Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
04.10.2021 р. справа №520/13356/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) осіб справу за позовом
ОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, третя особа - Державна міграційна служба України,
проскасуваня рішень та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Матеріали позову з недоліками одержані судом 22.07.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 17.08.2021р. після усунення заявником недоліків позову. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 17.09.2021р.
Позивач, громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 (далі за текстом заявник, іноземець, здобувач дозволу на імміграцію) у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 09.04.2021р. №191736 про скасування дозволу на імміграцію, виданого громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 рішенням ВГІРФО УМВС України в Харківській області від 10.10.2003 р.; 2) визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання від 16.03.2021р. № НОМЕР_1 громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ; 3) зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання відповідно до поданої 09.03.2021 р. до відділу обслуговування громадян м. Харків ДП "Документ" до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області заяви-анкети про обмін посвідки на постійне проживання громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 .
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що оскаржені управлінські волевиявлення органу публічної адміністрації суперечать закону та обставинам фактичної дійсності, призводять до безпідставного та невиправданого втручання у право на повагу до приватного життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція).
Відповідач, Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, ГУ, Управління, орган публічної адміністрації) із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що іноземець передчасно звернувся за дозволом на імміграцію, а тому скасування органом системи ДМС України власного раніше наданого дозволу є правомірним.
Третя особа, Державна міграційна служба України (далі за текстом - Служба), надала до суду письмові пояснення, у яких підтримала правову позиції відповідача.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , документований паспортом громадянина Російської Федерації номер - НОМЕР_2 .
08.09.2001р. між заявником та громадянином України ОСОБА_2 було укладено шлюб, обставини чого підтверджуються копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 .
З копії листа Управління від 14.05.2021р. №6301.8.1-7574/63.2-21 слідує, що 01.08.2003р. заявник ініціював процедуру отримання дозволу на імміграцію в Україну у порядку п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001р.
10.10.2003р. ВГІРФО УМВСУ в Харківській області відносно заявника було складено висновок з приводу надання дозволу на імміграцію в Україну, тобто вчинено управлінське волевиявлення з приводу надання означеного дозволу.
08.01.2004р. заявником було отримано видану ВГІРФО УМВСУ в Харківській області посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 у названому шлюбі народилась дитина - ОСОБА_3 .
12.10.2020р. мала місце подія смерті чоловіка заявника, обставини чого підтверджені копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 .
09.03.2021р. заявник ініціював процедуру обміну посвідки на постійне проживання в Україні.
16.03.2021р. Управлінням було прийнято рішення №63012300007172 про відмову у видачі заявникові посвідки на постійне проживання в Україні.
Юридичною підставою для вчинення цього управлінського волевиявлення органом публічної адміністрації обрані приписи п.п.11 п.62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (затверджений постановою КМУ від 25.04.2018р. №321; далі за текстом - Порядок №321).
09.04.2021р. Управлінням було прийнято рішення №191736 про скасування заявникові дозволу на імміграцію в Україну.
Юридичною підставою для вчинення цього управлінського волевиявлення органом публічної адміністрації обрані приписи п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» та п.п.11 п.62 Порядку №321.
Застосовані заявником процедури позасудового урегулювання спору шляхом подання адміністративних скарг до органу управління вищого рівня не призвели до настання позитивних наслідків (рішення ДМС України від 17.06.2021р. №Г-5131-21/8.1/2264-21).
Не погодившись із правомірністю владних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації з приводу права іноземця на проживання в Україні, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Суд відзначає, що суспільні відносини з приводу набуття іноземцем права постійного проживання в Україні регламентовані, зокрема, приписами Закону України від 07.06.2001р. №2491-III "Про імміграцію" та деталізовані нормами Порядку №321.
Так, за визначенням ст.1 Закону України "Про імміграцію" імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
У розумінні ст.1 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Як то передбачено п.1 ч.3 ст.4 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію поза квотою на імміграцію надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Згідно з ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
У ході розгляду справи судом встановлено, що органами управління від імені Держави України іноземцю було видано дозвіл на імміграцію.
При цьому, датою видачі дозволу на імміграцію є 10.10.2003р. (коли ВГІРФО УМВСУ в Харківській області відносно заявника було складено висновок з приводу надання дозволу на імміграцію в Україну, тобто вчинено управлінське волевиявлення з приводу надання означеного дозволу), а не 01.08.2003р. (як помилково вважав владний суб'єкт, адже на цю календарну дату припадає виключно подія ініціювання заявником процедури отримання дозволу на імміграцію в Україну).
Шлюб між заявником на громадянином України було укладено 08.09.2001р.
Проміжок часу від 08.09.2001р. до 10.10.2003р. перевищує тривалість у 2 роки.
Окремо суд зважає на те, що доказів вчинення за подією ініціювання заявником процедури отримання дозволу на імміграцію в Україну злочину (кримінального правопорушення) чи іншого протиправного діяння матеріали справи не містять.
Не містять матеріали справи і доказів подання іноземцем у процедурі одержання дозволу на імміграцію спотвореної, перекрученої, неправдивої, недостовірної інформації, котра об'єктивно не могла бути перевірена відповідним державним органом управління.
Суд вважає, що після одержання дозволу на імміграцію на правовідносини за участі іноземця та Держави України з приводу правової підстави для перебування на території України поширюються норми ст. 8 Конвенції.
Тому втручання Держави в особі компетентного владного суб'єкта у цю приватну сферу повинно відповідати критеріям цієї норми Конвенції.
Дослідивши текст оскарженого рішення Управління суд встановив, що правовою підставою для скасування дозволу на імміграцію владний суб'єкт обрав положення п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію».
Таким чином, суд вважає, що владний суб'єкт з достатньою чіткістю поза розумним сумнівом конкретизував правову підставу прийняття оскарженого рішення, але не дотримався цього правила відносно фактичної підстави видання оскарженого акту, що суперечить ст. 8 Конституції України, адже не узгоджується з принципом юридичної визначеності як невід'ємного складового елементу принципу верховенства права.
Суд повторно наголошує, що приєднані до справи документи не засвідчують існування факту вчинення іноземцем злочину (кримінального правопорушення) чи скоєння іноземцем адміністративних правопорушень після набуття правової підстави для знаходження в Україні.
Навпаки, з цих документів слідує, що іноземець народив в Україні дитину, кора має громадянство України.
Сукупність перелічених обставин доводить існування сталих та міцних соціальних, родинних, фінансових зв'язків іноземця з Україною.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).
Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність факту порушення оскарженим управлінським волевиявленням владних публічних прав та інтересів приватної особи.
Між тим, оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що владний суб'єкт у спірних правовідносинах не дотримався вимог ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк обставини фактичної дійсності з'ясував неповно, діяння особи кваліфікував неправильно, оцінки усім юридично значимим факторам не надав, унаслідок чого вчинене управлінське волевиявлення не узгоджуються ані з нормативним регламентуванням, ані із характером, змістом та наслідками вчинків приватної особи, позаяк орган публічної адміністрації вдався до безпідставного ототожнення події ініціювання іноземцем процедури із отримання дозволу на імміграцію в Україну із подією отримання іноземцем дозволу на імміграцію в Україну, хоча ці події припадають на різні календарні дати.
Указане призвело до погіршення правового становища приватної особи, спричинило настання події виникнення порушеного суб'єктивного публічного права і є підставою для задоволення позову.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів юридичного значення для правильного вирішення спору не має, а тому не підлягає окремій детальній оцінці.
Відсутність факту отримання заявником у минулому права на постійне проживання в України із застосуванням будь-яких заходів із кола судової доктрини «неприпустимості використання права на зло», відсутність об'єктивних перешкод для отримання заявником нової посвідки на постійне проживання в Україні на заміну раніше легально виданої, вичерпність та повнота юридичних та фактичних суджень органу публічної адміністрації у розумінні ч.4 ст.245 КАС України свідчать про наявність правових підстав для застосування приписів абз.1 ч.4 ст.245 КАС України.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Так, заявником при зверненні до суду було сплачено судовий збір у сумі 2724,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією від 19.07.2021 р. на суму 908,00 грн. та квитанцією від 10.08.2021 р. на суму 1816,00 грн. Отже, співвідносно до обсягу задоволених вимог, вказана сума підлягає присудженню на користь позивача за рахунок владного суб'єкта.
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 09.04.2021р. №191736.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 16.03.2021р. №63012300007172.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання відповідно до заяви від 09.03.2021р.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (ідентифікаційний код - 37764460; місцезнаходження - 61057, м. Харків, вул. Римарська, буд. 24) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_6 ) 2724 (дві тисячі сімсот двадцять чотири) грн. 00 коп. у якості компенсації витрат на оплату судового збору.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя Сліденко А.В.