Дата документу 29.09.2021 Справа № 332/856/20
Єдиний унікальний №332/856/20 Головуючий у 1 інстанції Яцун О.С.
Провадження № 22-ц/807/50/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
29 вересня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кримьскої О.М.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 липня 2020 року та додаткове рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2021 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради про скасування права власності на спадкове майно,-
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради про скасування права власності на спадкове майно.
В обґрунтування позову зазначено, що вона та відповідач є спадкоємцями першої черги після померлого ОСОБА_3 .
До спадкового майна увійшли: 31/50 будинку по АДРЕСА_1 , та квартира АДРЕСА_2 . Вона вчасно подала заяву про прийняття спадщини, а відповідач спадщину не прийняв, адже самостійно не подав заяву про прийняття спадщини.
На момент відкриття спадщини відповідач був повнолітнім, натомість від імені свого сина заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом до Першої Запорізької державної нотаріальної контори подала ОСОБА_4 .
У зв'язку із цим просила суд визнати свідоцтва про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 та про право власності на квартиру по АДРЕСА_3 недійсними і скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі на нерухоме майно за вказаними адресами.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
29 січня 2021 року Заводським районним судом м. Запоріжжя ухвалено додаткове рішення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням та додатковим рішенням ОСОБА_1 подала апеляційні скарги, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норми матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення та додаткове рішення суду скасувати повністю або частково і винести у відповідній його частині нове рішення або змінити рішення.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача,пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10.02.2006 року по справі № 2-30/2006 р. за ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частині квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його батька - ОСОБА_3 . Рішення набрало чинності 21.02.2006 року (а.с.12-13).
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30.03.2007 року по справі №2-1068/2006 р. за ОСОБА_2 визнано право власності на 31/50 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 в порядку спадкування за законом після його дядька ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішення набрало законної сили 13.03.2013 (а.с.60-63).
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником Ѕ частини квартири АДРЕСА_2 . Державна реєстрація була здійснена Орендним підприємством ЗМБТІ.
Згідно Інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником АДРЕСА_5 . Державна реєстрація була здійснена Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області.
Таким чино, судом першої інстанції вірно встановлено, що право власності ОСОБА_2 на вищезазначені об'єкти нерухомості набув на підставі рішень суду.
ОСОБА_1 звертаючись до суду з позовом, просила суд визнати свідоцтва про право власності на спірні об'єкти нерухомості недійсними.
Ухвалою суд першої інстанції від 10 квітня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, окрім іншого, для надання до позовної заяви копій свідоцтв про право власності, які позивач просить визнати недійсними.
На виконання вимог ухвали без руху, ОСОБА_1 надала заяву, з якої вбачається, що під свідоцтвами про право власності вона розуміє Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно та Інформаційну довідку з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
Крім іншого, просила суд скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі на нерухоме майно.
Вбачається, що відповідачем у справі є ОСОБА_2 .
Положеннями статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначений порядок державної реєстрації прав, останнім етапом якої є видача/отримання документів за результатом розгляду заяви про таку реєстрацію, а статтею 37 цього Закону передбачений порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері реєстрації прав.
Виходячи з суб'єктного складу сторін було відкрито провадження у цій справі в порядку цивільного судочинства.
Згідно діючого цивільного процесуального законодавства України, коло осіб, які є відповідачами у справі визначає лише позивач.
Суд першої інстанції вірно зазначив про те, що заміна первісного відповідача належним відповідачем в силу приписів ч.2 ст. 51 ЦПК України може відбуватися лише за клопотанням позивач.
Проте, ОСОБА_1 клопотання щодо заміни відповідача протягом розгляду справи не заявляла.
Суд, встановивши, що позов пред'явлений не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, за власною ініціативою не має права самостійно вирішувати питання про заміну неналежного відповідача.
З огляду на те, що ОСОБА_1 заявлено позовні вимоги про визнання свідоцтв про право власності на спірні об'єкти нерухомості, як складової державної реєстрації та скасування самої державної реєстрації права власності на нерухоме майно, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що відповідач ОСОБА_2 не є тією особою, яка має відповідати за цим позовом.
Так, положеннями статті 82 ЦК України визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Законом, що регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до ч.5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, державну реєстрацію спірного нерухомого майна відповідача здійснили спеціально уповноважені державою органи, а саме Орендне підприємство ЗМБТІ та Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області і саме ці підприємства на підставі рішень суду здійснювали реєстрацію права власності.
За приписами статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень.
У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації.
Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що Закон передбачає можливість скасування за рішення суду саме рішення реєстратора про державну реєстрацію прав, у зв'язку з чим позивачка мала право звернутися до суду з такими вимогами, зазначивши в позові належного відповідача.
ОСОБА_1 заявлені вимоги щодо скасування проведеної державної реєстрації права власності та щодо визнання недійсними свідоцтв про право власності як складової такої реєстрації, але виконувати рішення суду, у разі задоволення позовних вимог, повинен орган, який здійснив таку реєстрацію або його правонаступник.
Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що суд приходить до переконання, що у даному випадку належним відповідачем у справі повинен бути спеціально уповноважений державою орган, який наділений правом реєструвати нерухомість, а не фізична особа ОСОБА_2 , і в такому випадку спір буде мати ознаки публічно-правового, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Крім цього, ОСОБА_1 в позовній заяві ставить питання про визнання недійсними свідоцтва про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_6 та на квартиру по АДРЕСА_3 ., при цьому не зазначала, що це є свідоцтвами про право на спадщину.
ОСОБА_1 при нормативному обґрунтуванні посилалась на ст. 1301 ЦК України, яка регулює питання визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину у якій зазначено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно було видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» до нотаріальних дій, які вчиняють нотаріуси, в тому числі відноситься видача свідоцтва про право на спадщину.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29.07.2020 року встановлено, що згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 .
Державна реєстрація була здійснена Орендним підприємством ЗМБТІ.
Згідно Інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником АДРЕСА_5 . Державна реєстрація була здійснена Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області.
Підставами виникнення права власності у ОСОБА_2 на вищезазначені об'єкти нерухомості були рішення суду.
Вказані обставини встановлені судовими рішеннями, які набрали законної сили, а тому доказуванню не підлягають в силу приписів статті 82 ЦПК України.
Відповідно до копії спадкової справи № 436/03 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , станом на 29.05.2020 року будь-яких свідоцтв про право на спадщину нотаріусом не видавалося.
Враховуючи те, що свідоцтва про право на спадщину нотаріусом не видавалися, а підставами виникнення права власності у ОСОБА_2 на вищезазначені об'єкти нерухомості були рішення суду, які є чинними та обов'язковими до виконання, то в даному випадку відсутній спір про право.
Таким чином, колегія суддів вважає вірним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_6 та на квартиру по АДРЕСА_3 недійсними в порядку статті 1301 ЦК України задоволенню не підлягають.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційних скаргах скаржник.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційних скаргах, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційних скаргах, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційних скаргах доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржниками норм процесуального закону.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційних скарг суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 липня 2020 року, додаткове рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 04 жовтня 2021 року.
Головуючий
Судді: