Дата документу 06.10.2021 Справа № 2-3311/07
Єдиний унікальний №2-3311/2007 Головуючий у 1 інстанції Коломаренко К.А.
Провадження № 22-ц/807/2199/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
06 жовтня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Крилової О.В.
за участю секретаря судового засідання Бєловій А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2021 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця у виконавчому провадженні ВП47446311 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на дитину та коштів на утримання,-
У січні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця у виконавчому провадженні ВП47446311 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на дитину та коштів на утримання.
В обґрунтування скарги зазначено, що згідно рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя з нього на користь ОСОБА_2 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 стягнуто аліменти у вигляді 25% від усіх видів доходів. Згідно вказаного судового рішення Дніпровським ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро) було відкрито виконавче провадження 47446311. На теперішній час у нього виникла заборгованість по сплаті аліментів більше 50 000,00 грн, але він все ж сплачує аліменти, хоча і з затримкою.
Вказане обумовлене тим, що скаржник за професією є водієм, останні декілька років працював несистематично, маючи тимчасовий дохід.
У грудні 2020 року він вирішив звернутись за допомогою до центру зайнятості. 24.12.2020 його було поставлено на облік та надано запрошення до декількох робіт по професії «водій автотранспортних засобів», однак при оформленні на роботу його повідомили, що він має заборону на керування автотраспортними засобами, накладену Дніпровським ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро). 05.01.2021 він ознайомився з матеріалами виконавчого провадження та з'ясував, що державним виконавцем Дніпровського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Дніпро) Присяжнюк Д.В.
20.07.2018 винесено постанову, за якою скаржника (боржника) обмежено у праві керування транспортними засобами до погашення в повному обсязі заборгованості по аліментам.
Посилаючись на те, що обмеження його у праві керування транспортними засобами позбавляє його основного законного джерела засобів для існування, просив суд визнати неправомірною та скасувати постанову, винесену 20.07.2018 державним виконавцем Дніпровського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Дніпро) Присяжнюк Д.В., якою встановлено тимчасове обмеження на ОСОБА_1 права керування транспортними засобами.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2021 року в задоволенні скарги відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким його скаргу задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 12.05.2015 відкрито виконавче провадження ВП №47446311 з примусового виконання виконавчого листа №2-3311/07, виданого 30.09.2007 Ленінським районним судом міста Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліментів у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16.07.2007 і до досягнення повноліття дитини (а.с. 125).
В ході примусового виконання зазначеного виконавчого провадження, на підставі частини дев'ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем винесено, зокрема, постанову від 20.07.2018 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі, копія якої була направлена сторонам виконавчого провадження (а.с.86).
Відповідно до розрахунку держаного виконавця станом на 31.12.2020 заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів склала 112 803,62 грн., станом на 31.08.2018 складала - 59,820,65 грн. (а.с.127).
Будь-яких доказів щодо відсутності у боржника заборгованості зі сплати аліментів у зазначеному розмірі матеріали справи не містять.
Згідно копії трудової книжки ОСОБА_1 працював водієм автотранспортних засобів в періоди з 22.04.1993 по 30.06.1993, з 5.07.1993 по 27.09.1993, з 27.11.2000 по 04.04.2005, з 24.12.2010 по 06.08.2012, з 11.03.2013 по 05.05.2015, з 22.05.2015 по 16.01.2017 (а.с. 81-84).
З довідки №232 від 30.12.2020, виданої Запорізькою районною філією Запорізького обласного центру зайнятості, вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на обліку як безробітний в Запорізькій районній філії Запорізького обласного центр зайнятості з 24.12.2020 (а.с. 85).
Відомостей про джерела доходу скаржника за період з 17.01.2017 по 24.12.2020 суду не надано.
Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення державного виконавця щодо винесення постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами відповідає нормам Закону України «Про виконавче провадження».
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так само, згідно ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 20.07.2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Відповідно до ст.447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 ст. 5 вказаного Закону передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про виконавче державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
06 лютого 2018 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання, шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів», яким внесено зміни до ряду законодавчих актів, у тому числі й до Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, посилено відповідальність платників аліментів у разі допущення заборгованості, введено відповідні заходи та порядок їх застосування з наданням відповідних повноважень державному виконавцю.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Як передбачено частиною четвертою статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», строк обчислення заборгованості зі сплати аліментів для застосування заходів, передбачених пунктами 1-4 частин дев'ятої, дванадцятої статті 71 цього Закону, обчислюється з наступного робочого дня після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Відповідно до положення частини дев'ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови, зокрема, про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
Частиною десятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що тимчасове обмеження боржника у праві керувати транспортними засобами не може бути застосовано, зокрема, в разі якщо встановлення такого обмеження позбавляє боржника основного законного джерела засобів для існування.
За пунктом 18 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 07.02.2014 року «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам статей 210, 213, 387 ЦПК. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність було прийнято або вчинено відповідно до закону, у межах повноважень суб'єкта оскарження і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. При цьому, визнаючи доводи скарги необґрунтованими і відмовляючи в її задоволенні, суд має зазначити в ухвалі, у зв'язку з чим і на підставі яких саме норм закону він дійшов такого висновку.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що державний виконавець, який діяв виключно в межах своїх повноважень та вимог Закону України «Про виконавче провадження», зобов'язаний вживати заходів щодо примусового виконання рішення, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Встановивши, що за боржником рахується заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, розмір якої перевищує сукупну суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець правомірно виніс постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами про обмеження боржника у встановленні тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, відносно ОСОБА_5 до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
З матеріалів справи вбачається, що на момент винесення оскаржуваної постанови ОСОБА_1 мав заборгованість по сплаті аліментів по виконавчому провадженню, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів за шість місяців.
Станом на день звернення зі скаргою до суду вказану заборгованість не погашено, навпаки її розмір збільшився.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що обмеження в праві керування транспортними засобами позбавить ОСОБА_1 основного законного джерела доходу ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції не надано, як і не надано доказів неможливості опанування скаржником нових видів професій.
Судом встановлено, що скаржник окрім водія, працював слюсарем з ремонту автомобілів, сторожем, а 16.01.2017 ОСОБА_1 був звільнений з посаді водія за згодою сторін на підставі ст. 36 п. 1 КЗпП України та за період до 24.12.2020 (день постановки на облік до центру зайнятості) відомостей про джерела доходу не надав.
Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що державний виконавець при винесенні оскаржуваної постанови діяв в межах наданих йому законом повноважень, відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував.
Аналізуючи норми права, якими керувався державний виконавець при винесенні оскаржуваної постанови, вбачається, що достатньою підставою для застосування тимчасових обмежень є встановлення факту наявності заборгованості за певний період, передбачений законом та в певному розмірі.
Європейський суд з прав людини вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ухвала є обґрунтованою, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є правильними у зв'язку з чим вона повинна бути залишена без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 08 жовтня 2021 року.
Головуючий
Судді: