Справа № 760/19093/16-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/11497/2021
23 вересня 2021 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
В листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування позову, з врахуванням заяви про зміну підстави позову від 24.03.2017 року, позивач зазначав, що 16 квітня 2016 року звернувся до раніше йому незнайомого адвоката ОСОБА_2 з метою надання останнім адвокатських послуг по захисту його прав та інтересів у кримінальному провадженні № 12015100060006112. У зв'язку з цим між ним та адвокатом ОСОБА_2 були підписані договори № 16-04/2016 від 16.04.2016 про надання юридичних послуг, в якому замовником виступає позивач - ОСОБА_1 , а виконавцем - адвокат ОСОБА_2
Під час укладання договорів № 16-04/2016 адвокат ОСОБА_2 запевнив ОСОБА_1 , що необхідно, щоб позивач написав декілька розписок, одну - на суму 20 000 тисяч доларів США, на отримання від нього коштів. Договір позики, який був укладений у вигляді боргової розписки, зазначав, що він, ОСОБА_1 , отримав у ОСОБА_2 в борг кошти у розмірі 20 000 тисяч доларів США та зобов'язується повернути в строк до 17 квітня 2016 року. Також на вимогу адвоката від 17.03.2016 був оформлений акт прийому-передачі грошових коштів по зазначеній вище розписці - зазначена сума у розмірі 20 000 доларів. В той же час ОСОБА_1 від ОСОБА_2 фактично ніяких коштів не отримував. На момент підписання договору № 16-04/2016 про надання юридичних послуг та вищезазначених боргових розписок позивач знаходився у тяжкому стані, оскільки вживав наркотичні засоби, у зв'язку з чим не розумів свої дії та не усвідомлював наслідки написання вказаної розписки. Про його тяжкий стан здоров'я свідчить довідка № 750989, якою підтверджується його звернення до Київської міської наркологічної лікарні «Соціотерапія», де позивач проходив лікування у режимі денного стаціонару з діагнозом: розлади психіки і поведінки внаслідок вживання каннабиноїдів зі шкідливими наслідками. В минулому позивач мав психоневрологічні розлади у зв'язку з отриманням в дитинстві черепно-мозкової травми, проходив стаціонарне лікування у Київській обласній психоневрологічні лікарні № 2. Зазначає, що боргову розписку ніяким чином не міг написати 17.03.2016 року, адже познайомився із зазначеною особою тільки 16.04.2016 року під час підписання договорів № 16-04/2016 про надання юридичних послуг.
Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд визнати недійсним договір позики, який був складений у вигляді розписки та акт прийому-передачі грошових коштів від 17.03.2016 про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 20 000 доларів США, що по курсу НБУ складає - 511 264,00 грн. на підставі ч. 1 ст. 225 ЦК України.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року відмовлено у задоволенні позову.
Не погоджуючись із таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні.
Під час розгляду справи судом встановлено, що 17.03.2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач надав в борг позивачу грошові кошти в сумі 20000,00 доларів США, і які позивач зобов'язується повернути в цій самій валюті або в гривневому еквіваленті за курсом НБУ на момент повернення грошей у строк до 17.04.2016 р., про що свідчить власноруч написана розписка, яка міститься в матеріалах справи.
Згідно акту прийому-передачі грошових коштів від 17.03.2016, підписаного позивачем та відповідачем, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 суму в розмірі 20 000 доларів США.
16 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_2 було укладено договори № 16-04/2016 про надання юридичних послуг щодо представництва інтересів позивача.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не було доведено його посилань на те, що на час укладення договору позики та підписання акту прийому-передачі грошових коштів він не розумів значення своїх дій.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне:
Відповідно до ст.ст. 202-203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
За змістом ст. 30 Цивільного кодексу України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Згідно ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи.
При цьому підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК України має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 02.11.2020 р. у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).
Також Верховний Суд у постанові від 11 листопада 2019 року (справа № 496/4851/14-ц, провадження № 61-7835сво19) відступив від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі у справі № 465/1217/16-ц (провадження № 61-1333св18), підкресливши, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 225 ЦК України, має бути встановлена лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
З вказаного вище вбачається, що хоча чинним законодавством України й передбачена можливість визнання судом недійсним договору, який уклала дієздатна особа, однак для цього має бути встановлена та належним чином доведена абсолютна неможливість з певного ряду причин такої особи розуміти в момент укладення договору значення своїх дій, чого в даному випадку встановлено не було, з чого й виходив суд першої інстанції при вирішенні справи.
В своїй апеляційній скарзі апелянт зазначав про те, що часткове нерозуміння значення своїх дій може бути підставою для обмеження цивільної дієздатності особи. При цьому така обмежено дієздатна має право вчиняти лише певний ряд правочинів, до який спірний правочин не відноситься. За таких умов з точки зору апелянта суд мав вийти за межі заявлений вимог та визнати оскаржуваний правочин недійсним з підстав його вчинення обмежено дієздатною особою.
Зазначена позиція апелянта не може бути прийнята апеляційним судом. У відповідності до положень ст. 36 ЦК України суд дійсно може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, або якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
В той же час цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 4 ст. 36 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що до укладення спірного договору позивач обмежено дієздатним жодним рішенням суду не визнавався, що не заперечує й сам позивач. За таких умов підстави для розповсюдження на спірний договір правового режиму, встановленого ст. 37 ЦК України, відсутні.
З урахуванням наведеного, апелянтом не було належним чином доведено свої апеляційній вимоги, відтак підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції апеляційний суд не вбачає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько