06 жовтня 2021 року
Київ
справа №500/2632/19
адміністративне провадження №К/9901/15931/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Усенко Є.А., Яковенка М.М.,
розглядаючи в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат у справі №500/2632/19 за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Держмитслужби про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та картки відмов,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Галицької митниці Держмитслужби (далі - відповідач, Митниця), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення про коригування митної вартості від 17 вересня 2019 року № UA403000/2019/001871/2 та картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення № UA 403010/2019/00787 від 17 вересня 2019 року.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 3 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено.
Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 травня 2020 року апеляційну скаргу Митниці задовольнив. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 3 лютого 2020 року скасував та прийняв нову постанову про відмову в позові.
Верховний Суд постановою від 27 травня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2020 року скасував, а справу №500/2632/19 направив на новий апеляційний розгляд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Розподіл судових витрат судом касаційної інстанції здійснено не було.
За наслідками нового апеляційного розгляду Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову від 10 серпня 2021 року, якою апеляційну скаргу Галицької митниці Держмитслужби залишив без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 3 лютого 2020 року - без змін.
6 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення, а саме здійснити розподіл судових витрат, понесених ним у зв'язку з поданням адміністративного позову.
Тернопільський окружний адміністративний суд додатковим рішенням від 9 вересня 2021 року стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Митниці на користь ОСОБА_1 1536,80 грн сплаченого судового збору.
20 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява від ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення у справі №500/2632/19 (№К/9901/15931/20). Заява вмотивована тим, що Верховний Суд при прийнятті постанови від 27 травня 2021 року не вирішив питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Враховуючи, що його касаційну скаргу було задоволено, просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Галицької митниці Держмитслужби стягнути на користь позивача судовий збір в сумі 1536,80 грн.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 вересня 2021 року витребував справу №500/2632/19 із Тернопільського окружного адміністративного суду для вирішення питання про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат.
28 вересня 2021 року справа №500/2632/19 надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до частини п'ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 26 березня 2019 року у справі №804/15369/13-а, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати декілька з наведених ознак:
- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
- встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах;
- існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема:
- немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
- невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
- встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;
- наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції скасував постанову суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд, за наслідками якого Восьмий апеляційний адміністративний суд погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість заявлених позовних вимог. У зв'язку з цим ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із вимогою про здійснення розподілу судового збору, сплаченого ним за подання касаційної скарги.
Розглядаючи подану ОСОБА_1 заяву про ухвалення додаткового судового рішення, колегією суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність виключної правової проблеми в питанні вирішення судом касаційної інстанції таких заяв та необхідності її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, що зумовлено наступним:
1) відсутністю єдиного підходу серед різних касаційних судів щодо процесуальної форми судового рішення (ухвала, постанова), яке має бути ухвалене судом касаційної інстанції у разі відсутності процесуальних підстав для задоволення заяви про ухвалення додаткового судового рішення;
2) відсутністю єдності підходів у різних касаційних судах щодо наявності законодавчо визначених підстав для здійснення розподілу понесених у суді касаційної інстанції судових витрат саме Верховним Судом у випадку ухвалення постанов про скасування рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду.
Щодо першого проблемного питання колегія суддів зазначає наступне.
Питання, які вирішує суд при ухваленні рішення визначені статтею 244 КАС України. Так, під час ухвалення рішення суд вирішує: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Отже, питання розподілу судових витрат не є вимогою адміністративного позову, яка направлена на захист порушених суб'єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі процесуальних, під час розгляду справи. Вирішення цього питання є обов'язком суду, яке вирішується за результатами розгляду справи в залежності від того, яке рішення приймається судом.
При цьому, за загальним правилом, питання розподілу судових витрат вирішується судом у судовому рішенні, яким закінчується розгляд справи. Разом з тим, КАС України передбачені випадки, коли суд може вирішити питання розподілу судових витрат після ухвалення рішення по суті позовних вимог, а саме: 1) якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат (частина третя статті 143); 2) у випадку постановлення ухвали про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду або ухвалення рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням суд вирішує питання про розподіл судових витрат не пізніше десяти днів з дня ухвалення відповідного судового рішення, за умови подання учасником справи відповідної заяви і доказів, які підтверджують розмір судових витрат (частина шоста статті 143); 3) якщо це питання не було вирішено (пункт 3 частини першої статті 252).
Відповідно до частини п'ятої статті 143 КАС України у випадку, передбаченому частиною третьою цієї статті, суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному статтею 252 цього Кодексу.
Частина перша статті 252 КАС України передбачає, що суд, який ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.
Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 252 КАС України.
Частиною третьою статті 252 КАС України передбачено, що суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Аналогічно питання ухвалення додаткового судового рішення врегульовано і статтею 244 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтею 270 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для формулювання правового висновку щодо застосування статті 252 КАС України, відповідно до якого додаткове рішення у справі після його ухвалення стає невід'ємною частиною основного рішення по суті позовних вимог, отже, незалежно від результату вирішення ним передбачених частиною першою статті 252 КАС України вимог або питань, процесуальна форма його викладення та порядок його оскарження є таким, що і для основного рішення у справі. Означені у частині першій статті 252 КАС України питання не можуть вирішуватись по суті шляхом постановлення ухвали про відмову в ухваленні додаткового судового рішення. Така ухвала постановляється виключно у випадку відсутності передбачених процесуальною нормою підстав для ухвалення додаткового судового рішення (наприклад, питання чи вимога, щодо якої подано заяву про ухвалення додаткового судового рішення, фактично вирішено судом в основному рішенні).
Отже, у випадку, коли суд визнає, що ним не було вирішено питання про судові витрати в основному судовому рішенні і розглядає питання наявності/відсутності підстав для стягнення судових витрат з тієї чи іншої сторони, суд має ухвалити судове рішення у формі «додаткового рішення» або «додаткової постанови» з урахуванням форми ухваленого основного судового рішення.
Аналогічний підхід до визначення процесуальної форми судового рішення, яке має бути прийняте за наслідками розгляду обґрунтованості заяви про ухвалення додаткового судового рішення висловлений Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 19.03.2020 року у справі №640/6209/19.
Водночас, серед касаційних судів у складі Верховного Суду існують різні підходи у розумінні того, яке саме рішення за формою має бути ухвалене судом касаційної інстанції у разі, якщо заява про ухвалення додаткового судового рішення не підлягає вирішенню судом касаційної інстанції.
Так, Велика Палата Верховного Суду (справа №809/1649/15), Об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (справа №2040/8090/18), Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (справа №826/17123/18), Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (справи №910/13473/19, №904/1169/17 тощо), Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (справи №712/13890/15-ц, № 569/3757/20 тощо), Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (справи №520/12/20, №808/3013/16 тощо) дійшли висновку про відсутність підстав для ухвалення додаткового судового рішення у випадку направлення судом касаційної інстанції справи на новий розгляд або на продовження розгляду. Відповідні рішення були оформлені у формі ухвали про відмову в ухваленні додаткового судового рішення. Таким чином, фактично Верховним Судом було встановлено не безпідставність вимог щодо ухвалення додаткового судового рішення взагалі, а відсутність процесуальних підстав для вирішення цього питання саме касаційним судом.
В той же час, відповідно до постанови Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.05.2020 року у справі №530/1731/16-ц, додаткової постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 року у справі №50/279 за наслідками розгляду заяв про ухвалення додаткового судового рішення суди дійшли аналогічного висновку про відсутність підстав для їх задоволення, оскільки суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, остаточного рішення по суті спору не приймав, а тому і не може вирішити питання про розподіл судових витрат. Разом з тим, у наведених випадках Верховним Судом було викладено свій висновок у формі постанови та додаткової постанови.
Щодо другого проблемного питання колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Статтею 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста статті 139 КАС України).
Питання розподілу судових витрат подібним чином врегульовано статтями 133, 141 ЦПК України, 123, 129 ГПК України.
У підпунктах б), в) пункту 4 частини першої статті 356 КАС України постанова суду касаційної інстанції складається з:
- нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення;
- розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Тотожні положення викладені у статтях 315 ГПК України, 416 ЦПК України.
З аналізу приписів статей 139, 356 КАС України у їх системному зв'язку слідує, що законодавець передбачив два різновиди розподілу судових витрат, що здійснюється судом касаційної інстанції: 1) щодо судових витрат, понесених стороною в судах під час розгляду справи судами попередніх інстанцій - у разі скасування або зміни рішень судів попередніх інстанцій суд здійснюється новий розподіл або зміна попереднього розподілу; 2) щодо судових витрат, понесених стороною виключно під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
При цьому слід враховувати, що однією із основних засад адміністративного судочинства є відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення (пункт 10 частини третьої статті 2 КАС України). Аналогічні норми містяться у ЦПК України та ГПК України.
У зв'язку з цим постають питання, (1) який суд має здійснювати розподіл судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, у разі задоволення касаційної скарги та ухвалення Верховним Судом постанови про направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду; (2) чи можна вважати таку постанову суду касаційної інстанції рішенням, ухваленим на користь особи у розумінні положень пункту 10 частини третьої статті 2 КАС України.
Аналіз практики вирішення касаційними судами усіх юрисдикцій у складі Верховного Суду відповідних заяв про ухвалення додаткового судового рішення у ситуації попереднього направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду свідчить про те, що на сьогодні відсутній єдиний підхід до тлумачення вищенаведених норм права в контексті визначення моменту та суду, який має законодавчо визначені підстави для розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Позиція, що у випадках передачі справи для продовження розгляду або на новий розгляд розподіл судового збору, в тому числі й сплаченого за подання касаційної скарги, здійснює адміністративний суд, який приймає остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, є переважною та була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 11.11.2020 року (справа №809/1649/15), Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 18.05.2020 року (справа №530/1731/16-ц), Об'єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 10.09.2021 року (справа №2040/8090/18), Судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 22.01.2021 року (справа №826/17123/18), Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в ухвалах від 26.01.2021 року (справа №808/3691/17), від 29.03.2021 року (справа №640/19553/19), Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в ухвалах від 10.02.2021 року (справа №712/13890/15-ц), Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в ухвалі від 08.09.2021 року (справа №904/1169/17), від 17.12.2020 року (справа №910/13473/19) тощо, та підтримується колегією суддів у цій справі.
З позиції, висловленої у наведених вище судових рішеннях суду касаційної інстанції слідує, що питання розподілу судових витрат, в тому числі, і понесених в суді касаційної інстанції, вирішується судом першої або апеляційної інстанції залежно від того, який із них ухвалив остаточне рішення у справі за наслідками її нового перегляду або продовження її розгляду.
Разом з тим, відповідно до додаткових постанов Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.09.2018 року (справа №810/4749/15), від 25.09.2020 (справа №819/948/18), від 17.12.2020 року (справа №640/4563/19), від 09.11.2020 (справа №640/25226/19), від 16.12.2020 року (справа №460/2736/18), Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 року (справа №922/3422/18) за аналогічних ситуацій попереднього направлення справи на новий розгляд суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для здійснення розподілу судових витрат на цьому етапі шляхом ухвалення додаткового судового рішення.
Ухвалюючи такі рішення у наведених справах, фактично Верховний Суд виходив з положень підпункту в) пункту 4 частини першої статті 355 КАС України та аналогічної норми, що міститься у статті 315 ГПК України, та дійшов висновку, що витрати, понесені в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу саме цим судом, незалежно від результату ухваленого в подальшому остаточного рішення.
При цьому, колегія суддів враховує, що непоодинокими є випадки відмови судів першої або апеляційної інстанцій в ухваленні додаткового рішення про розподіл судових витрат, понесених стороною в суді касаційної інстанції. Такі рішення судів попередніх інстанцій за практикою різних касаційних судів (зокрема, але не виключно постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №754/76/18, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 лютого 2021 року у справі №912/3412/16) визнаються помилковими. Таким чином, відсутність єдності судової практики у визначенні належного суду, який повинен здійснити розподіл судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, за наслідками нового розгляду справи зумовлює створення для учасників судового процесу надмірних перешкод при вирішенні питання відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Отже, різною є судова практика касаційних судів у складі Верховного Суду при вирішенні питань щодо:
- можливості здійснення при ухваленні судового рішення судом касаційної інстанції розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у випадку направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду;
- процесуальної форми судового рішення, яке має бути ухвалене судом касаційної інстанції у випадку, якщо відсутні законодавчі підстави для вирішення цього питання цим судом.
Виключність наведених правових проблем, на переконання колегії суддів, полягає в наступному:
1) питання наявності підстав для ухвалення додаткового судового рішення у спірній ситуації не може бути вирішене відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права. Судові рішення, ухвалені Верховним Судом, є остаточними та оскарженню не підлягають;
2) відповідність кількісному критерію - неоднаковість підходів різних касаційних судів до вирішення подібних заяв існують не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які вже існують, та виникатимуть в подальшому;
3) відповідність якісному критерію - неоднозначність (суперечливість) судової практики судів касаційної інстанцій з вирішення наведеного вище правового питання у тотожних справах, що призводить до надмірного правозастосовчого розсуду; необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.
Вирішення виключної правової проблеми, визначеної у цій справі, дозволить забезпечити дотримання гарантованих статтею 2, 6 КАС України основних засад (принципів) адміністративного судочинства, запровадить єдині підходи до правозастосування судами касаційних інстанцій та судами нижчих інстанцій при вирішенні заяв про ухвалення додаткового судового рішення у разі направлення справи на новий розгляд або на продовження розгляду, сприятиме дотриманню права сторін на отримання відшкодування понесених ними витрат у найкоротший (розумний) строк, оскільки спонукатиме як сторін до звернення до належного суду, так і відповідний суд - до вирішення питання щодо розподілу судових витрат за власною ініціативою на відповідній стадії процесу.
Відповідно до частини п'ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Керуючись статтями 346, 347, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Справу № 500/2632/19 за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Держмитслужби про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та картки відмов передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіМ.М. Гімон Є.А. Усенко М.М. Яковенко