30 вересня 2021 року
м. Харків
справа № 646/6067/18
провадження №22-ц/818/1768/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів - Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря судового засідання - Сабельнік Б.В.,
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2 , публічне акціонерне товариство «Акцент- банк»,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові апеляційні скарги ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , який діє в інтересах Акціонерного товариства «Акцент- банк», на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Шелест І.М.,
Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом в якому просив визнати недійсними договір GG00558 від 04.03.2018 між ним та ФОП ОСОБА_2 та договір споживчого кредиту №ABH0RG184700009103 від 04.03.2018 між ОСОБА_1 та ПАТ «Акцент-Банк».
В обґрунтування зазначив, що 04.03.2018 позивач був введений в оману співробітниками відповідачів, в результаті чого підписав якісь папери, як виявилось в подальшому спірні договори. Волевиявлення позивача на підписання спірних договорів не було вільним, інформація у документах була надрукована різним шрифтом, через вади зору та похилий вік позивач не міг прочитати та перевірити зміст підписаних ним документів, у зв'язку з чим позивач не міг реально ознайомитися з умовами договорів.
14.03.2018 позивач звернувся до відповідача ФОП ОСОБА_2 з заявою про визнання недійсним договору №GG00558 від 04.03.2018, на що отримав відмову. 13.04.2018 позивач звернувся до відповідача ПАТ«Акцент-Банк» з заявою про неперерахування нікому грошових коштів з наміром відмовитись від договору про споживчий кредит. У зв'язку з цим, посилаючись на ч.1 ст. 203 ЦК України та положення Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про споживче кредитування» просить визнати недійсним спірні договори.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк», про захист прав споживачів та визнання недійсним договору споживчого кредит задоволено частково.
Визнано недійсними пункти 4 та 5 кредитного договору між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Акцент-Банк», укладеного у формі заяви позичальника АВН0RG184700009103 від 04.03.2018 щодо сплати позичальником єдиноразової винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 333,38 грн та щодо сплати позичальником щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 345,04 грн визнано недійсними з моменту укладення кредитного договору.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Судове рішення мотивовано тим, що в частині вимог позивача про визнання недійсним договору №GG00558 від 04.03.2018 з ФОП ОСОБА_2 , суд вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами введення його в оману щодо природи та змісту оспорюваного правочину, а його особистий підпис на договорі свідчить про факт його ознайомлення з його умовами та про його вільне волевиявлення. За таких обставин, урахуванням презумпції правомірності правочинів, суд доходить висновку про відмову у визнанні спірного договору недійсним як такого, що вчинений шляхом обману.
Водночас, з огляду на нечіткість положень у пунктах 4, 5 заяви позичальника, які умовами договору не передбачено, з урахуванням вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів, вказані пункти кредитного договору, на думку суду першої інстанції, є несправедливим та створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, а тому підлягає визнанню недійсним.
Разом з тим інші умови кредитного договору не містять умов, які призводять до істотного дисбалансу сторін на користь споживача, та погоджені сторонами під час укладення цього договору, у зв'язку з чим визнанню недійсними не підлягають.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду представник позивача звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 08.12.2020, ухвалити нове, яким позовом задовольнити.
Вважає, що оскаржуване рішення повинно бути скасоване на підставі ч. 3 п. 1 ст. 376 ЦПК України через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.
Наполягає на тому, що відповідачі свідомо та спрямовано ввели позивача в оману з метою змушення підписати якісь папери, як виявилось згодом, саме договір № GG00558 від 04.03.2018 та кредитний договір №ABH0RG184700009103 від 04.03.2018. Зазначає, що позивачу не було надано можливість ознайомитись із змістом договорів, тому в той момент він не міг збагнути значення та наслідки його дій.
Вказує, що відповідачами було порушено ч. 7 ст. 9 ЗУ «Про споживче кредитування», в якій зазначено, що інформація, наведена у паспорті споживчого кредиту, викладається шрифтом одного розміру і типу. Забороняється у будь - який спосіб ускладнювати прочитання споживачем такої інформації, у тому числі шляхом її друкування шрифтом меншого розміру, ніж основний текст. В супереч зазначеному, позивач пояснює, що відповідачами було надано для підписання віддруковані договори недоступним для прочитання малим шрифтом.
Крім цього, позивач вважає, що правомірно скористався своїм правом на відмову від договору про споживчий кредит, та на його думку, така відмова застосовується і до договірних паперів від 04.03.2018 про споживчий кредит і до договору № GG00558 від 04.03.2018 виконання якого не відбулось до його відмови віл договору про споживчий кредит.
Представник АТ «Акцент - банк» також не погодився із рішенням суду першої інстанції та звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09.12.2021 в частині задоволених позовних вимог.
В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні посилається на судову практику, яка відноситься до розгляду справ за кредитними договорами, що були укладені до 10.06.2017, і до яких застосовується положення ЗУ «Про захист прав споживачів» у ранній редакції.
Так, на момент укладення спірного кредитного договору жодним нормативним актом не заборонялось Банкам встановлювати комісії в договорах про споживче кредитування.
Відзиву до суду апеляційної інстанції не надходило.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги позивача та відповідача не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що 04.03.2018 між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір № 00558, відповідно до якого замовник доручає, а виконавець зобов'язується організувати роботи по виготовленню та передати у власність ПВХ конструкції.
Згідно з п.7.6 договору замовник повідомлений про неможливість одностороннього розірвання договору згідно доповнення №3 до постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року №172 затвердженого переліку товарів належної якості, що не підлягають обміну та поверненню. Згідно даного переліку скло нарізне під розмір поверненню не підлягає.
04.03.2018 позивач подав до ПАТ«Акцент Банк» заяву АВН0RG184700009103 щодо надання строкового кредиту у розмірі 9858,38грн строком на 36 місяців під 12% річних шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на рахунок ФОП ОСОБА_2 .
Також позивачем підписано Графік погашення кредиту до договору АВН0RG184700009103 від 04.03.2018, та Паспорт банківського продукту «Розстрочка» про умови кредитування А?Банку та сукупну вартість споживчого кредиту.
04.03.2018 відповідно до меморіального ордера №BLFZ03FM91 ПАТ«Акцент Банк» перерахував на рахунок ФОП ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 9525,00 грн за оплату згідно рахунка фактури №174 від 04.03.2018.
Відповідно до договору № 006 від 03.01.2018, укладеному між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ «ПрестижГрупп», останнє зобов'язалось постачати у власність ФОП ОСОБА_2 металопластикові конструкції (вікна, двері, вітражі й інші аналогічні конструкції).
07.03.2018 згідно платіжного доручення №450 ПАТ«Акцент Банк» перерахував з рахунку ФОП ОСОБА_2 на рахунок ТОВ «ПрестижГрупп» грошові кошти у сумі 3759,83 грн в рахунок оплати за металопластикові вироби.
14.04.2018 позивач засобами поштового зв'язку направив до ПАТ«Акцент Банк» заяву, у якій просив кредитні кошти за договором ВН0RG184700009103 від 04.03.2018 нікому ні за які послуги не перераховувати.
Також 14.04.2018 позивач засобами поштового зв'язку направив ФОП ОСОБА_2 заяву, якою просив не здійснювати роботи за замовленням № 00558 від 04.03.2018, просив вищевказаний договір вважати недійсним.
22.04.2018 відповідно до відмітки на акті щодо замовлення №00558 від 04.03.2018 працівники ФОП ОСОБА_2 не змогли доставити товар (ПВХ) змовнику ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю останнього за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.627 ЦК України та відповідно до ст.6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зокрема, ст.628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено вимогу про визнання недійсними спірних договорів з підстав навмисного введення відповідачами його в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ст. 230 ЦК України). Тотожні доводи з цього приводу містить і апеляційна скарга.
Так, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Предметом спору є, зокрема, визнання недійсним кредитного договору з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України.
Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману визначені статтею 230 ЦК України, за змістом якої, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (ч. 1). Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ч. 2).
Отже, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. При цьому, саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.
Тож, позивач у обґрунтування своїх доводів посилається на те, що відповідачі навмисно надали некоректно надруковані тексти договорів унеможливлюючи адекватне сприяння їх змісту, тому, як вважає позивач, це є підставою для визнання її недійсною.
У пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року роз'яснено судам, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Вказані доводи колегія суддів не може прийняти до уваги як підстава для визнання правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності умислу відповідачів, що є обов'язковою ознакою для визнання правочину недійсним у розумінні статті 230 ЦК України.
Отже, матеріали справи та встановлені колегією суддів обставини не дають підстав вважати, що дії відповідачів при укладанні спірних договорів суперечили волевиявленню позивача та вимогам закону. Тобто доводи про недійсність умов кредитного договору з підстав, наведених позивачем в позовній заяві не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.
Що стосується доводів, викладених в апеляційній скарзі АТ «Акцент Банк», судова колегія зазначає наступне.
Дійсно кредитний договір було укладено після набрання чинності ЗУ «Про споживче кредитування», та викладення ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» у новій редакції, однак зміст ст. 18 останнього Закону не змінився.
За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Несправедливими є умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
Тобто, положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу, є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.
Відповідно до частин п'ятої, восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Згідно з частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено законом.
Матеріали справи свідчать, що спірний договір містить умови про єдино разову винагороду за надання фінансового інструменту - 333,38 грн, щомісячну винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 345,04 грн.
Таким чином, змістом договору не деталізовано, що розуміється під «фінансовим інструментом», чи пов'язані такі послуги банку з отриманням, обслуговуванням, поверненням кредиту.
Крім того, вартість таких послуг, згідно графіку погашення, складає 12 421,44, що перевищує сукупну вартість тіла кредиту та відсотків за весь час кредитування.
Застосовуючи вищенаведені норма матеріального права до спірних правовідносин, судова колегія вважає, що є очевидним дисбаланс умов спірного договору, що порушує вимоги чинного законодавства щодо справедливості умов договорів.
Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним вищевказаних умов кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту обґрунтовано визнані судом першої інстанції недійсними. Доводи апеляційної скарги АТ «Акцент Банк» зазначеного висновку суду не спростовують та не дають підстав зміни рішення суду першої інстанції, а лише зводяться до переоцінки доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг відсутні.
Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374, 375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Омельченко Євгена Володимировича, який діє в інтересах Акціонерного товариства «Акцент- банк», залишити без задоволення.
Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 05 жовтня 2021 року
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
Н.П. Пилипчук