Справа № 126/2324/20
Провадження № 22-ц/801/2107/2021
Головуючий у суді 1-ї інстанції Хмель Р. В.
Доповідач:Панасюк О. С.
07 жовтня 2021 рокуСправа № 126/2324/20м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),
суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,
з участю секретаря судового засідання Француза М. Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бершадського районного суду Вінницької області у складі судді Хмеля Р. В. від 02 серпня 2021 року, -
встановив:
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом, за яким просила визнати недійсним правочин, а саме боргову розписку від 16 грудня 2018 року про отримання нею від ОСОБА_2 позики на суму 195000 грн 00 к.
В обґрунтовування вимог позову зазначала, що 16 листопада 2018 року вона написала розписку про те, що взяла товар з магазину «Де-Люкс» на суму 62227 грн 00 к. та 133000 грн 00 к. В подальшому вона написала розписку про те, що взяла у борг у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 195000 грн 00 к. Зазначає, що ні товару (прикрас) з магазину, ні вказаних грошових коштів вона не отримувала. Вказувала, що розписки написані нею під психологічним та фізичним тиском, примусом і погрозами зі сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та не відображають реальних подій, вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, без фактичного отримання будь-яких грошових коштів чи майна від ОСОБА_2 та не мають юридичної сили.
02 вересня 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали заяву про вчинення ОСОБА_2 відносно них кримінального правопорушення, передбаченого статтею 189 Кримінального кодексу України.
Ухвалою слідчого судді Бершадського районного суду Вінницької області від 05 жовтня 2020 року зобов'язано Бершадський відділ поліції Головного управління національної поліції у Вінницькій області внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 02 вересня 2020 року.
Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 02 серпня 2021 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину, не виконала встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема належними і допустимими доказами не довела факту застосування до неї фізичного чи психологічного тиску з боку інших осіб, вчинення правочину проти справжньої волі, наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення скасувати і ухвалити нове - про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на ті ж обставини, що і в позовній заяві.
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, за яким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до встановлених обставин справи та норм матеріального права, якими регулюються правовідносини сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Частинами першою - третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що 16 листопада 2018 року ОСОБА_1 написала розписку про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 195000 грн 00 к., які зобов'язалась повернути до 01 січня 2019 року.
Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц).
Статтею 203 ЦК України установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20) зазначено, що: «для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам».
Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачкою.
Обов'язок доказування зазначених обставин покладено на особу, яка оспорює договір, при цьому докази повинні бути належними та допустимими, як того вимагають положення статей 77 і 78 ЦПК України, з урахуванням того, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
ОСОБА_1 належних та допустимих доказів написання боргової розписки від 16 листопада 2018 року під психічним чи фізичним впливом не надала, не довела в чому конкретно виражався такий вплив, чи були погрози реальними і як вони могли вплинути на психічний та фізичний її стан.
Заява про вчинення злочину, ухвала слідчого судді щодо зобов'язання внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та заява про надання витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань не підтверджують застосування до неї психічного тиску та не можуть слугувати підставою для визнання правочину недійсним.
Разом з тим, суд звертає увагу, що батьки ОСОБА_1 частково виконали зобов'язання дочки щодо повернення ОСОБА_2 взятих у позику коштів, що свідчить про визнання наявного боргу за розпискою.
Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 не довела наявність будь яких обставин, які, відповідно до статей 203, 215, 231 ЦК України, є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним, дійшов правильного висновку, що позивачка не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконала встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.
Доводи апеляційної скарги, які зводяться до переоцінки доказів, досліджених та оцінених судом першої інстанції, не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які є підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).
Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 02 серпня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
(Повний текст судового рішення виготовлено 07 жовтня 2021 року).
Головуючий О. С. Панасюк
Судді: О. Ю. Береговий
Т. М. Шемета