ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"07" жовтня 2021 р. справа № 300/2289/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Скільського І.І., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (надалі - відповідач) про визнання протиправними дій відповідача щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, а також зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за періоди з 05.02.2016 по 10.08.2016 та грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що станом на день звільнення та виключення зі списків Військової частини НОМЕР_1 відповідач не провів з ним остаточних розрахунків, а саме невиплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, яку передбачено пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 за №3551-XII (далі - Закон №3551-XII), а також невиплачено індексацію грошового забезпечення. Позивач зазначив, що положення Закону №3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження (а.с.24-25).
Відповідач скористався правом подання відзиву (а.с.29-36). У відзиві представник відповідача зазначив, що проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік. Порядок проведення індексації грошових доходів населення №1078, не передбачає механізму виплати сум індексації у поточному році за минулі періоди. Виплата сум індексації грошового забезпечення має здійснюватись у межах коштів установ та організацій, передбачених на ці цілі. У межах наявного фінансового ресурсу можливості виплатити індексацію грошового забезпечення військовослужбовцям ЗС України у лютому 2016 - серпні 2016 у Міністерства оборони України - не було. Крім того, відмічено, що з настанням особливого періоду законом було визначено та обмежено види відпусток, які можуть надаватися військовослужбовцям в особливий період, серед яких і додаткова відпустка як учаснику бойових дій. Оскільки надання такої відпустки припинено і вона, відповідно, не була використана, то і правових підстав у відповідача здійснити компенсацію за її невикористання позивачем немає.
Позивач скористався своїм правом на подання відповіді на відзив (а.с.39-44). Згідно змісту вказаної відповіді на відзив, позивач не погоджується із відзивом відповідача, вважає його необґрунтованим і безпідставним. Зазначає, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій, щодо оплати їх праці, та підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті. Наведені відповідачем правові норми, не забороняють та не обмежують виплату індексації грошового забезпечення, а лише регулюють порядок її нарахування, призначення і виплати. Щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, позивач зазначає, що норми закону не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання в році звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, дослідивши і оцінивши докази, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 з 05.02.2016 по 10.08.2016 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (в/ч пп НОМЕР_2 ).
Як свідчить копія посвідчення серії НОМЕР_3 від 14.04.2016 ОСОБА_1 , має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.20).
Згідно довідки командира військової частини НОМЕР_1 від 14.08.2018 за №692, ОСОБА_1 дійсно в період з 18.04.2015 по 21.05.2015, з 07.06.2015 по 28.09.2015, з 13.10.2015 по 04.04.2016 приймав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, забезпеченні її проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а.с.21).
На підставі наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по особовому складу) №41-РС від 10.08.2016, солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , водія - електрика радіостанції 2 розвідувального взводу розвідувальної роти, звільнено з військової служби у запас за пунктом 1 підпунктом «ж» частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку з вислугою строку військової служби за контрактом, укладеним на умовах, передбачених абзацом другим частини третьої статті 23 Закону).
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 10.08.2016 за № 158, позивача з 10.08.2016 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Івано-Франківського МВК м.Івано-Франківськ (а.с.10).
Згідно довідки ТВО командира військової частини НОМЕР_1 від 30.04.2021 за №375, ОСОБА_1 за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , додаткову відпустку, як учасник бойових дій, передбачену п.12 ч.1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не використав та грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 05.02.2016 по 10.08.2016 не отримував. Одночасно повідомлено, що у зв'язку із виключенням із списків військової частини НОМЕР_1 виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 05.02.2016 по 10.08.2016, забороняється (а.с.18).
На заяву ОСОБА_1 , щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби з 05.02.2016 по 10.08.2016, відповідач, у листі від 30.04.2021 за № 374, вказав на відсутність підстав для виплати індексації за спірний період з огляду на відсутність фінансових ресурсів та механізму нарахування і виплати індексації грошового забезпечення за попередні періоди (а.с.17).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення під час проходження військової служби за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 05.02.2016 по 10.08.2016, ОСОБА_1 , звернувся з цим позовом до суду з метою захисту своїх прав.
Надаючи оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з таких підстав та мотивів.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 за №2232-XII (надалі, також Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з частинами 1, 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за №2011-XII (надалі, також Закон №2011-XII), держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
При цьому, абзацом 2 частини 3 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначені Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-XII (надалі, також Закон №1282-XII).
Статтею 2 Закону №1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).
Відповідно до положень статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 (надалі, також Порядок №1078).
Так, пунктом 11 Порядку №1078 встановлено, що підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 за №491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
Відповідно до пункту 2 Порядку №1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Згідно зі змістом абзаців 1, 2, 6 пункту 4 Порядку №1078, індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці, у тому числі працюючим пенсіонерам, грошове забезпечення, розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю, що надається залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії.
Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Абзацами 1 та 2 пункту 5 Порядку №1078 встановлено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
Відповідно до пункту 6 Порядку №1078, виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Виходячи зі змісту позову, ОСОБА_1 стверджує, що йому не проведено індексації грошового забезпечення з 05.02.2016 по 10.08.2016.
Стосовно індексації грошового забезпечення позивача за спірний період, аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що місяць, в якому відбулося підвищення оплати праці (суми її постійних складових), є базовим при проведенні індексації.
Суд зазначає, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці. Відповідно до вимог чинного законодавства України, проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що нормами Закону №1282-XII та Порядку №1078 визначено джерело коштів на проведення індексації.
Водночас пунктом 6 Порядку №1078 не скасовано виплату індексації заробітної плати (грошового забезпечення) та не пов'язано індексацію з надходженням коштів до власника підприємства, установи, організації. У Законі йдеться про фінансові ресурси бюджетів всіх рівнів.
Стверджуючи про правомірність своїх дій та рішень, відповідач серед іншого, зазначає, що у межах фінансового ресурсу можливості виплатити індексацію грошового забезпечення військовослужбовцям у лютому 2016 - серпні 2016 не було, фінансування не здійснювалось.
Проте, суд вважає необґрунтованими вищевказані посилання відповідача та зазначає, що у відповідності до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.99 за №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 за №5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Суд також враховує і рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 за №9-рп/2013, в якому зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.
Отже, посилання представника відповідача на відсутність бюджетного фінансування, як на причину невиконання покладеного на нього обов'язку по проведенню нарахування та виплати індексації, є необґрунтованим та не може бути підставою для позбавлення позивача права на оплату праці, однією з основних державних гарантій якого є індексація грошового забезпечення. Тому, не проведення та не виплата такої гарантії є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу.
Враховуючи наведене, доводи відповідача, не можуть бути підставою для відмови позивачу у нарахуванні та виплаті гарантованих Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» сум індексації.
Правові висновки щодо обов'язку здійснювати нарахування та виплату індексації грошового забезпечення викладені в постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020, справа №825/565/17, від 21 листопада 2019, справа №815/5547/17, від 19 липня 2019, справа №240/4911/18, враховуються судом при розгляді та вирішенні даної адміністративної справи.
За наведених вище обставин, суд дійшов висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 10.08.2016.
Щодо частини заявлених позовних вимог, що стосується грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, суд зазначає таке.
За змістом статті 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 за №3551-ХІІ (далі - Закон №3551-ХІІ) учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Учасникам бойових дій надаються такі пільги, як, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (пункт 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ).
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 за № 504/96-ВР (надалі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни» №426-VIII від 14 травня 2015 року, який набрав чинності 06 червня 2015 року, Закон України «Про відпустки» доповнено статтею 16-2, нормами якої встановлювалось, що учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
За змістом статті 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Так, згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець (пункт 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).
Пунктом 19 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття «особливого періоду» наведене у Законах України від 21.10.1993 за №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06.12.1991 рку за №1932-XII «Про оборону України» (надалі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України «Про відпустки».
Крім того, відповідно до пунктів 37.9 і 37.11 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 за №260 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14.07.2008 за №638/15329, особам офіцерського складу та особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які щорічну основну відпустку за поточний рік не використали, у разі, якщо їм не надавалася відпустка з подальшим виключенням зі списків особового складу, виплачується грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.
Особам офіцерського складу та особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, зазначеним у пунктах 37.9 та 37.10 цієї Інструкції, що мають право на щорічні додаткові відпустки відповідно до законодавства України, виплачується компенсація за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки, яка надається в повному обсязі або пропорційно часу, прослуженому в році звільнення.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм у рік звільнення виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Таке застосування згаданих положень в спірних правовідносинах забезпечуватиме правову визначеність як складову принципу верховенства права та гарантовані статтями 43, 45 Конституції України трудові права особи, і як наслідок, право особи на компенсацію Державою невикористаного права на відпустку без будь-яких обмежень як складову гарантованого статтею 1 протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на «мирне володіння майном».
Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 (адміністративне провадження Пз/9901/4/19) від 16.05.2019, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , за час перебування на військовій службі з 05.02.2016 по 10.08.2016 не використовував додаткову відпустку, передбачену статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ для учасників бойових дій із збереженням грошового забезпечення строком 14 календарних днів.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 як учасник бойових дій мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у період з 05.02.2016 по 10.08.2016 рік додаткову відпустку, передбачену статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Однак, як слідує з матеріалів справи, військова частина НОМЕР_1 не провела з позивачем розрахунку щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 рік по день виключення позивача зі списків особового складу включно.
Таким чином, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 рік у кількості 14 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення ОСОБА_1 з військової служби.
При цьому, суд наголошує, що у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення матеріального та грошового забезпечення, у тому числі виплачена індексація грошового забезпечення та компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, включаючи невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ, незалежно від подання відповідних заяв (рапортів) до командування військової частини, у якій особа проходила військову службу. Тобто, здійснення таких виплат при звільненні є обов'язком відповідача.
Згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.
Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.
Згідно пункту 4 частини І Європейської соціальної хартії від 03.05.1996 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» №137-V 14.09.2006 усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch - United Kingdom» №44277/98).
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Von Maltzan and Others v. Germany» № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).
У рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, зокрема, що зменшення розміру належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Суд вказав, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
Відповідно до правової позиції Європейського суду (Суд Європейського Союзу), в тому числі, рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року по справі «Кечко проти України» (заява №63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, а позов таким що підлягає до задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до вимог статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
За частиною 4 цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Таким чином, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд з'ясовує склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Позивач, підтверджуючи понесення ним судових витрат пов'язаних з наданням правничої допомоги адвоката, долучив до позовної заяви договір про надання правової допомоги №02 від 07.07.2020 укладений із адвокатом Галкіним Сергієм Анатолійовичем. Додаток №1/10 до договору про надання правової допомоги №02 про визначення видів витрат на правову допомогу та встановлення їх вартості. Акт прийому наданих послуг до договору про надання правової допомоги №02 від 07.07.2020.
Однак, позивачем не надано суду докази понесення витрат зазначених у договорі про надання правничої допомоги, які передбачено ч. 4 ст. 134 КАС України, таких як квитанція до прибуткового касового ордера чи платіжне доручення з відміткою банку або касові чеки.
Суд вважає, що відсутність таких доказів має істотне значення для вирішення питання щодо повернення таких витрат, оскільки відсутність такого доказу свідчить про відсутність понесення таких витрат позивачем.
Таким чином, враховуючи вимоги ст. 134 КАС України та вищенаведені обгрунтування, суд доходить висновку, що позивачем не надані достатні докази на підтвердження понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, а тому відсутні правові підстави для стягнення таких витрат.
Позивачем при зверненні до суду з даним позовом судовий збір не сплачувався, оскільки він звільнений від його сплати згідно пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір».
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
позов ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_5 ) щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_4 ) індексації грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_4 ) індексацію грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 10.08.2016 та грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_4 ;
відповідач - Військова частина НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 .
Суддя /підпис/ Скільський І.І.