Головуючий І інстанції: С.С. Сич
08 жовтня 2021 р. Справа № 440/3751/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Чалого І.С. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою 5 Управління ( Міжвідомчий центр спеціальної підготовки ) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.06.2021, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/3751/21
за позовом ОСОБА_1
до 5 Управління ( Міжвідомчий центр спеціальної підготовки ) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби
про зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до 5 Управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України (надалі - відповідач), в якому просив зобов'язати відповідача здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення, встановленого станом на день звільнення з військової служби 20.11.2017 за весь час затримки у розрахунку при звільненні з військової служби, тобто з наступного дня після звільнення з військової служби 20.11.2017, по дату виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, тобто по 15.03.2021 включно.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2021 адміністративний позов задоволено частково.
Cтягнуто з 5 Управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 23100 грн. 18 коп. (двадцять три тисячі сто гривень вісімнадцять копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вважаючи рішення суду, в частині задоволення позовних вимог, таким, що винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції відповідачем оскаржується виключно в частині задоволення позовних вимог, рішення суду першої інстанції переглядається судом апеляційної інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, у відповідності до ст. 308 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що позивач має статус ветерана війни-учасника бойових дій.
Наказом начальника Управління СБУ України в Полтавській області №67-ОС від 17 січня 2018 року, відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу з 20.11.2017.
28 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до 5 Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБ України про зобов'язання нарахувати і виплатити грошову компенсацію, за невикористану у 2015 - 2107 роках додаткову відпустку як учаснику бойових дій.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі №440/6150/20, яке набрало законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 до 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБУ України про зобов'язання вчинити певні дії задоволено. Зобов'язано 5-е Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБУ України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки включно, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 10 серпня 2016 року.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року у справі №440/6150/20 5-м Управлінням (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України 15.03.2021 виплачено позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 23100,18 грн., що підтверджується платіжним дорученням №142 від 12 березня 2021 року.
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку має місце несвоєчасний розрахунок при звільненні, тому позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Так, відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб Служби безпеки України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби органів СБ України. Обов'язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у статті 117 КЗпП України.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі №826/15235/16.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
З матеріалів справи вбачається, що наказом начальника Управління СБУ України в Полтавській області №67-ОС від 17 січня 2018 року позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу з 20.11.2017.
Вказаний наказ є чинним, доказів скасування цього наказу до суду не надано.
Відповідно до п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 № 58 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за N 110, днем звільнення вважається останній день роботи.
Таким чином, останнім днем роботи позивача, у який закон зобов'язує відповідача здійснити повний розрахунок з позивачем при звільненні зі служби є 20.11.2017.
28 жовтня 2020 року, тобто більш як через два роки після видачі наказу про звільнення, ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до 5-е Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБ України про зобов'язання нарахувати і виплатити грошову компенсацію, за невикористану у 2017 - 2107 роках додаткову відпустку як учаснику бойових дій.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі №440/6150/20, яке набрало законної сили 27.02.2021, адміністративний позов ОСОБА_1 до 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБУ України про зобов'язання вчинити певні дії задоволено. Зобов'язано 5-е Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБУ України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки включно, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 10 серпня 2016 року.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року у справі №440/6150/20 5-м Управлінням (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України 15.03.2021 виплачено позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 23100,18 грн.
Отже, фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 23100,18 грн. проведено відповідачем 15 березня 2021 року із затримкою строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, на 1210 календарних днів, тому позивач на підставі статті 117 КЗпП України має право на отримання відшкодування за затримку виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 - 2017 років.
Спеціальний нормативно-правовий акт, який би регулював питання розрахунку середньої заробітної плати військовослужбовців, відсутній.
Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), відповідно до підпункту л пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.
При обчисленні середньої заробітної плати військовослужбовцям СБ України слід враховувати число календарних днів.
Статтею 117 КЗпП України визначена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Згідно з довідкою 5 Управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України №89 від 05.05.2021 розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за вересень та жовтень 2017 року складав 33502,44 грн.
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 549,22 грн. (33502,44 грн. (грошове забезпечення за вересень та жовтень 2017 року) поділити на 61 день (кількість календарних днів за вересень та жовтень 2017 року).
Обрахована відповідно до Порядку № 100 сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій становить 664556,20 грн. (549,22 грн. *1210 днів).
За таких обставин необхідним є застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
У цій справі загальний розмір належних позивачеві сум при звільненні складав 75069,64 грн., з яких: грошове забезпечення за вересень 2017 року, жовтень 2017 року, листопад 2017 року, компенсація вартості за не отримане речове майно загалом становлять 51969,46 грн. (69,2%) та грошова компенсація за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учасником бойових дій за 2015-2017 роки становить 23100,18 грн. (30,8%).
Отже, виходячи з принципу пропорційності, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 204683,31 грн. (30,8% від 664556,20 грн.)
Водночас, колегія суддів враховує, що на кількість днів затримки розрахунку при звільненні (загальна кількість 1210 днів) вплинув той факт, що ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до 5-е Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБ України про зобов'язання нарахувати і виплатити грошову компенсацію, за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, лише 28 жовтня 2020 року, тобто більш як через два роки після дня видачі наказу про звільнення, до цієї дати спору між сторонами щодо сум, які підлягали виплаті позивачу на день його звільнення зі служби не існувало.
Натомість, після вирішення спору, відповідач у строк менше місяця з дня набрання законної сили рішенням суду, нарахував та виплатив позивачу кошти компенсації в сумі 23100,18 грн.
Таким чином, враховуючи зазначені вище обставини, зокрема, розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, обставини, з якими була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, колегія суддів суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачу виплат у сумі 23100,18 грн., тобто у розмірі 100% від суми розміру заборгованості, яка належала позивачу на час звільнення зі служби та не була виплачена позивачу на день його звільнення зі служби.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, в частині стягнення з 5 Управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 23100 грн. 18 коп. (двадцять три тисячі сто гривень вісімнадцять копійок).
Доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду.
Відповідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу 5 Управління ( Міжвідомчий центр спеціальної підготовки ) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.06.2021 по справі № 440/3751/21 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді І.С. Чалий І.М. Ральченко