Справа № 264/1743/18
Провадження № 2/591/2186/21
29 вересня 2021 року Зарічний районний суд м. Суми в складі:
головуючого - судді Сидоренко А.П.
з участю секретаря судового засідання - Скачкової К.А.
представника відповідачки - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Суми в спрощеному позовному провадженні з повідомленням учасників справи цивільну справу за позовом Полтавського державного медичного університету до ОСОБА_2 про стягнення витрат коштів державного бюджету на навчання,-
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначає, що ОСОБА_2 згідно наказу ректора № 222-у від 15 серпня 2010 року була зарахована з 01 вересня 2010 року студенткою стоматологічного факультету Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія».
01 вересня 2010 року між відповідачкою та академією укладено Угоду № 002 про підготовку фахівця з вищою освітою, згідно якої вона зобов'язувалась здійснити якісну теоретичну і практичну підготовку фахівців з вищою освітою згідно з навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик, а студентка ОСОБА_2 зобов'язувалася оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою за напрямками підготовки «Стоматологія» і прибути після закінчення вищого навчального закладу за місцем направлення та відпрацювати не менше трьох років.
Відповідно до витягу з наказу № 256-у від 26 червня 2015 року рішенням Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_2 присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом спеціаліста від 30 червня 2015 року серії НОМЕР_1 .
Згідно з витягу з списку працевлаштування персонально кожного випускника академії за 2015 рік ОСОБА_2 отримала направлення до місця призначення Сумської ОДА, Сумська обласна дитяча стоматологічна поліклініка на посаду лікар-стоматолог дитячий.
За інформацією Сумської обласної стоматологічної поліклініки від 30 листопада 2017 року ОСОБА_2 була прийнята 01 серпня 2017 року на посаду лікаря-стажиста з хірургічної стоматології, але звільнилася за власним бажанням з 15 листопада 2017 року.
Таким чином відповідачка не виконала свої зобов'язання відпрацювати не менше трьох років, відповідно до умов угоди, що передбачає правові наслідки, встановлені законом та угодою, у зв'язку з чим зобов'язана відшкодувати у встановленому порядку витрати за навчання до державного бюджету.
26 грудня 2017 року УМСА направлявся лист ОСОБА_2 з проханням повідомити про причини звільнення, проте рекомендоване поштове повідомлення відповідачка не отримала.
Відповідно до кошторису розрахунків вартості освітньої послуги спеціаліста випускника академії 2015 року та довідки розрахунку витрат коштів державного бюджету на навчання ОСОБА_2 витрати на її навчання становили 39060 грн. 23 коп. Позивач просить стягнути з відповідача на користь держави в особі Вищого державного навчального закладу «Українська медична стоматологічна академія» 39060,23 грн. вартості витрат за навчання та судовий збір в розмірі 1762,00 грн.
Посилаючись на зазначені обставини, та остаточно уточнивши позовні вимоги 29 травня 2018 року, просить суд стягнути з відповідачки на користь держави в особі Вищого державного навчального закладу «Українська медична стоматологічна академія» 39 060, 23 грн., суму отриманої стипендії в розмірі 45235,99 грн., а всього 84296 грн. 22 коп. та судові витрати.
Заочним рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 17 жовтня 2018 року позовні вимоги Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави в особі Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» витрати коштів державного бюджету за навчання в сумі 84296, 22 грн., з яких 39060, 23 грн.- витрати за навчання та 45235, 99 грн. - отриманої стипендії та 1762,00 грн. судового збору.
28 грудня 2020 року ОСОБА_2 подано заяву про перегляд заочного рішення (а.с.84-86).
Ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 18 січня 2021 року рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 17 жовтня 2018 року у справі №264/1743/18, 2/264/988/2018 за позовом Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» до ОСОБА_2 про стягнення коштів державного бюджету - скасовано, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
18 березня 2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Думал О.С., в якому вказує на те, що проти позовних вимог заперечує, виходячи з наступного.
Угодою № 002 від 01вересня 2010 року передбачено єдину умову для відшкодування витрат на навчання - відмову їхати за призначенням. За не відпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності Угодою не передбачено.
Згідно з пропозицією щодо працевлаштування від 05 лютого 2015 року відповідачка погодилась працювати в Сумській обласній дитячій стоматологічній поліклініці на посаді лікаря-стоматолога дитячого.
Відповідачкою не заперечується та обставина, що згідно з записом у трудовій книжці 01 серпня 2015 року вона прибула за призначенням та розпочала проходження інтернатури, 30 листопада 2017 року звільнена у зв'язку з закінченням строку навчання в інтернатурі.
01 серпня 2017 року призначена на посаду лікаря-стажиста з хірургічної стоматології стоматологічного відділення № 2.
15 листопада 2017 року звільнена з займаної посади за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України.
Просить суд звернути увагу суд на той факт, що частина друга статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ «Про освіту», та «Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» затвердженим постановою Кабінету Міністрів України за № 992 від 22.08.1996 року (втратив чинність 07.06.2017) на час працевлаштування відповідача за місцем призначення та на момент звернення із позовом до суду вже не були чинними, а чинний на день звернення з позовом Закон України «Про освіту» не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЗУ «Про вищу освіту» № 1556-VII, від 01.07.2014 випускники закладів вищої освіти вільні у виборі місця роботи, крім випадків, передбачених цим Законом. Заклади вищої освіти не зобов'язані здійснювати працевлаштування випускників.
Тобто, на даний час відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. Положення Угоди формувались відповідно до чинної на той час статті 52 Закону України «Про освіту», яка на даний час виключена із цього закону, і в силу статті 58 Конституції України втратила свою дію. Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобов'язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, Закону України «Про вищу освіту», будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов'язали його відшкодувати вартість навчання.
Щодо стягнення отриманої стипендії зазначає, що відповідно до абзацу другого частини другої статті 54 Закону України «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.
Згідно абзацу шостого частини шостої статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Аналіз норм ЦК України дає можливість стверджувати, що законодавець встановлює специфічний правовий режим для стипендії. Це проявляється, зокрема, у використанні щодо стипендії таких формулювань як: «грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування» (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України); «інших соціальних виплат» (частина перша статті 1227 ЦК України); наданні для неповнолітніх самостійного права розпоряджатися стипендією та специфічному механізмі обмеження чи позбавлення цього права (стаття 31 ЦК України); недопустимості повернення стипендії як безпідставно набутого майна (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України).
Зі змісту Типової угоди № 002 від 01 вересня 2010 року слідує, що на випускника покладено обов'язок відшкодувати саме вартість навчання.
Вартість навчання - це вартість тих послуг, які надаються студенту в навчальному процесі. У законодавстві, чинному на момент виникнення спірних правовідносин, відсутній термін «витрати замовника».
Стипендія - постійна чи тимчасова грошова виплата, що надається регулярно (зазвичай щомісяця) учням і студентам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Стипендія є матеріальною підтримкою (утримання) студента у вигляді грошових виплат. Якщо вартість навчання є витратами закладу освіти, то стипендія сплачується студенту.
Таким чином, до структури всіх витрат, передбачених пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, отримана студентом стипендія не входить.
Тому отримана випускником вищого навчального закладу під час навчання академічна стипендія не входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові у разі неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 жовтня 2020 року по справі № 607/3693/17 прийшов до висновку, що недопустимим є стягнення стипендії із випускника, в тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не відпрацював 3 роки, з підстав, що зазначені вище.
Тому просить суд в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.143-146).
Відповідно до ухвали Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 25 березня 2021 року вказана справа передана до Зарічного районного суду м. Суми для розгляду за підсудністю.
Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 16 червня 2021 року справу прийнято до провадження суддею Сидоренко А.П., призначено розгляд справи на 29 вересня 2021 року, о 15 год. 00 хв.
В дане судове засідання з'явилася представник відповідачки, яка заперечувала проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав суду заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі. Додатково інформує суд, що на підставі наказу Міністерства охорони здоров'я України від 31 серпня 2018 року №1586 змінено найменування Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» на Українська медична стоматологічна академія.
Разом з тим із 01 травня 2021 року на підставі наказу МОЗ України від 24 лютого 2021 року №335 Українську медичну стоматологічну академію реорганізовано шляхом приєднання до Полтавського державного медичного університету. Згідно вищезазначеного наказу Полтавський державний медичний університет є правонаступником усіх майнових і немайнових прав та обов'язків Української медичної стоматологічної академії (а.с.177-178).
Відповідачка в судове засідання не з'явилась, про день та час розгляду справи сповіщена судом належним чином.
Протокольною ухвалою суду від 29 вересня 2021 року залучено в якості правонаступника Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» - Полтавський державний медичний університет.
Суд, заслухавши думку представника відповідачки, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Частина 3 ст. 12 ЦПК України встановлює обов'язок кожної сторони довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Також згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу.
Під час судового розгляду встановлено, що ОСОБА_2 згідно витягу з наказу № 222-у від 15 серпня 2010 року була зарахована з 01 вересня 2010 року студенткою стоматологічного факультету Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» (а.с. 7).
01 вересня 2010 року між відповідачкою та академією укладено Угоду № 002 про підготовку фахівця з вищою освітою, згідно якої вона зобов'язувалась здійснити якісно-теоретичну і практичну підготовку фахівців з вищою освітою згідно з навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик, а студентка ОСОБА_2 зобов'язувалася оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою за напрямками підготовки «Стоматологія» і прибути після закінчення вищого навчального закладу за місцем направлення та відпрацювати не менше трьох років (а.с. 8).
Відповідно до витягу з наказу № 256-у від 26 червня 2015 року рішенням Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_2 присвоєно кваліфікацію лікаря (а.с. 9) і видано диплом спеціаліста від 30 червня 2015 року серії НОМЕР_2 (а.с.10).
Згідно з витягу з списку працевлаштування персонально кожного випускника академії за 2015 рік ОСОБА_2 отримала направлення до місця призначення Сумської ОДА, Сумська обласна дитяча стоматологічна поліклініка на посаду лікар-стоматолог дитячий (а.с. 11-12).
За інформацією Сумської обласної стоматологічної поліклініки від 30 листопада 2017 року ОСОБА_2 була прийнята 01 серпня 2017 року на посаду лікаря-стажиста з хірургічної стоматології, але звільнилася за власним бажанням з 15 листопада 2017 року (а.с.14).
Таким чином, ОСОБА_2 не виконала взятих на себе зобов'язань, що передбачає правові наслідки, встановлені законом та угодою, у зв'язку з чим зобов'язана відшкодувати у встановленому порядку витрати на її навчання.
26 грудня 2017 року за вих. № 17.10./5074 ОСОБА_2 направлявся лист з проханням повідомити про причини звільнення, проте рекомендоване поштове повідомлення відповідачка не отримала (а.с.15-16)
Згідно довідки витрат коштів державного бюджету на навчання випускника 2015 року ОСОБА_2 , яка навчалася за рахунок державного замовлення становить: фактичні видатки згідно кошторису 39060,23 грн., стипендія 45235,99 грн., а всього 84296,22 грн. (а.с.32).
З довідки про доходи №85 на ім'я ОСОБА_3 від 22 березня 2018 року вбачається, що відповідачка отримала стипендію за період з 01 вересня 2010 року по 30 червня 2015 року в сумі 44046, 99 грн. (а.с.33).
При розгляді вказаної справи суд застосовує правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17.
Згідно із статтею 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (частина третя статті 53 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 54 Закону України від 17 січня 2002 року № 2984-III «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі -Закон про вищу освіту 2002 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.
Абзац п'ятий частини шостої статті 64 Закону про вищу освіту 2002 року визначав, що особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини першої статті 62 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (в чинній редакції далі - Закон про вищу освіту 2014 року) особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11).
Частина друга цієї ж статті Закону про вищу освіту 2014 року визначає, що особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до частини четвертої цієї ж статті Закон про вищу освіту 2014 року соціальні стипендії призначаються студентам (курсантам) закладу вищої освіти в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Академічні стипендії призначаються особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Частка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, встановлюється вченою радою закладу вищої освіти у межах визначеного Кабінетом Міністрів України загального відсотка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, та стипендіального фонду. Студентам (курсантам) закладів вищої освіти, які мають право на отримання соціальної стипендії і набувають право на отримання академічної стипендії, надається один вид стипендії за їхнім вибором.
Частина п'ята статті 62 Закон про вищу освіту 2014 року визначає, що розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 51 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі - Закон про освіту 1991 року) передбачала, що вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на призначення стипендій; забезпечення стипендіями, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Частина перша статті 53 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (в чинній редакції далі - Закон про освіту 2017 року) передбачає, що здобувачі освіти мають право на забезпечення стипендіями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 4 Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Питання стипендіального забезпечення» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі -Порядок призначення і виплати стипендій) особам, зазначеним у пункті 1 Порядку призначення і виплати стипендій, можуть призначатися академічні або соціальні стипендії, а окремим категоріям цих осіб можуть призначатися одночасно академічні і соціальні стипендії.
Відповідно до пункту 1 Порядку призначення і виплати стипендій його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів.
Пункт 6 Порядку призначення і виплати стипендій передбачав, що соціальні стипендії призначаються студентам і курсантам, які потребують соціального захисту та яким за підсумками навчання не призначена академічна стипендія. Підставою для призначення соціальної стипендії є наявність в особи права на отримання державних пільг і гарантій, установлених законами для відповідних категорій громадян.
Пункт 1 Порядку призначення і виплати стипендій (в чинній редакції, далі - чинна редакція Порядку призначення і виплати стипендій) передбачає, що його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах або наукових установах (далі - навчальні заклади) за державним (регіональним) замовленням за рахунок коштів загального фонду державного (відповідного місцевого) бюджету, зокрема, студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації (наукових установ) (далі - студенти) (підпункт 2).
Відповідно до пункту 4 чинної редакції Порядку призначення і виплати стипендій особам, визначеним пунктом 1 цього Порядку, призначаються такі стипендії:
1) академічні, зокрема, особам, зазначеним у підпункті 2 пункту 1 цього Порядку - за результатами навчання у закладах вищої освіти (наукових установах);
2) соціальні - на підставі законів, що встановлюють державні пільги і гарантії щодо призначення соціальних стипендій для окремих категорій громадян.
З наведених норм випливає, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.
Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.
Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.
Цивільно-правова природа зобов'язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю.
Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1.
Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента № 77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування № 367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов'язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.
Договірне зобов'язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов'язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов'язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов'язань суб'єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов'язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов'язання, які, до речі, традиційно вважались такими.
Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов'язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров'я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов'язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров'я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов'язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов'язанням.
Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов'язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На переконання Великої Палати Верховного Суду покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов'язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Вирішення питання щодо дії застосовуваних до спірних правовідносин норм права
Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.
Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею.
Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.
Практика Європейського суду з прав людини
Щодо обв'язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором ро навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ.
Обов'язок особи, яка зобов'язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов'язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов'язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв'язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов'язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.
Обов'язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов'язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.
Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов'язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов'язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов'язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.
Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до частини другої статті 52 Закону України про освіту 1991 року випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2010 року), пункту 2 Указу Президента № 77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2010 року) та пункту 21 Порядку працевлаштування № 367 (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2010 року) випускник має обов'язок відшкодувати у встановленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за відповідним призначенням.
У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ).
Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування № 367, передбачено обов'язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.
Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа № 607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа № 598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа № 607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа № 607/7122/17-ц).
Відповідачка ОСОБА_3 , добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2010 року, погодилася на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.
Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров'я, куди випускник направлений за розподілом).
Зобов'язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров'я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.
До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
З огляду на вказані позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі та з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню 39060 грн. 23 коп. в рахунок відшкодування витрат на навчання та 45235 грн. 99 коп. отриманої стипендії, а всього 84296 грн. 22 коп.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, в зв'язку із задоволенням позову, необхідно стягнути з відповідачки на користь позивача понесені судові витрати - судовий збір у розмірі 1762 грн. 00 коп.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82, 141, 247, 263-265 ЦПК України, суд
Позовні вимоги Полтавського державного медичного університету до ОСОБА_2 про стягнення витрат коштів державного бюджету на навчання задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Полтавського державного медичного університету 39060 грн. 23 коп. в рахунок відшкодування витрат на навчання та 45235 грн. 99 коп. отриманої стипендії, а всього 84296 грн. 22 коп., а також понесені витрати у виді судового збору в розмірі 1762 грн. 00 коп.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Сумського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи через Зарічний районний суд м. Суми.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: Полтавський державний медичний університет, місцезнаходження: м. Полтава, вул. Шевченка, 23, код ЄДРПОУ 43937407.
Відповідачка: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , НОМЕР_3 .
Повне судове рішення виготовлено 10 жовтня 2021 року.
Суддя А.П.Сидоренко