народних депутатів 14 грудня 1993 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (а.с.23-24, 216, том 1).
Із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 12613298 від 12.11.2013 встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 14.12.1993р. Болехівською міською радою Івано-Франківської області, належить однокімнатна квартира АДРЕСА_1 (а.с.217).
Із договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Долиинського районного нотаріального округу 19 листопада 2013 року та зареєстрованого в реєстрі за №3247, встановлено, що ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 належну їй на праві приватної власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,4 кв.м (а.с.9-10, 213-215, том 1).
Відповідно до п.8 договору дарування, сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
Згідно пункту 9 сторони стверджують, зокрема, що у момент укладення цього договору усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і можуть керувати ними, цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
У пункті 19 Договору зазначено, що статті 182, 229-231, 233-235, 377, 654,717,721,722,727 ЦК України, ст. 65 СК України, ст. 174 Податкового кодексу України сторонам роз'яснено.
В матеріалах справи наявні копії медичної карти пацієнтки ОСОБА_1 (а.с.78-84, 118-173, том 1).
Із змісту відповіді Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медичної допомоги» Болехівської міської ради Івано-Франківської області від 08.02.2021р. №64 встановлено, що пацієнтка ОСОБА_1 підписала декларацію з лікарем загальної практики-сімейним лікарем ОСОБА_5 27.05.2020. На момент підписання декларації з сімейним лікарем пацієнтці вже було діагностовано захворювання «хвороба Паркінсона» та виставлено відповідний діагноз. Такі дані підтверджуються даним медичної картки амбулаторного хворого від 16.03.2012р.. З приводу надання інформації, з якого часу могли проявлятися ознаки такого захворювання, а також чи були в неї супутні неврологічні захворювання, які стали причиною захворювання, то це не є предметом дослідження лікарів загальної практики - сімейних лікарів (а.с.76-77, том 1).
Відповідно до вимог статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правова позиція Верховного Суду України щодо предмету доказування у справах про визнання недійсними договорів дарування на підставі статті 229 ЦК України викладена у постановах від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1124цс15), від 02 грудня 2015 року (провадження №6-2087цс15), від 03 лютого 2016 року (провадження №6-1364цс15), від 20 квітня 2016 року (провадження № 6-372цс16).
Так, вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладання договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного: відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
У справі, яка є предметом розгляду, судом встановлено, що укладаючи оспорюваний договір дарування, сторони стверджували, що волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін та дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки ( п.8 договору).
Окрім того, судом встановлено, що позивач, як сторона оспорюваного договору дарування, надала нотаріусу письмову заяву, якою підтвердила безоплатну передачу відповідачеві належної їй спірної квартири та зазначила, що розуміє правову природу укладеного договору (а.с.225, том 1).
Договір дарування частини квартири укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Барабаш Р.С., зареєстровано в реєстрі за № 3247.
У договорі дарування від 19 листопада 2013 року дарувальник ОСОБА_1 підтвердила, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Крім того, сторони стверджували, що договір не укладається під впливом тяжких для них обставин; вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересах; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; володіють українською мовою, що дало їм можливість прочитати цей договір та правильно зрозуміти його сутність; умови договору їм зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину, не носить характеру уявного чи удаваного правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
Позивачка не надала суду належних та допустимих доказів того, що вона під час укладання спірного договору дарування помилилася стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, тобто, що оспорюваний договір дарування квартири укладений нею під впливом помилки і вона мала намір укласти договір довічного утримання.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що права позивача не порушені внаслідок відчуженої квартири на підставі укладеного між сторонами договору дарування. Спірний договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, а відповідачем зареєстровано право власності на частину квартири, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію № 13038439 від 19 листопада 2013 року (а.с.226, том 1).
У результаті вказаних дій дарувальником було втрачено, а обдарованим безоплатно набуто право власності на частину квартири.
При укладенні договору дарування від 19 листопада 2013 року сторонами були дотримані всі вимоги чинного законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого тлумачення та розуміння його змісту, підписано сторонами за наявності доброї волі, а тому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.
Позивач на час посвідчення спірного договору дарування власноруч зазначила своє прізвище та поставила свій підпис, тим самим засвідчивши, що текст договору їй повністю зрозумілий і її воля була спрямована саме на укладення договору дарування квартири. Крім цього, в договорі роз'яснено зміст ст. ст.717,721 ЦК України щодо поняття договору дарування та змісту договору дарування, з метою усвідомлення поняття правочинів, викладених у зазначених статтях та не допущення помилки, щодо дарування.
Спірний договір дарування квартири укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом.
Таким чином, укладаючи договір дарування, позивач не могла не розуміти, що йдеться саме про договір дарування квартири, враховуючи зміст договору і роз'яснення нотаріуса щодо змісту та правових наслідків укладення правочину.
Доказів порушення нотаріусом вимог ст. 44 Закону України «Про нотаріат» щодо встановлення дійсності намірів сторін укласти саме договір дарування квартири, а не договір довічного утримання, роз'яснення вимог законодавства щодо змісту і правових наслідків договору, судом не отримано.
Доводи апеляційної скарги про те, що договір дарування був укладений позивачем під впливом помилки, а саме, що через похилий вік, тяжкі обставини, наявність хвороби вона неправильно сприйняла правову природу правочину, права та обов'язки сторін, наслідки договору і це вплинуло на її дійсне волевиявлення, тобто вона помилково уклала договір дарування квартири, замість договору довічного утримання, не заслуговують на увагу, оскільки спростовані наведеними вище обставинами.
Крім того, наявні у матеріалах справи документи спростовують посилання позивача на помилку щодо правового характеру і наслідків для сторін спірного договору.
Так, судом встановлено, що укладаючи договір дарування, позивач на той час перебувала в добрих стосунках з сином ОСОБА_2 , відповідачем по справі.
Натомість з другим сином ОСОБА_6 та його сім'єю, зокрема, невісткою ОСОБА_7 , їх дітьми, позивач була в неприязних відносинах і між ними виникали спори щодо права користування вказаною квартирою, які були предметами розгляду судів.
Зокрема, 04.07.2014 року син позивача ОСОБА_4 звернувся з позовом про визнання договору дарування даної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Барабаш Р.С., зареєстрованим №3247 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним та просив скасувати його. Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено (справа №339/326/14-ц).
При цьому, позивач ОСОБА_1 брала участь в судових засіданнях особисто, надавала пояснення з приводу безпідставності таких вимог, 29 жовтня 2014 року подавала заяву про застосування строку позовної давності, а також 25 грудня 2014 року нею подано зустрічну позовну заяву.
В подальшому за заявою ОСОБА_4 позивач ОСОБА_1 брала участь в судових засіданнях про перегляд рішення Болехівського міського суду від 23 березня 2015 року у зв'язку з нововиявленими обставинами та просила відмовити у їх задоволенні (ухвала суду від 07 вересня 2016 року справа 8/339/3/16).
Також ОСОБА_1 брала особисто участь в судовому засіданні в справі за заявою ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення щодо вимоги про визнання договору дарування квартири від 19.11.2013 року недійсною та надавала пояснення щодо безпідставності таких вимог.
12.12.2017 року ОСОБА_8 (син ОСОБА_4 та онук позивача ОСОБА_1 ) також звертався із позовною заявою, в якій просив визнати недійсним та скасувати договір дарування спірної квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 19.11.2013 року приватним нотаріусом Барабаш Р.С. за реєстровим № 3247 (справа 339/435/17).
Беручи участь в судових засіданнях, ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_9 , заперечуючи позовним вимогам ОСОБА_8 , просили відмовити у позові та застосувати строк позовної давності. Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2018 року в позові відмовлено (справа 339/435/17).
Таким чином, протягом чотирьох років позивач ОСОБА_1 разом із відповідачем в даній справі ОСОБА_2 наполягала на дійсності та правомірності укладення договору дарування і тому чітко усвідомлювала, що нею укладено саме договір дарування, а не довічного утримання.
При цьому, уклавши договір дарування, позивач проживала однією сім'єю з відповідачем до жовтня 2020 року, поки стосунки між ними не погіршились, що вона підтверджує в апеляційній скарзі.
Зокрема, як встановлено судом, на час звернення позивача з даним позовом, відносини між нею та сином ОСОБА_2 , якому вона подарувала квартиру, погіршилися.
Натомість, позивач примирилася з іншим сином ОСОБА_4 , який раніше вже оспорював вказаний договір дарування квартири, стала проживати з його дочкою.
Обдарований (відповідач) ОСОБА_2 зареєстрував право власності на спірну квартиру, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 226, том 1).
Таким чином, якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним.
Про правильне сприйняття позивачем умов договору дарування та усвідомленого волевиявлення позивача щодо укладення договору дарування, свідчить також факт того, що позивач протягом семи років не пред'являла до відповідача жодних вимог про її утримання, надання житла, харчування чи догляду. Будь яких доказів з цього приводу суду надано не було.
Погіршення стосунків сторін після укладення правочину та не спілкування відповідача з позивачем не можуть бути підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки передбачені законом підстави недійсності правочину мають існувати на момент його вчинення.
Враховуючи викладені вище обставини, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладаючи договір дарування квартири, позивач не могла не розуміти, що укладає договір дарування, враховуючи зміст договору і роз'яснення нотаріуса щодо змісту та правових наслідків укладення правочину, а також її подальшу поведінку.
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на їх недоведеність позивачем.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білянського Назарія Сергійовича залишити без задоволення, а рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 22 липня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: І.О. Максюта
Судді: Л.В. Василишин
М.Д. Горейко
Повний тест постанови складено 08 жовтня 2021 року.