Дата документу 29.09.2021 Справа № 333/3529/19
Єдиний унікальний № 333/3529/19 Головуючий у 1 інстанції
№ провадження 22-ц/807/2556/21 Круглікова А.В.
Доповідач: Бєлка В.Ю.
29 вересня 2021 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Бєлки В.Ю.
Суддів: Кухаря С.В.
Онищенка Е.А.
За участю секретаря:Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Масловець Людмила Сергіївна, про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, визнання квартири спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину квартири, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки з майна шляхом стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації в сумі 200 000 грн. та припинення права власності позивача на майно,
У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Масловець Л.С., про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, визнання квартири спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину квартири, посилаючись на те, що у період з 1994 року по травень 2018 року вона та відповідач ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних відносинах, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та витрати.
Від першого шлюбу ОСОБА_1 має доньку - ОСОБА_3 , яка є також відповідачем по справі.
У 2000 році вона та відповідач ОСОБА_1 переїхали в квартиру батьків останнього, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У період спільного проживання ОСОБА_1 набув зазначену квартиру у власність шляхом її приватизації. В 2007 році відповідач ОСОБА_1 взяв кредит під заставу зазначеної вище квартири, який вони сплатили за спільні кошти.
У 2013-2014 роках після сплати кредиту вони почали робити ремонт у спільній квартирі, який триває на даний час.
З травня 2018 року стосунки між ними погіршились, відповідач ОСОБА_1 перестав з'являтись у квартирі, останній 3-4 роки не приймає участі в утриманні спірної квартири, не виділяє кошти на ремонт та сплату комунальних послуг.
Зазначає, що вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, тому підлягає встановленню факт її спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім'єю у період з 1994 року по травень 2018 року.
Крім того, зазначає, що 23.05.2019 року їй стало відомо про те, що 15.05.2018 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування спірної квартири. Вказує, що відповідач ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 ніколи не проживала, в тому числі в період з 18.05.2018 року по 23.05.2019 року.
Акцентує, що вона продовжувала мешкати за вказаною вище адресою, робити ремонт та сплачувати комунальні послуги.
Вважає, що відповідач ОСОБА_1 не мав права одноосібно розпоряджатись вказаним домоволодінням, оскільки житло набуте останнім за час спільного проживання однією сім'єю з нею, а тому є їх спільною сумісною власністю.
Посилаючись на зазначені обставини просила суд визнати недійсним договір дарування від 15.05.2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який був посвідчений Масловець Л.С. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, реєстровий номер 873, щодо квартири АДРЕСА_2 ; установити факт її спільного проживання з відповідачем ОСОБА_1 однією сім'єю у період з 1994 року по травень 2018 року (включно); визнати квартиру АДРЕСА_2 , об'єктом права спільної сумісної власності, набутого нею та ОСОБА_1 за час проживання однією сім'єю без перебування в шлюбі; у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутою ними за час проживання однією сім'єю без перебування в шлюбі, визнати за нею право спільної сумісної власності на 1/2 частини вказаної квартири та стягнути з відповідача судові витрати по справі.
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки з майна шляхом стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації в сумі 200 000 грн. та припинення права власності позивача на майно, який обґрунтовує тим, що під час спільного проживання з ОСОБА_2 для торгівельного бізнесу, який вони розпочали за кредитні кошти, а також для потреб сім'ї, було придбано транспортний засіб «Ford Transit», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстрували на ім'я ОСОБА_2 .
Після припинення шлюбних та сімейних відносин зазначений автомобіль та документи на нього перебувають у володінні та користуванні ОСОБА_2 .
Вказує, що вартість автомобіля приблизно складає 400 000 грн.
Зазначає, що вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю сторін. Проте, зазначений транспортний засіб є неподільною річчю і спільне користування ним неможливе сторонніми між собою особами.
З цих підстав, просив суд виділити належну йому 1/2 частину транспортного засобу «Ford Transit», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частини вказаного автомобіля в сумі 200 000 грн., припинити право власності ОСОБА_1 на автомобіль «Ford Transit», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , після отримання ним грошової компенсації у розмірі 200 000 грн.
Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2019 року судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 до спільного розгляду з первісною позовною заявою ОСОБА_2 .
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2021 року первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, визнання квартири спільною сумісною власністю та визнання права спільної сумісної власності на 1/2 частину квартири задоволено частково.
Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю у період з 01.01.2004 року по травень 2018 року.
Визнано квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею - 75,5 кв.м., житловою площею - 36,5 кв.м., об'єктом права спільної сумісної власності, набутого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
В порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею - 75,5 кв. м., житловою площею - 36,5 кв.м.
Визнано недійсним договір дарування від 15.05.2018 року нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Масловець Л.С., зареєстрований в реєстрі за №873.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 397 грн. 79 коп. судового збору та 4 000 грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 397 грн. 79 коп. судового збору та 4 000 грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
У задоволенні іншої частини первісного позову відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки з майна шляхом стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації в сумі 200 000 грн. та припинення права власності позивача на майно відмовлено.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд неправильно встановив обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки наданих сторонами доказів, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. При ухваленні рішення суд вийшов за межі заявлених позовних вимог зазначивши інші підстави задоволення позовних вимог. Судом порушені приписи ст. 57,61 СК України, та порушено положення ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду». Висновки суду щодо відмови у задоволені зустрічного позову необґрунтовані. Просить скасувати рішення суду в частині задоволення позову ОСОБА_2 та ухвали в цій частині нове рішення про залишення цих позовних вимог без задоволення, та задовольнити його позовні вимоги за зустрічним позовом.
На зазначену апеляційну скаргу ОСОБА_3 подала відзив за змістом якого наполягає на позовних вимогах ОСОБА_1 , вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню та ухваленням постанови, якою у задоволенні ОСОБА_2 слід відмовити, а позов ОСОБА_5 задовольнити.
Також на апеляційну скаргу представником позивача було подано відзив за змістом якого повністю підтримує висновки суду першої інстанції, наполягає на тому, що судом першої інстанції були дотримані вимоги матеріального права. Застосування судом при прийнятті рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та обраного позивачем способу захисту. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з'явилися, вивчивши апеляційну скаргу та матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон їх регулює.
Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 заявлено вимогу про встановлення факту спільного проживання останньої з ОСОБА_1 - відповідачем за первісним позовом однією сім'єю у період з 1994 року по травень 2018 р. включно.
Статтею 74 СК України унормовано, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю підтверджується наявними в матеріалах цієї справи доказами, а саме: долученими позивачем фотокартками, квитанцією АТ «ОТП Банк» від 16.07.2010 р. № 5 про сплату ОСОБА_2 в якості поповнення поточного рахунку ОСОБА_1 для погашення кредиту, довіреністю від 21.09.2009 р., виданою ОСОБА_1 на розпорядження його поточним рахунком ОСОБА_2 , показаннями допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
Крім того, факт спільного проживання ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 не заперечувався самим відповідачем ОСОБА_10 за первісним позовом у наданій суду зустрічній позовній заяві.
Частиною 1 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
В судовому засіданні при розгляді справи судом першої інстанції представник відповідача ОСОБА_1 за первісним позовом також не заперечив проти факту спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ведення останніми спільного господарства в наведений вище період. Разом з тим, зазначив про можливість встановлення судом такого факту спільного проживання однією сім'єю лише з 01.01.2004 року, тобто з дати набрання чинності Сімейним кодексом України, оскільки чинним на час виникнення спірних правовідносин Кодекс про шлюб та сім'ю України не передбачав можливості набуття у спільну власність майна жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою.
Згідно з п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року № 3, за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Статтею 13 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначалось, що права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (ч. 2). Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану (ч. 3).
Відповідно до ст. 44 Кодексу про шлюб та сім'ю України, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в
органах реєстрації актів громадянського стану.
Таким чином, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з огляду на викладені вище норми Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв до 01.01.2004 р., вказаний вище Кодекс не передбачав інституту цивільного шлюбу, а тому факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01.01.2004 р., тобто після набрання чинності СК України.
З урахуванням викладеного суд першої інстанції обґрунтовано висновку про задоволення заявлених первісних вимог в частині встановлення факту спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_2 з ОСОБА_1 в період з 01.01.2004 року по травень 2018 року. У задоволенні вимог в частині встановлення факту спільного проживання однією сім'єю позивача та відповідача ОСОБА_1 за первісним позовом в період з 1994 року до 01.01.2004 року відмовив у зв'язку з безпідставністю.
Вимоги ОСОБА_2 в частині визнання квартири за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину зазначеної квартири, судом першої інстанції виходив з наступного.
Згідно з актом прийомки індивідуального будинку, затвердженого розпорядженням голови Комунарської районної адміністрації «Про оформлення права власності на житлову прибудову та сіні, що знаходиться в АДРЕСА_1 » від 29.12.2005 року №2778р, прийнято в експлуатацію житлову прибудову літ. А1, житловою площею 12,2 кв.м. по АДРЕСА_1 та визначено оформити право власності місцевій раді на житлову прибудову літ А1, житловою площею 12,2 кв.м., сіни літ. А3 площею в цілому 1,9 кв.м. та сіни літера А2 площею в цілому 10,2 кв.м., що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 08.02.2006 р. № НОМЕР_2 , квартира загальною площею 75,5 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 приватизована згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .
Факт реєстрації права приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , станом на 23.02.2006 р., підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 23.02.2006 року №9928356.
Частиною 3 ст. 368 ЦК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом ст. 60 СК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин), майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. 1). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2).
Частиною 1 ст. 61 СК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.
Відповідно до ст. 62 СК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин), якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 74 СК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин) унормовано, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Факт проживання ОСОБА_2 разом з ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 01.01.2004 року по травень 2018 року встановлено про що зазначено вище.
Таким чином, оскільки матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 набув право приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 під час спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що набуте відповідачем ОСОБА_1 за первісним позовом зазначене нерухоме майно за час спільного проживання належить позивачу та відповідачу за первісним позовом на праві спільної сумісної власності у відповідності до норм ст. 74 СК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин).
Тому, вимоги ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_3 , загальною площею - 75,5 кв. м., житловою площею - 36,5 кв.м., об'єктом права спільної сумісної власності, набутого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу підлягають задоволенню.
При цьому, судом відхиляється, як необґрунтовані, посилання відповідача ОСОБА_3 за первісним позовом відносно того, що вказана вище спірна квартира була набута у власність ОСОБА_1 внаслідок Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а тому, як наслідок, є особистою приватною власністю останнього.
Так, за змістом ст. 57 СК України (в редакції від 14.01.2006 року, тобто в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин між сторонами), особистою приватною власністю дружини, чоловіка визначалось:1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (ч. 1). Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (ч.2). Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню (ч.3). Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди (ч. 4). Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (ч. 5). Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (ч.6). Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (ч. 7).
Таким чином, норми ст. 57 СК України в редакції, що була чинними на час виникнення у ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру та визначали майно, що є особистою приватною власністю подружжя не відносили майно, що набуто у власність одним з подружжя внаслідок Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до особистої приватної власності дружини, чоловіка.
Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦК України (в редакції, що була чинна на час виникнення спірних правовідносин), у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Судом першої інстанції також враховано, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).
Однак, при розгляді цієї справи по суті спору судом першої інстанції не встановлено в спірних правовідносинах між сторонами у справі наявності окремих випадків або ж інших обставин, що мають істотне значення для справи, за якими суд мав би відступити від засади рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, тому, що вимоги позивача за первісним позовом про визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, набутого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу є обґрунтованими та доведеними та підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 15.05.2018 р. між ОСОБА_1 ( ОСОБА_11 ) та ОСОБА_3 (Обдаровувана) укладено договір дарування, за умовами якого (п. 1 договору) Дарувальник передав безоплатно у власність Обдаровуваної, а Обдаровувана прийняла у власність, як подарунок від ОСОБА_11 , квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 75,5 кв.м., житловою площею 36,5 кв.м.
Зазначений договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Масловець Л.С. та зареєстровано в реєстрі за № 873.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.05.2019 р. № 168435021, станом на час формування довідки, право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15.05.2018 р. № 873.
Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1).
Позивачем за первісним позовом заявлено вимогу про визнання недійсним договору дарування від 15.05.2018 р. № 873, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , з підстав його укладення без згоди іншого співвласника майна - ОСОБА_2 .
Статтею 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1). Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. (ч. 2). Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч.3). Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч. 4).
Відповідно до ст. 65 СК України (в редакції, що була чинною на час укладення оскаржуваного у цій справі договору дарування) дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (ч.1). При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч.2). Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (ч. 3).
Згідно з ч. 1 ст. 67 СК України (в редакції, що була чинною на час укладення оскаржуваного у цій справі договору дарування), дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір дарування щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
За змістом ст. 68 СК України (в редакції, що була чинною на час укладення оскаржуваного у цій справі договору дарування), розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч.1). Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ч. 2).
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, договір дарування від 15.05.2018 р. № 873, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за відсутності нотаріально посвідченої згоди іншого співвласника цього майна - ОСОБА_2 .
Доказів протилежного матеріали цієї справи не містять та відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не надано.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що договір дарування від 15.05.2018 р. № 873, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Масловець Л.С. не відповідає вимогам ст. 369 ЦК України та ст. 65 СК України. Тому вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 15.05.2018 р. № 873, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є доведеними, обґрунтованими, підтвердженими доданими документами та підлягають задоволенню.
Розглянувши зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки із майна - автомобіля Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 , зареєстрованого на ім'я ОСОБА_2 , що перебуває у спільній сумісній власності шляхом стягнення з відповідача за зустрічним позовом грошової компенсації вартості 1/2 частини вказаного автомобіля в сумі 200 000 грн. та припинення права власності ОСОБА_1 на вказаний автомобіль після отримання ним грошової компенсації, судом першої інстанції встановлено.
Відповідно до листа регіонального сервісного центру МВС України в Запорізькій області від 30.10.2019 р. № 31/8-5241, 16.01.2015 р. на підставі довідки-рахунку ТОВ «Автохауз-2011» серії ВІА № 898889 від 16.01.2015 р. за ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 , та видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 16.01.2015 р.
Також, з наведеного вище листу вбачається, що 29.05.2019 р. вказаний транспортний засіб було перереєстровано на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 29.05.2019 р. № 2341/2019/1489259 укладеного в ТСЦ МВС № 2341.
Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що станом на час розгляду цієї справи в суді, спірний транспортний засіб Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 , вже не зареєстрований за ОСОБА_2 та належить іншій особі, яка не є стороною у цій справі.
Будь-яких клопотань про залучення до участі у справі в якості співвідповідача особи, якій станом на час розгляду цієї справи в суді, належить та зареєстрований транспортний засіб Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 від позивача за зустрічним позовом до суду не надходило.
Також, відсутні будь-які докази на підтвердження визнання в установленому законом порядку наведеного вище договору купівлі-продажу транспортного засобу від 29.05.2019 р. № 2341/2019/1489259 недійсним.
Таким чином, враховуючи відсутність в матеріалах цієї справи наведених вище доказів, в тому числі доказів на підтвердження дійсної вартості транспортного засобу Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 , суд дійшов висновку, що зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частки із майна - автомобіля Ford Transit, д.р.н. НОМЕР_1 , зареєстрованого на ім'я ОСОБА_2 , що перебуває у спільній сумісній власності шляхом стягнення з відповідача за зустрічним позовом грошової компенсації вартості 1/2 частини вказаного автомобіля в сумі 200 000 грн. та припинення права власності ОСОБА_1 на вказаний автомобіль після отримання ним грошової компенсації не підлягають задоволенню.
Посилання у апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки вимоги позову стосувались належної особисто відповідачу квартири та під час спільного проживання збільшилась її вартість, не є підставою для скасування рішення суду, оскільки вирішення спору, щодо квартири було в залежності від вимог встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, які як зазначалось вище фактично не заперечувались сторонами.
Безпідставними є і доводи викладені у апеляційній скарзі, що суд першої інстанції безпідставно проігнорував Закон України «Про внесення змін до статті 61 СК України, щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набув чинності 08.02.2011 року, оскільки приватизація відбулась у 2006 році, тому суд при вирішенні спору правильно керувався Законом, який діяв на той час.
Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2021 року по цій справі залишити без змін.
Дата складання повної постанови 04 жовтня 2021 року.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: В.Ю. Бєлка
Судді: С.В. Кухар
Е.А. Онищенко