"23" вересня 2021 р. Справа №907/74/20
м.Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Гриців В.М. (головуючий), Зварич О.В., Якімець Г.Г.
секретар судового засідання Гураль К.О.
з участю представників: скаржника Гальчишак М.В. (самопредставництво); третіх осіб адвокат Козак О.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області на рішення Господарського суду Закарпатської області (суддя Ушак І.Г.) від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20 за позовом Міжгірської районної державної лікарні ветеринарної медицини до Міжгірської селищної ради Закарпатської області, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог Головне управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
про визнання недійсними та скасування рішень Міжгірської селищної ради від 29 грудня 2003 року, від 06 грудня 2005 року (зі змінами) та від 29 вересня 2014 року
У лютому 2020 року до Господарського суду Закарпатської області надійшла позовна заява Міжгірської районної державної лікарні ветеринарної медицини до Міжгірської селищної ради; третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог Головне управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області; треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
З урахуванням уточнень предмета позову Міжгірська районна державна лікарня ветеринарної медицини просила суд визнати недійсними та скасувати:
- рішення 23 сесії 24 скликання Міжгірської селищної ради «Про виділення земельних ділянок, передачу їх у приватну власність, надання у користування» від 06 грудня 2005 року (зі змінами внесеними рішенням 33 сесії 5 скликання Міжгірської селищної ради від 26 лютого 2009 року №35 «Про виділення земельних ділянок, передачу їх у приватну власність, надання у користування, оренду»);
- рішення 11 сесії 24 скликання Міжгірської селищної ради від 29 грудня 2003 року «Про виділення, передачу у приватну власність та користування земельних ділянок»;
- рішення 32 сесії 6 скликання Міжгірської селищної ради від 29 вересня 2014 року № 441 «Про передачу у приватну власність земельної ділянки для гаражного будівництва».
Позивач стверджує, що прийняттям оспорюваних рішень відповідач порушив його права на користування землями, оскільки згоди на вилучення земель позивач не надавав, рішень про припинення права постійного користування позивача та/або про вилучення у позивача земель не приймалося.
Господарський суд Закарпатської області рішенням від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20 у задоволенні позову відмовив повністю.
Суд встановив, що оспорювані рішення прийняті селищною радою відповідно до вимог чинного законодавства на виконання та в межах наданих законом повноважень, позивачем у справі не наведено і в ході судового розгляду не встановлено інших підстав визнання недійсними оспорюваних рішень селищної ради; позивачем не доведено наявності в нього права користування земельними ділянками зазначеними в державному акті, зокрема, ділянками №№ 2, 3, у позові належить належить відмовити за безпідставністю вимог. Щодо застосування позовної давності у справі, суд констатував, що застосування строку позовної давності можливе лише за наявності порушення відповідачем прав позивача, а в ході судового розгляду не встановлено порушення відповідачем права позивача, то у позові належить відмовляти саме з підстав необґрунтованості позовних вимог.
В апеляційній скарзі Головне управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області (третя особа) просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20.
Вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, порушив норми матеріального і процесуального права, неправильно застосував норми матеріального права. Суд не урахував, що відповідно до рішення Міжгірської селищної ради народних депутатів від 30 червня 1995 року та Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК № 000931 від 31 січня 1996 року Міжгірській районній лікарні ветеринарної медицини Держпродспоживслужби (позивач) передано в постійне користування три земельні ділянки в межах населеного пункту смт Міжгір'я: (ділянка № НОМЕР_1 площею 0,1268 га (з якої вилучено 0,0450 га); ділянка № НОМЕР_2 площею 0,0149 га; ділянка № НОМЕР_3 площею 0,2567 га. Спірними із цих трьох земельних ділянок є ділянка № НОМЕР_2 (0,0149 га) та ділянка № НОМЕР_3 (0,2567 га). Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 171 Міжгірської селищної ради народних депутатів, тому безпідставними є висновки суду про необхідність реєстрації позивачем права користування земельними ділянками відповідно до закону України «Про державний земельний кадастр». При цьому суд не урахував п.» прикінцевих та перехідних положень названого закону. Також, суд не урахував, що земельні ділянки надані оспорюваними рішеннями третім особам є частиною земельних ділянок АДРЕСА_1 (площею 0,0149 га) та №3 (площею 0,2567га) належних позивачеві на праві постійного користування. Поза увагою суду залишились і акти перевірки Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області в частині дотримання Міжгірською селищною радою вимог земельного законодавства при наданні третім особам земельних ділянок, розташованих у в межах населеного пункту смт Міжгір'я.
Треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надали відзив на апеляційну скаргу, просять відмовити у задоволенні такої, а оскаржене рішення залишити без змін.
Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 10 березня 2021 року відкрив провадження за апеляційною скаргою Головного управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області на рішення Господарського суду Закарпатської області від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20.
Суд неодноразово призначав і відкладав розгляд справи з підстав, наведених у відповідних ухвалах. Розгляд справи призначено на 23 вересня 2021 року, про що повідомлено учасникам справи.
Згідно з статтею 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Західний апеляційний господарський суд розглянув апеляційну скаргу, матеріали справи і вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з таких підстав.
Обставини справи:
29 грудня 2003 року Міжгірська селищна рада прийняла рішення «Про виділення, передачу у приватну власність та користування земельних ділянок», яким вирішила питання про передачу у приватну власність земельної ділянки для гаражного будівництва (п. 4), зокрема, підп. 4.3 вирішено виділити та передати безоплатно у приватну власність гр. ОСОБА_2 , жителю АДРЕСА_2 земельну ділянку площею 0,01 га, яка знаходиться в межах населеного пункту по АДРЕСА_2 для обслуговування гаража. Пізніше ця земельна ділянка зареєстрована з присвоєнням кадастрового номеру 2122455100:01:010:0123.
06 грудня 2005 року Міжгірська селищна рада прийняла рішення «Про виділення, передачу у приватну власність та користування земельних ділянок», яким вирішила питання про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд для ведення особистого селянського господарства (п. 2), зокрема, підп. 2.5 вирішено виділити та передати безоплатно у приватну власність гр. ОСОБА_4 мешканці АДРЕСА_3 земельну ділянку площею 0,0907 га для ведення особистого селянського господарства по Верховинська,10.
26 лютого 2009 року Міжгірська селищна рада прийняла рішення №35 «Про виділення земельних ділянок, передачу їх у приватну власність, надання у користування, оренду», п. 13.5 якого за заявою гр. ОСОБА_4 внесено зміни до рішення від 06 грудня 2005 року та викладено п. 13.5.1 наступним чином: виділити та передати безоплатно у приватну власність гр. ОСОБА_4 жительці АДРЕСА_3 земельну ділянку площею земельну ділянку площею 0,0907 га, яка знаходиться в межах населеного пункту по АДРЕСА_3 для ведення особистого селянського господарства. Пізніше ця земельна ділянка зареєстрована з присвоєнням кадастрового номеру 2122455100:01:016:0087.
29 вересня 2014 Міжгірська селищна рада прийняла рішення №441 «Про передачу у приватну власність земельної ділянки для гаражного будівництва», яким вирішила затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 2122455100:01:010:0137) у власність для індивідуального гаражного будівництва гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_4 та надати у власність гр. ОСОБА_3 жителю АДРЕСА_2 земельну ділянку площею 0,0099 га, яка знаходиться в межах населеного пункту в АДРЕСА_2 для індивідуального гаражного будівництва (п. 6.2).
Позовні вимоги про визнання недійсними указаних рішень Міжгірської селищної ради ґрунтуються на тому, що земельні ділянки надані цими рішеннями у власність третім особам ( ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ) є частиною земельних ділянок № 2 (площею 0,0149 га) та № 3 (площею 0,2567 га), які належать позивачу на праві постійного користування, що посвідчує Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК № 000931 від 31 січня 1996 року, виданий Міжгірській лікарні державної медицини. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 171 Міжгірської селищної ради народних депутатів.
Суд апеляційної інстанції переглядає рішення Господарського суду Закарпатської області від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20, яким у позові відмовлено.
Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібні висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173).
Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 (пункт 46) та № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17,від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).
Предметом розгляду у цій справі є позов Міжгірської районної державної лікарні ветеринарної медицини до Міжгірської селищної ради про визнання недійсними та скасування рішень Міжгірської селищної ради:
- від 06 грудня 2005 року (зі змінами внесеними рішенням від 26 лютого 2009 року №35) про надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,0907 га, яка знаходиться в межах населеного пункту по АДРЕСА_3 для ведення особистого селянського господарства. Кадастровий номер земельної ділянки 2122455100:01:016:0087;
- від 29 грудня 2003 року про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,01 га, яка знаходиться в межах населеного пункту по АДРЕСА_2 для обслуговування гаража. Кадастровий номер земельної ділянки 2122455100:01:010:0123;
- від 29 вересня 2014 року про затвердження проекту землеустрою і надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0099 га кадастровий номер 2122455100:01:010:0137 для індивідуального гаражного будівництва.
Позовні вимоги заявлено з підстав порушення Міжгірською селищною радою права позивача на користування земельною ділянкою, належною позивачу на праві постійного користування, що посвідчує Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК № 000931 від 31 січня 1996 року, виданий Міжгірській лікарні державної медицини. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 171 Міжгірської селищної ради народних депутатів.
Суд апеляційної інстанції вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимог про визнання рішень Міжгірської селищної ради недійсними та їх скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі доведення його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірних земельних ділянок.
Адже задоволення позовних вимог Міжгірської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання незаконними та скасування спірних рішень Міжгірської селищної ради про надання третім особам ( ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) у власність земельних ділянок, які (рішення) вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним земельною ділянкою (про приналежність якої на праві постійного користування стверджує позивач), а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.
Відповідно до обраного позивачем належного способу захисту відповідачами, крім Міжгірської селищної ради, можуть бути фізичні особи, яким передано земельні ділянки, тоді спір буде належати до суду цивільної юрисдикції.
Господарський суд Закарпатської області дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними та скасування рішень Міжгірської селищної ради: від 29 грудня 2003 року; від 06 грудня 2005 року (зі змінами, внесеними рішенням від 26 лютого 2009 року №35); від 29 вересня 2014 року. Однак, відмовляючи в задоволенні цих позовних вимог, суд першої інстанції виходив з інших мотивів.
За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, при цьому немає необхідності надавати оцінку іншим доводам.
Ураховуючи наведене суд апеляційної інстанції вважає, що рішення Господарського суду Закарпатської області від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20 належить змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 283, 284 ГПК України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області задовольнити частково. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 11 лютого 2021 року у справі № 907/74/20 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на Головне управління Держпродспоживслужби в Закарпатській області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову може бути оскаржено у касаційному порядку.
Повний текст постанови складено 05 жовтня 2021 року.
Головуючий суддя В.М.Гриців
Суддя О.В.Зварич
Суддя Г.Г.Якімець