справа №619/2996/21
провадження №2/619/1147/21
іменем України
24 вересня 2021 року м. Дергачі
Дергачівський районний суд Харківської області
у складіголовуючого - суддіБолибока Є.А.
за участю секретаря судового засідання Ломанової І.А.
Справа № 619/2996/21
Ім'я (найменування) сторін та інших учасників справи:
позивач: ОСОБА_1 ;
відповідач: ОСОБА_2 ;
відповідач: ОСОБА_3 ;
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження позовпро виселення.
Стислий виклад позиції сторін.
18 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , в якому просила виселити відповідачів з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову зазначила, щовона є єдиною власницею вказаного житлового будинку відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом. Також повідомила, що є матір'ю ОСОБА_4 , яка з 12.10.1992 по 29.07.2020 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Її донька, ОСОБА_4 , зареєстрована вказаною за адресою з 24.06.1988. У шлюбі між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (відповідач 1) народилися діти, а саме: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (відповідач 2), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (відповідач 3) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Для забезпечення належного добробуту у сім'ї доньки, спочатку її матір'ю, а потім і позивачем, прийняті рішення про проведення реєстрації місця проживання відповідачів та онуки за вказаною адресою. Відповідач 1 зареєстрований за вказаною адресою 10.12.2004, відповідач 2 зареєстрований за вказаною адресою 02.01.1998, відповідач 3 зареєстрований за вказаною адресою з січня 2002 року. Останні роки проживання її доньки разом із відповідачами в одному будинку стало зовсім нестерпним. Її донька постійно піддається цькуванню, образам та отримує тілесні ушкодження. Звернення до правоохоронних органів щодо вжиття заходів реагування, винесенням заборонних приписів тощо, є безрезультатними, оскільки єдине рішення, яке приймалося відділом поліції - проведення профілактичних бесід із кривдниками. Відповідні погрози звучали і в адресу позивача, що завдає їй психологічного болю та через крихкий психоемоційний стан відображається на її здоров'ї. Неодноразово звучали фрази про те, що її позбавлять приватної власності, а саме будинку АДРЕСА_1 , та вона нічого не зможе зробити через зв'язки відповідача 1 із правоохоронцями. Через страх перед побиттям та образи, що принижують людську честь та гідність донькою або нею постійно викликається патрульна поліція, чия присутність вгамовує відповідачів. Крім того, відповідачами зроблено перешкоди у користуванні нею як власницею та іншими зареєстрованими за вказаною вище адресою особами частиною домоволодіння. Так, на трьох кімнатах у будинку АДРЕСА_1 відповідачами встановлено замки, ключі від яких знаходяться у них. На вимогу позивача надати їй можливість користуватися своєю власністю та пройти до цих кімнат, вона отримала відповідь, що це не її власність, а доньці з онукою вистачить кухні із спальнею та туалетом на вулиці Зокрема, зазначені обставини підтверджуються численним зверненням ОСОБА_4 до відділу поліції щодо вжиття заходів до відповідачів, винесення: заборонних приписів, висновками судово-медичних експертиз, показами депутатів Дергачівської міської ради та сусідів. Також, відповідачі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті послуг за електроенергію та газ, участі не приймають, чим завдають значних матеріальних збитків.
23 липня 2021 року представник відповідачів - адвокат Семеха Д.С. подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказав що сторона відповідачів не визнає позовні вимоги та просив відмовити у задоволені позову та стягнути з позивача судові витрати. В обґрунтування вказав що доводи позивача стосовно того, що з боку відповідача 1 на її адресу звучали погрози позбавлення її права власності на нерухоме майно та те, що відповідач 1 вчиняє неправомірні дії, які порушують права сумісного проживання у вказаному домоволодінні не підтвердженні жодними доказами. При цьому, сторона відповідачів звертає увагу суду, що незважаючи на те, що позивач є власником будинку АДРЕСА_1 , вона не зареєстрована та не проживає за вказаною адресою, не проживала, спільний побут із відповідачами не веде та не вела, сім'єю з відповідачами не була. Відповідач 1 проживає у будинку з 1998 року. Це можуть підтвердити сусіди, які знають відповідача 1, та його синів: відповідача 2, відповідача 3. Вищевказані особи, можуть повідомити Суду те, що відповідачі постійно проживали і проживають за вищевказаною адресою, дбають про домоволодіння та прилеглу до нього територію; увесь тягар утримання цього нерухомого майна несе відповідач 1. Доводи позивача стосовно того, що відповідачі не беруть участі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті послуг за електроенергію та газ, чим завдають значної матеріальної шкоди позивачу не відповідають дійсності та вводять Суд в оману. Усі послуги, пов'язані з обслуговуванням будинку АДРЕСА_1 сплачувалися саме відповідачем 1. Останній систематично сплачував податок на землю, оплачував комунальні послуги з газо-, електро-, водопостачання, що підтверджується відповідними квитанціями. Доводи позивача стосовно того, що відповідач 1 не брав участі в утриманні будинку АДРЕСА_1 не тільки не відповідають дійсності, а є такими, що призначені для умисного введення в оману Суду. На разі у провадженні Дергачівського районного суду Харківської області перебуває справа № 619/2920/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на поліпшення житлових умов. Саме після того, як відповідач 1 звернувся до позивача з позовом про відшкодування витрат на поліпшення житлових умов, позивач подала до Дергачівського районного суду Харківської області позовну заяву про виселення. Таким чином, позивач штучно створює предмет спору у позовній заяві про виселення з приватного будинку без надання іншого житлового приміщення, обґрунтовуючи його надуманими та голослівними доводами, які не підтверджені жодними доказами, та, більше того, спростовуються доказами, які надає сторона позивача. Крім того, на момент заселення у 1998 році відповідача 1 до вказаного будинку, умови в ньому не були придатними для проживання, про що може свідчити відсутність водопостачання, каналізації, належного опалення будинку тощо. Гараж був майже зруйнований та підлягав відновленню, яке у свою чергу вимагало проведення будівельних робіт. Прилегла до будинку територія не була огороджена парканом, не устелена тротуаром або плиткою. Вода з вулиці затікала у двір, що погіршувало умови проживання в будинку та ведення господарства. Попередньо запитавши у позивача згоду на проведення ремонтних робіт з поліпшення умов проживання, відповідач 1 за власний рахунок: збудував цегляний паркан із кованими решітками та хвіртку, у результаті чого домоволодіння та прилегла до нього територія стали огородженими. Житловий будинок було утеплено та пофарбовано, в усьому домі встановлено металопластикові вікна з підвіконнями, міжкімнатні двері та вхідні броньовані двері, а також виконано ремонтні роботи з штукатурки стін, обклеювання їх шпалерами, фарбування стелі, проведено газове опалення. Чавунні батареї замінено на італійські алюмінієві конвектори. Відповідач 1 організував водопостачання та проведення каналізації до будинку за власний рахунок. На прилеглій до будинку території, позивач зробив вигрібну яму. Звертає увагу Суду на те, що усі ремонтні роботи з поліпшення житлових умов проводилися виключно за рахунок відповідача 1 за попередньої згоди позивача, позивач жодного разу не заперечувала проти проведення ремонтних робіт відповідачем 1, у той час як у позовній заяві про виселення з приватного будинку без надання іншого житлового приміщення остання вводить Суд в оману в частині того що сторона відповідачів не брала і не бере участі в проведенні ремонтних робіт та оплаті комунальних послуг у будинку АДРЕСА_1 . Відповідач 1 проживає у вказаному будинку близько 23 років, має тісний зв'язок з цим помешканням. Саме там збудовано його сім'ю, зростали діти, розвивався бізнес. Він вклав свою душу і статки в це домоволодіння, яке істотно збільшилося у своїй ціні, у порівнянні з тим станом, а кому позивач успадкувала будинок від своєї матерії. Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правого режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з рідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
06 серпня 2021 року позивач ОСОБА_1 подала до суду відповідь на відзив, в якій просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вказала що нею отримано відзив на позовну заяву з яким вона повністю незгодна виходячи із наступного. Відповідачами більшу частину уваги у відзиві звернуто на витрачання відповідачем 1 належних йому грошових коштів на утримання її домоволодіння. Вказані твердження є голослівними, здійсненими з перекручуванням фактів, не підтверджені жодними належними доказами, а також не мають відношення до підстав та предмету поданого позову. Підставами для подання позовної заяви слугували: порушення відповідачами правил проживання у її домоволодінні, відсутність у неї з відповідачами ознак сімейних відносин, факту спільного проживання, ведення спільного побуту, порушення її права власності, оскільки вона у повній мірі не може володіти, розпоряджатися та користуватися своїм майном. Звертає увагу, що відповідачі є дієздатними та повнолітніми особами, які мають інше житло для проживання. Після розлучення її доньки із відповідачем 1 та досягнення повноліття відповідачами 2 та 3, сервітут на право користування її майном втратив силу, однак добровільно виселитися та знятися із реєстрації з її домоволодіння відповідачі не бажають. Із відповідачем 1 вони не є не тільки сім'єю, але й навіть родичами. З боку відповідачів 2 та 3 не бачить нічого, окрім як бажання заволодіти її власністю, внаслідок чого виникла необхідність у поданні позовної заяви. Крім того, у відзиві на позовну заяву фактично заявлено, що через проживання відповідачів у її власності, вони і є власниками домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Яким чином вона втратила право власності на зазначене вище домоволодіння не зрозуміло. Також у відзиві зазначено, що відповідач 1 є власником двох квартир за адресами: АДРЕСА_2 , квартири 172 та 195 . З огляду на це, жодні права відповідачів не порушено. За наявності даних квартир у відповідачів є інше місце проживання. Однак, вона не може повною мірою користуватися своїм домоволодінням. На більшості кімнат у її буднику встановлені замки, ключів від яких вона не має. Останнім часом навіть не може потрапити на територію свого домоволодіння, бо замки замінені, двері ніхто не відчиняє. Для фіксації фактів неможливості потрапити до свого домоволодіння неодноразово викликалися наряди поліції, подавалися відповідні заяви. Також, на її доньку, яка зареєстрована та проживає за вказаною адресою, відповідачами постійно вчиняється психологічний та фізичний тиск, що підтверджується десятками заяв до правоохоронних органів та органів державної влади, актами судово-медичних експертиз, тощо. Також, звертає увагу суду на необґрунтованість заявлених відповідачами судових витрат, а саме відшкодування на правову допомогу. Відповідачів представляє один адвокат, від яких висловив одну правову позицію щодо підстав та предмету однієї позовної заяви, у зв'язку із чим вважати співрозмірними вимоги щодо стягнення на користь відповідачів по 20 тисяч гривень за представлення інтересів кожного із відповідачів вважати не можна.
Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.
18 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , в якому просила: виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
22 червня 2021 року ухвалою суду позовну заяву було залишено без руху.
02 липня 2021 року позивачем усунені недоліки позовної заяви.
07 липня 2021 року було постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 10 год 00 хв 26 серпня 2021 року. Направлено відповідачам копії позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Запропоновано відповідачам подати до суду відзив на позов в строк до 20 серпня 2021 року.
23 липня 2021 року представник відповідачів - адвокат Семеха Д.С. подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказав що сторона відповідачів не визнає позовні вимоги та просив відмовити у задоволені позову та стягнути з позивача судові витрати. Також просив викликати в судове засідання свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , та поставити свідкам питання щодо предмету позову, а саме: чи проживав та проживає відповідач ОСОБА_2 разом із своїми дітьми відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 ; чи приймав та приймає відповідач ОСОБА_2 разом із своїми дітьми відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_2 участь у ремонті, догляді, благоустрою будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
06 серпня 2021 року позивач ОСОБА_1 подала до суду відповідь на відзив, в якій просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
26 серпня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 год 00 хв 14 вересня 2021 року. Задоволено заяву представника відповідачів - адвоката Семехи Д.С. про виклик свідків. Викликано в судове засідання свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .
14 вересня 2021 року у судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Манохін А.В. заявив клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі в справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. В обґрунтування заяви вказав, що остання зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку. У зв'язку з цим є всі підстави для залучення, оскільки рішення у справі прямо впливає на права або обов'язки ОСОБА_4 щодо однієї із сторін справи.
14 вересня 2021 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Манохіна Артема Володимировича про залучення ОСОБА_4 до участі в справі № 619/2996/21 третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 лютого 2009 року, ОСОБА_1 є власницею житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 22069981 від 04.03.2009, будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 на підставі до свідоцтва про право на спадщину від 13.02.2009.
Відповідно до відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України в Харківській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 29 липня 2020 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано.
Мотиви суду.
Всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши ці докази на належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України в Харківській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_12 вказали, що відповідачі проживають у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та свідки допомагали ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , робити ремонт у спірному житловому будинку, проте хто є його власником їм не відомо.
Показання вказаних свідків підтверджують факт проживання відповідачів у спірному житловому будинку, проте не спростовують доводи позивачки про перешкоджання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у користуванні їй своєю власністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Згідно з ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Суд враховує вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та вважає, що виселення вказаного відповідача з спірного житла відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між ними склалися вкрай неприязні стосунки. До того ж, ОСОБА_2 має у власності інше житло.
Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Крім того, як вбачається з ухвали Дергачівського районного суду Харківської обалсті від 08 липня 2021 року у справі № 619/2920/21 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на поліпшення житлових умов у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; у розмірі 564 560 грн.
Суд дійшов висновку, що інтереси позивачки, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї її доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.
Отже, судом встановлено що відповідачем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , порушено право ОСОБА_1 у користуванні своєю власністю.
У зв'язку з викладеним, суд виселяє ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням.
Отже, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст.7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Оскільки суд виселяє ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , то з урахуванням вимог ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV, зазначене рішення є підставою для зняття з реєстрації відповідача.
Щодо вимог про виселення онуків ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 749/106/17 (провадження № 6-1489цс17) та постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 643/11742/16-ц (провадження № 61-26879св18).
Як передбачено ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.
Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З метою безумовного дотримання цього конституційного принципу статті 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України також гарантують те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Міжнародні стандарти у сфері судочинства приділяють значну увагу питанням дотримання принципу змагальності судового процесу.
Так, у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Зв'язок принципів змагальності та рівності акцентовано також у деяких рішеннях Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Салов проти України» (заява №65518/01, п. 87) Суд зробив висновок, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу («Руїс-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), заява №12952/87, п. 63).
У справі «Лазаренко та інші проти України» (№70329/12, п. 37) Суд нагадує, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, невід'ємними частинами права на суд необхідно розглядати, зокрема, такі вимоги, як змагальність процесу (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden), заява №10563/83, п. 24-33) та право на ефективну участь (T. проти Сполученого Королівства (T. v. the United Kingdom), заява №24724/94, п. 83-89).
Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття «право на справедливий суд», що гарантоване Конвенцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» (заява №4241/03, п. 50), в аспекті змагальності, наголошується на тому, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору оцінку фактів, яку їм було надано в межах національного провадження, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд; стаття 6 Конвенції, в той же час, не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або способів їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами. Аналогічна позиція також міститься у рішенні в справі «Олюджіч проти Хорватії» (Olujic v Croatia), №22330/05, п. 77).
В інших рішеннях цього Суду сформовані такі підходи до розуміння принципу змагальності: згідно зі статтею 19 Конвенції обов'язок Суду полягає у забезпеченні дотримання зобов'язання, що здійснюються Договірними сторонами Конвенції, зокрема, його функція не стосується фактів чи законів, які враховані національним судом, якщо тільки вони не порушили прав та свобод, захищених Конвенцією; Суд не може погодитися принципово та абстрактно з тим, щоб незаконно отримані докази можуть бути допустимими («Schenk v. Switzerland, заява №10862/84, п.п 45-46; «Garcia Ruiz v. Spain», заява №30544/96, п. 28; Spang v. Switzerland, №45228/99, п. 32); Суд повторює, що він не уповноважений замінювати свою оцінку фактичних обставин, зроблену національними судовими органами, проте відповідно до прецедентної практики Суду вимога справедливості судового розгляду включає дослідження способу, у який було отримано та представлено докази; завдання Суду, серед іншого, установити, чи провадження в цілому, включно зі способом отримання і представлення доказів, було справедливим у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції («Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands), заява №14448/88, п. 31).
Позивачем у судовому засіданні було зазначено, що вони «гарні хлопці, однак у сімейних конфліктах стають на сторону батька».
Однак, це не може бути підставою для їх виселення.
Позивачем не доведено, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які є онуками ОСОБА_1 , порушують право позивача у користуванні своєю власністю.
Отже, відсутні правові підстави для задоволення позову їх виселення.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 6 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так як суд задовольняє позов частково, то з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 908,00 грн.
Представником відповідачів адвокатом Семехою Д.С. подано суду додаткові угоди про сплату гонорару в розмірі 20 000 гривень та акти виконаних робіт на суму 24 000 гривень з кожним відповідачем.
Згідно з ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Статтею 29 Закону України «Про адвокатуру» визначено, що дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням. Договір про надання правової допомоги може бути достроково припинений за взаємною згодою сторін або розірваний на вимогу однієї із сторін на умовах, передбачених договором. При цьому клієнт зобов'язаний оплатити адвокату (адвокатському бюро, адвокатському об'єднанню) гонорар (винагороду) за всю роботу, що була виконана чи підготовлена до виконання, а адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язаний (зобов'язане) повідомити клієнта про можливі наслідки та ризики, пов'язані з достроковим припиненням (розірванням) договору.
Згідно із статтею 30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому, частиною 8 статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Верховний Суд у постанові від 14.04.2021 (справа № 757/60277/18-ц провадження 61-15924св20) вказав, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
24 вересня 2021 року представник відповідачів - адвокатом Семехою Д.С. надано суду додаткові угоди про сплату гонорару в розмірі 20 000 гривень та акти виконаних робіт на суму 24 000 гривень з кожним відповідачем.
Проте, представником відповідачів не надано суду відповідних платіжних документів про оплату таких послуг.
З урахуванням того, що представник відповідачів відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду не позбавлений можливості подати відповідні докази, питання розподілу вказаних судових витрат судом не вирішується.
Відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.
Відповідно до абз. 1 ч. 6 ст. 259 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Згідно з п. 15.5 ч.1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 12, 13, 81, 83, 89, 258, 259, 263-265, 268, 351, 352, 354, пунктом 15.5 ч.1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, суд
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 908,00 грн.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Дергачівський районний суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_5 ; РНОКПП НОМЕР_1 ;
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ;
Відповідач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ;
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 .
Повне судове рішення складено 04 жовтня 2021 року.
Суддя Є. А. Болибок